При цьому, за словами начальника центру громадських зв'язків столичної міліції Володимира Поліщука, на “охорону громадського порядку” 14 травня виділили 1400 правоохоронців, з них — 400 службовців внутрішніх військ. Якщо спиратись на досвід масових акцій нещодавніх часів, це означає, що правоохоронці теж переоцінили потенційну чисельність маніфестантів — разів у п'ять-шість.
“Охорона громадського порядку” у виконанні столичної міліції полягала в двох речах. Більшість співробітників київського ГУ МВС патрулювали околиці Маріїнського парку й вулиці Грушевського, меншість же активно протидіяла тим, хто все-таки дістався на місце події. Оскільки до цієї меншості входив “Беркут”, саме її зусилля і стали визначальними для швидкого закінчення акції.
Правоохоронці обшукували й затримували людей, відбирали привезені організаторами акції намети. Існує низка свідчень про те, що протидіяти розгніваним громадянам міліція починала ще на підступах до місця подій. Автомобіль активіста організації “Спільна справа” Олега Загребельного, який віз маніфестантам спальні мішки на заміну вже відібраних на той час наметів, міліція затримала на вул. Грушевського (звідки в першу чергу випливає, що за пересуваннями активіста добре стежили). В регіонах — зокрема, в Чернігові, Білій Церкві — спіробітники ДАІ тиснули на перевізників, щоб ті не погоджувались везти людей на акцію до столиці.
Під час штовханини маніфестантів та міліції, що виникла в Маріїнському в суботу, “беркутівці” затримали, за різними даними, чи то 5, чи то 7 осіб. Усіх затриманих відпустили після складення адмінпротоколів, але лише під тиском народних депутатів, що мають відношення до структур-організаторів “Дня гніву” (в першу чергу, це Наталя Королевська з БЮТ і “нашоукраїнці” Андрій Парубій та Юрій Гримчак). Адмінпротоколом обмежився й один із віруючих, чиї протестні намети вже кілька років стояли біля огороджі Верховної Ради з боку Маріїнського парку. Він теж влаштував “злісний опір” міліції.
До речі, самі ці намети, біля яких релігійні громадяни досі регулярно збиралися на знак протесту проти ідентифікаційних кодів і тому подібного, тепер ліквідовано теж. Як виявилося, умови життя в наметах та навколо них (насправді в “мирний” час там постійно жили лише один-двоє сторожів) не відповідали санітарним вимогам. Не може не дивувати, що це впало в око фахівцям “Київблагоустрою” саме тепер, під час проведення цілком сторонньої акції протесту, а не ще місяць чи рік тому.
Найактивнішим учасникам “Дня гніву”, на чолі з лідером “Спільної справи”, одним зі співорганізаторів зимового “Податкового Майдану” Олександром Данилюком, тепер, імовірно, доведеться постати перед судом. Самого Данилюка міліція вже попередила про можливість адміністративного арешту, після чого, за збігом обставин, “безстрокову” акцію було оголошено “призупиненою”. Щоправда, лише до 19 травня, коли повинна відбудтись всеукраїнська акція протесту “Вперед”.
Утім, навіть якщо організатори “Дня гніву” протягом найближчого місяця не повернуться під стіни Ради (судова заборона триватиме до 15 червня), привід для їхньої відповідальності знайдеться. У штовханині маніфестантів з “Беркутом” постраждав один міліціонер (наскільки відомо, не тяжко — отримав удар у пах — але ж кінцеву тяжкість визначатиме споріднена з МВС судово-медична експертиза). До того ж, за словами вже згаданого Володимира Поліщука, на місці подій працювали спеціальні “групи документування”, чиї відеоматеріали можуть бути передані до судових органів.
Так воно й буде, враховуючи традицію до вибіркового “підтримання правопорядку” з боку вітчизняних правоохоронців. Дедалі ширше використання цієї вибірковості — чи не головна тенденція, поглиблення якої засвідчив “День гніву”. Паростки її були помічені ще на тому ж “Податковому Майдані” взимку, коли міліція (всупереч запевненням найвищих чиновників аж до прем'єра Азарова, що маніфестантам нічого не буде), стала затримувати активістів за пошкодження тротуарної плитки “в особливо великих розмірах”. Згаджується й нещодавній конфлікт у Львові 9 травня, під час якого міліція не протидіяла іногороднім провокаторам з російською та радянською символікою, оскільки вони, мовляв, прибули до міста Лева “неорганізовано”, а отже, не порушували заборону суду на масові акції.
У Києві 14 травня правоохоронці зайняли цілком прортилежну позицію — хоча тут про небезпеку масових зіткнень вочевидь не йшлося. Не допомогли й невеличкі хитрощі організаторів, які хотіли провести акцію під цим приводом устрічі виборців із депутатом Гримчаком.
Очевидно, для обох сторін суботня акція стала черговою “пробою сил”. Тактичною перемогою влада може бути задоволена. Але стратегічна перемога навряд чи можлива, враховуючи постійне падіння рейтингів влади та її часто недолугі дії в дражливих для суспільства питаннях на кшталт того ж 9 травня.
Таким чином, протестувальники та їхні політичні патрони, незважаючи на мізерну кількість учасників “Дня гніву”, навряд чи були особливо засмучені своїм провалом. Адже йдеться лише про свого роду інвестицію в майбутнє, коли, як сподівається опозиція, широкі маси українців не лише говоритимуть соціологам про свою готовність до протестів, але й скористаються відповідними правами. Ніякого іншого пояснення акції протесту під пустою Верховною Радою у вихідний день немає все одно.