«Викладацькі гени передалися мені від матері-вчительки. Батька, на жаль, я не знав. Мій вітчим зловживав алкоголем, бив матір і мене, тому я став заїкою з дитинства. І рукопашним боєм почав займатися насамперед для того, щоб захистити маму. Далі вже тільки розвивався в цьому напрямі. У дитинстві я мав проблеми зі здоров’ям, кілька разів був при смерті, але, на жаль, можливості пройти після того реабілітацію не було. Жив у селі Триліси Фастівського району Київської області, де за часів СРСР не існувало жодного гуртка. Я був найбільш кволий у школі, від побиття іншими хлопцями мене рятував тільки добрий і відвертий характер», — розповідає Олег Чернишенко.
Коли навчався в 11-му класі, у селі з’явилися секція боротьби та гурток із бальних танців. Олег самостійно, тоді ще без інтернету, діставав інформацію про культуризм, рукопашний бій, який, до речі, був фактично під забороною викладання до 1996-го. Лише у 21 рік він побачив у Фастові оголошення про заняття рукопашним боєм і почав їздити за 16 км від села, щоб опанувати основи самозахисту.
Виявив талант майбутнього тренера Юрій Хоменко, «чудовий старший товариш, педагог». Олег був сумлінним учнем, не пропустив жодного заняття й паралельно працював позмінно робітником на заводі. Завдяки сприянню тренера та власним зусиллям заочно вступив до Вінницького педагогічного інституту, щоб здобути спеціальність вчителя фізкультури.
Читайте також: Діти в окремому світі
Згадує, як на першому курсі одночасно працював учителем фізкультури, інструктором із рукопашного бою спортивного клубу «Каскад» у Фастові й сторожем у фермера, щоб оплатити інститут. На трьох роботах на ті часи отримував 350 грн, із яких 200 грн щомісяця відкладав на навчання. Каже, було непросто, але за здобутки в тренерській роботі з дітьми вже на другому курсі Олега запросили бути директором і на півставки тренером спортивної школи при ДЮСШ Фастівської районної адміністрації.
«Мій шлях був тернистий: я постійно тренував дітей і молодь, одночасно працював на двох чи трьох роботах. Був навіть кінологом. І тоді, навесні 2000-го, відкрив у своєму рідному селі Триліси першу секцію з рукопашного бою. Проіснувала вона три роки. Потім вирішив піти в охоронні структури в Києві й паралельно продовжував тренерську діяльність. Після цього мене забрали спеціалістом в апарат управління ФСТ «Динамо» України, спочатку обласного, а потім всеукраїнського.
У 2002 році, коли я вже був досвідченим тренером, почав вивчати українські бойові мистецтва. Моїм натхненником із бойового гопака був майстер Володимир Пілат зі Львова. У нього були перші 14 учнів, один із яких у Фастові. Це Анатолій Жгут, колишній афганець, який теж займався бойовими мистецтвами. Він проходив вишколи в Пілата й зацікавив мене цією темою. Від Володимира я дістав благословення на те, щоб тренувати в українських традиціях. У 2008-му почав відрощувати чуб, який сьогодні вже аж до грудей, мушу в косичку заплітати, бо заважає на тренуваннях. Що довший чуб, то довше козак у козацтві. Раніше вважалося, що й більше боїв пройшов, а нині — що більше років займається бойовими мистецтвами. Це як чорний пояс у карате: у каратистів були білі пояси, але вони їх за традицією не прали, тож, коли він ставав чорним, було зрозуміло, що то майстер. У козацтві я з 2002 року, маю звання «сотник», і, напевно, це відповідає дійсності, бо займаюся з понад сотнею дітей. Але не беру участі в напівбутафорних козацтвах. Я такої самої думки, як і колеги, що є три види козаків: ряджені бутафорні, заслані та діючі. І саме діючі козаки були на Майдані, пішли в АТО, займаються молоддю, привчають дітей до патріотизму».
Читайте також: Помічник у світі тиші
В АТО Олег Чернишенко подався не сам, а з товаришами — козаками із Самооборони. Обрали батальйон «Фенікс» при 79-й десантній бригаді ЗСУ. «Ми пішли під час Іловайська й були готові віддати життя за Україну. Не по зарплати чи посвідчення йшли, були в секторі «М» від Волновахи до Маріуполя. Але особисто я себе героєм не вважаю, хіба що вирішив піти добровольцем і віддати життя за Україну. У зоні бойових дій загалом пробув із осені 2014-го до весни 2015-го, а на самій передовій два тижні, але міни були за півкілометра від нас».
Олег підтримував моральний дух воїнів українською піснею, грав на гітарі, яку взяв із собою. Однак згодом про себе дала знати хвороба ніг, позбавивши можливості ходити на довгі відстані, і захисник спершу був змушений провести кілька місяців у шпиталях, потім демобілізувався.
Згадує, як після повернення з АТО з хлопцями із козацтва зрозуміли, що дітьми треба займатися систематично. Активісти взялися відкрити центр, де ті не лише займалися б спортом, а й дізнавалися про українські національні традиції. У 2015-му створили громадську організацію «Козацький лицарський клуб» для вирішення юридичних питань, а центр облаштували в приміщенні колишнього складу. Вдалося зробити це самостійно за підтримки небайдужих. І далі проводили щорічні заходи з дітьми: фестиваль бойових мистецтв, козацький наметовий табір, етнофестиваль «Дорогинська січ» та спортивно-патріотичні збори в Карпатах.
Завдяки однодумцям вдалося поєднати та спільно розвивати в одній організації кілька напрямів роботи: спортивний, мистецький, патріотичний та просвітницький, адже «для гармонійного розвитку особистості спорт без духовності — як практика без теорії».
«У нас велика всеукраїнська мета — зміна майбутнього країни через розвиток найкращого в дітях, тому на це потрібен час. Наші вихованці відділення бойових мистецтв у 2019 році можуть поїхати у складі нашої збірної України до інших країн, щоб прославити нашу державу ще більше. До організації роботи з дітьми вже долучилися підприємці та депутати. Сподіваюся, їх з’явиться ще більше, адже лише разом ми зможемо змінити країну на краще! До того ж, побувавши в Запоріжжі, я ще раз упевнився, якою важливою справою ми займаємося в «Козацькому лицарському клубі», забираючи дітей із вулиці й виховуючи сильних особистостей, щоб потім не боротися за них із власниками нарко- й алкобізнесу та їхньою власною байдужістю, моральною слабкістю… Будемо співпрацювати! Робимо разом Україну кращою!» — підкреслює Олег Чернишенко.
Результати тренерської команди ГО «Козацький лицарський клуб» такі: виховано 50 чемпіонів та призерів районних, обласних і всеукраїнських змагань із панкратіону, українського рукопашу «Спас», шабельного бою, комбат дзю-дзюцу, спортивного метання ножа. Десять чемпіонів і призерів фіналу Кубка світу (2017), вісім золотих, чотири срібні, чотири бронзові нагороди фіналу Кубка світу в Угорщині та дві бронзові чемпіонату світу з панкратіону в Білорусі (2018). У 2018-му загалом завойовано близько 30 медалей різного ґатунку з бойових мистецтв (панкратіон, український рукопаш «Спас» і комбат дзю-дзюцу). Цього року вихованців уже запрошують поїхати на міжнародні змагання у складі збірної України на чемпіонати світу та Європи до Нідерландів, Італії, Угорщини, Казахстану.
Читайте також: «Усяке бувало»
Щоденні тренування 220 дітей із різних видів спорту проводяться безплатно (або за благодійні внески батьків) у спортивно-патріотичному центрі «Козацький лицарський клуб» у Фастові, у спортивних залах при загальноосвітніх закладах району, у Будинку культури та залі боротьби відділу спорту Фастова.
Спортивне обладнання та методичні матеріали надаються частково за підтримки спортивних шкіл обласної КДЮСШ «Динамо», ДЮСШ Фастівського району та міста Фастів. До тренувань (стрільба з традиційного лука та спортивне метання ножів і сокир, бойові мистецтва) дотичні й дорослі. У планах відкриття відділення лікувальної фізкультури, групи самозахисту для жінок та гуртків із гончарства, краєзнавства, туризму, історії рідного краю, військової підготовки.
Також «Козацький лицарський клуб» увійшов до складу ВГО «Всеукраїнська федерація «Спас». Результатом взаємодії стало відкриття бюджетного відділення «Спасу» при ДЮСШ Фастівського району — першого в Київської області.
«Важливо, що ця громадська робота спрямована на всебічний розвиток дитини (духовний, фізичний, спортивний, патріотичний та інтелектуальний). Тому що видатними спортсменами стають одиниці, а тут маємо велике заохочення, наші діти зайняті доброю справою. Наприклад, мій восьмирічний син Олександр уже третій рік тренується, і саме завдяки увазі тренерів та власними зусиллями подолав проблеми зі здоров’ям. Діти мають справжню спортивну родину, яка опікується їхніми цінностями, їхнім життям. Ми, батьки, вдячні всім тренерам за це», — зазначає Алла Почтова, голова батьківського комітету спортивної школи обласної КДЮСШ «Динамо» смт Борова Київської області.
Однак з цим успіхом стоїть багаторічна жертовна віддача молоді своїх знань, таланту, часу, досвіду та матеріальних ресурсів. Так, нещодавно тренер Олег Чернишенко продав своє авто, щоб погасити частину кредиту за мікроавтобус. Його придбали за спільні кошти батьків, благодійників, взяли кредит у банку, щоб возити дітей та підлітків із віддалених сіл Фастівщини на тренування, спортсменів — на змагання в області та по всій Україні. Але, щоб забезпечити команду найкращих в Україні спортсменів і тренерів із бойових мистецтв усім необхідним, потрібно ще чимало.