Просто затямте, що всі маршрутки Запоріжжя діляться на ті, що їдуть „по Проспекту”, й ті, що „по Побєди”. Ось просто так – Проспект і все. І так було завжди. Думаю, що в ЗП цілком можуть досі бути люди, які не знають, що він більше не Леніна, а Соборний. Але нам якраз „по Побєди”, до Козак Палацу – сучасного просторого виставкового центру, в якому вже втретє проходить Запорізька Книжкова Толока – книжковий ярмарок і літературний фестиваль, найбільший на Півдні України.
Гроші за проїзд в маршрутці в ЗП платять на вході, демократичних 4 гривні. Дивуються, коли шпигун питає: „Чому так мало?” Водії дуже лаються, якщо ви самі зачиняєте за собою двері, позбавивши їх можливості шарпонути за спеціальну мотузочку й смачно шмякнути тими дверима недолугому пасажиру в… спину.
Мушу зізнатися ще в тому, що в моїх шпигунських інструкціях забули вказати, що ЗП – місто російськомовне, як твердять ФБ-експерти, тож я з усіма три дні поспіль говорив українською і… чув у відповідь українську від усіх, крім трохи відмороженої офіціантки в пивниці „Бастіон”. Втім її замріяність не обмежувалася лінгвістикою, а розповсюджувалася й на математику.
Читайте також: Покоління двох тонн
Але – до Толоки. Вже, як я казав, третьої. Сталося так, що я відвідав усі три, починаючи з 2015 року, але репортажі з двох попередніх у мене не взяли в друк: вони вийшли такими бадьорими, що сказали – джинса. Не вірять в нас цинічні головні редактори, що захват звичайнісіньким тобі книжковим ярмарком може бути щирим. Втім, може і непогано, що не взяли. Можу тепер писати про всі три Толоки в ретроспекції.
Перше, що кидається в очі за ці три роки – організатори, представлені Ігорем Гармашем та Оленою Заставною, вміють працювати над помилками.
Тобто ось все добре і чудесно, всі, і публіка, і видавці і запрошені гості верещать від захвату, але, звісно ж, якісь претензії є, без цього не буває. Наприклад, в перший рік дуже близько одну до одної розмістили кілька презентаційних локацій, звуки відлунювали від високої стелі будівлі і доповідачі з різних „залів” мали перекрикувати один одного в мікрофон. На другій Толоці це намагалися вирішити якимись акустичними екранами, а на третій вже кардинально рознесли ці зони в просторі в різні кутки цього ангару – звук більше не накладався.
На першій Толоці усіх учасників культурної програми поїли кавою з яток у залі просто по бейджиках. Це була несподівана новація на тлі всіх інших літературних фестивалів, але мабуть довела до банкрутства кількох власників кавових яток. Тож на другій Толоці цієї опції вже не було, але всі письменники ностальгійно згадували про Толоку першу, й на третій Толоці її повернули, надрукувавши спеціальні талони на каву, щоб майстри пера не занадто зловживали гостинністю.
Ще одним нововведенням Толоки з першого ж разу стала службова їдальня для видавців, волонтерів та лекторів – знову ж таки за рахунок фестивалю і зі звичайними комплексними обідами, а не захмарно дорогими „пірогамі Ніколай”. А програмна директорка фестивалю ще й примудрялася контролювати, чи всі забудькуваті поети й прозаїки отримали талончики й пообідали. (На хвилиночку, цьогоріч гостей фестивалю було щось із дві сотні й мені було дуже дивно, що когось взагалі цікавить моє харчування аж до надсилання СМС з нагадуванням.). Похвалю ще в цьому ж пункті проживання в гарному готелі, з яким не експериментували з першого ж року, бо він, мабуть, найкращий у Запоріжжі.
Ще від року до року розросталася „дитяча” зона залу й, відповідно, дитяча програма. Якщо в перший рік це був просто закапелок з аніматорами, куди можна було заштовхнути на півгодини-годину любих нащадків і йти на книжкову виставку з вільними руками, то на останній Толоці дитячий сектор – „Книголісся” – вже займав третину площі виставки і люди йшли саме нього. Я ще ніколи не бачив такої кількості дітей з розмальованими гуашшю обличчями, для яких читає свої дитячі книжки сам Сашко Дерманський чи костюмовані козаки з Хортиці вчать правильно махати шаблями.
Читайте також: Світом правлять бібліотекарі
А ще в Запоріжжі дуже зацікавлена публіка. Тут можна починати презентацію з трьома слухачами і не переживати – люди набіжіть в процесі на звук мікрофону. Спроби спровокувати себе на скандал якимись нарваними темами дискусій, публіка проігнорувала. Цього року харківська критикеса й запорозький драматург намагалися „Скинути шістдесятників з пароплава сучасності” і майже не постраждали від поеток зі Спілки письменників. А якщо вам треба подивитися на справжній аншлаг на події – досить було прийти на презентації вже згадуваного Павла Вольвача в будь-який з трьох років.
Ось все ж таки, автора „Кляси” варто бачити не в київській книгарні „Є”, а серед своїх героїв. На його презентації традиційно збирається половина культурного Запоріжжя, усі радійники, газетники, карикатуристи, видавці, телевізійники тощо (усі запорозькі поети й рок-музиканти чомусь традиційно працюють на телебаченні). І питання задають геть інакші:
– Павле, скажіть, чому усіх інших прокурорів у своїй останній книжці ви подали під псевдонімами, а мене під справжнім прізвищем?
І взагалі, тут гарно пам’ятають, хто зі столичних творчих людей походить із Запоріжжя, і запрошують їх виступати на батьківщину. Так, секцію перекладів всі роки веде Олександр Красюк, цього року крім наших перекладачів запрошували чи не єдину росіянку, яку варто до нас запрошувати – перекладачку Забужко, Жадана й інших сучасних українських літераторів на російську – Єлену Маринічеву. Вона, виявляється, теж народилася в Запоріжжі. Чому я не здивований?
Окрім перекладачів, розпробували, що таке Толока, й молоді українські поети з різних міст. Вже другий рік поспіль приїжджає „Львіський десант” – цього року переважно жіночий.
Про те, що саме до Толоки тепер приторочені багато інших культурних подій міста, як ось нагородження лауреатів міського конкурсу поезії, чи прем’єра п’єс запорозьких драматургів, чи рекламна кампанія роздільного збирання сміття в різнокольорові смітники – теж варто згадати.
Кількість видавців, що беруть участь у ярмарку, теж рік від року збільшується. Для видавців вперше було застосоване ще одне ноу-хау, яким не може похвалитися жоден інший літературний ярмарок України. Організатори взяли на себе відправку книжок. Тобто видавцям досить їх запакувати і і спеціально навчені люди-експедитори заберуть їх прямо з палацу, вантажівки заїжджають прямо в дальній куточок зали через апарель.
Читайте також: По краплі вичавлювати з себе Чехова
Але звісно, видавцям би хотілося, щоб назад взагалі нічого було везти. І якщо перші два роки десь так воно і було, запорожці розмітали українські книжки, як пересохла земля всотує воду зі шлангу, в цей рік з’явилися перші ознаки насичення – деякі видавці вже лаяли виторги, які відчутно впали. Звісно, можливо в цьому винні два дощових дні з трьох, і сонячна неділя вже не врятувала ситуацію. Але також, парадоксально, – й поява у Запоріжжі минулого року української книгарні „Є”. Вже багато хто порівнює видавничі ціни з цінами книгарні, каже:
– О, так у вас на гривню дорожче, ніж в книгарні, – і не дарує видавцям цієї гривні. Витрачає її на коньяк і теревені зі старими друзями, для яких Толока вже стала щорічним місцем зустрічі. Але що ж робити з незадоволеними видавцями?
Бо, що б там не говорили, стрижнем будь-яких літературних фестивалів є книжковий ярмарок. Не буде його – не буде нічого іншого. І усі чудові презентації, дискусії, лекції, покази відреставрованих фільмів і прем’єри вистав – лише додаток до гарної книжкової торгівлі. В останній день я навмисне обійшов знайомих видавців з простим питанням, краще чи гірше торгівля, ніж в попередні роки. Відповіді вже не були такими одностайними, як в перші роки. В когось виторг виріс на 25%, а в когось відчутно впав в порівнянні з 2016 роком. Можна було б зауважити, що хвалилися здобутками якраз дитячі видавництва з великим асортиментом книжок і згадати, скільки дітей з батьками прийшло на „Книголісся”. Але серед „ображених” видавців були і дитячі видавництва, задвинуті на стендах далеко від входу, тобто відвідувачі „Книголісся” до них просто не потрапляли, йшли повз ті „задоволені” видавництва на початку торгових рядів навскіс, і залишали вміст гаманців у них.
Пам’ятаючи, як організатори таки розібралися зі звуком, я певен, що вони так само здатні розібратися зі страшним словом „мерчандайзинг” і подумати, щоб наступного разу покупці нікуди не могли прошмигнути інакше, ніж через торгові ряди, як це роблять у супермаркетах з хлібом і кефіром, до яких треба діставатися через лабіринти стелажів з не таким нагальним товаром.
Отож, ми поступово дійшли до того, хто насправді головна персона на подібних заходах – його величність читач, покупець. Набридне йому запропонований формат – і ніякою агресивною рекламою в місті (нема, нема в ЗП метро) не надолужиш. Між тим, найбільш мрійливі й нахабні запорожці вже ставлять питання:
-А чому це видавці усі новинки підганяють або під Львівський Форум, або під Київський Арсенал? Треба, щоб на Толоці теж були книжкові прем’єри.
Ну, мабуть нічого неможливого в цьому нема, весь цей двіж, тепер відомий як Толока, теж починався з нахабних мрій. А зараз всі вже впевнено відносять його до третьої за значимістю книжкової події року.