Кризу ідентичності московитів зауважив і Роман Шпорлюк — він вказав, що їхня самосвідомість усталювалася всупереч Заходу. Натомість у Малоросії західні впливи поєднувалися з місцевими традиціями, а відтак її автономія заважала появі нової імперії. Хоч українці часом і долучалися до її розбудови, той проєкт не спричинив формування етнічної великоросійської нації з глибокою минувшиною. Та поглинання України цей шанс давало, а українці власної історії якраз позбувалися.
Націєтворення передбачає творчі взаємини з іншим. Але, як показав Ігор Немчинов, Московія кооптувала риси відмінних культур: татарську експансію, християнство східного обряду, традиції київського князювання та інші. Навіщо? Бо «русская идея», а нині «русский мир», потребувала конструювання універсальної матриці примарної величі й месіанства. Назвімо це косметичне перекодування запозичень і маскування справжніх намірів травестійною ідентичністю. А її символами є потьомкінські села й гібридні війни. Недарма Росію, де симулюють функціонування інститутів, на які мав би впливати народ, Вахтанґ Кебуладзе характеризує як «тінь цивілізації». Для неї Захід є загрозою, тому вона й визначає себе через ресентимент або мстиве подразнення на виплеканий нею ж образ ворога. В результаті спостерігаємо вибухову реакцію. Наприклад, гаслу Французької революції «свобода, рівність, братерство» протиставлено тріаду міністра Сєрґєя Уварова «православ’я, самодержавство, народність». Тут за награною європейськістю ховаються питомі російські сенси. Це іронічно схоплює Віктор Пєлєвін у романі «Чапаєв і Пустота». Один із його героїв оповідає, як барон вигадує пісню, слова й музика якої повністю збігаються з уже відомою козацькою піснею, та тільки смисл у неї нібито вкладено зовсім інший.
Читайте також: Тяжке навчання
І все тому, що про російську націю вільні інтелектуали майже не сперечалися. Позаяк цей дискурс контролювали згори. У Росії майже не було низових політичних рухів, які означили б якусь незалежну громаду. А в бунтах Балотнікова, Разіна чи Пуґачова фігурувала потреба нарешті посадити на трон доброго царя. Усе як у п’єсі Євґєнія Шварца «Дракон»: замість самоврядування люди радше воліють нового диктатора. Навіть у визначенні Москви як Третього Риму запозичено ідею імперії, а не публічної справи (res publica). Отже, з одного боку, російську владу народ зазвичай недолюблює, а з іншого — вважає сакральною, бодай і без ознак релігійності. Вона — Левіафан, якому навіть не делеговано право панувати. Він сам уповноважує себе на впокорення решти. А це свідчить про нерозвинену царину приватного. Ще давні греки виокремили сферу суспільну та приватну. Важко займатися публічною справою, а тим паче бути силуваним до неї, якщо не відвертатися на щось своє, на що не зазіхає держава. Щоправда, спроба розчинитися в інтимності теж скидається на соціальний аутизм. У кожному разі, коли нічого приватного немає, людина стає знаряддям держави, а остання вже не слугує просуванню інтересів громадян.
Твори теоретиків російської ідентичності епохи Просвітництва є прикладом її накидання згори й самоомани. Скажімо, князь Міхаіл Щербатов пише, що деспотизм у Росії не має тяглості: буцімто при Пєтрє І вислужувалися не сановники, а спритні люди з низів. Історіограф Ніколай Карамзін сумує за старими часами, коли не принципи розподілу влади, а самодержавство рятувало Росію в усякій історичній скруті. До того ж якщо земля належить знаті, висновує він, то й кріпацтво виправдане. Рівень імперської ідентичності, перетворений і закамуфльований під вимогу повернення до сильної руки або чергового міцного господарника, не зникає й у сучасних політичних реаліях Росії. Навіть їхні ліберали, яких не перестали переслідувати, інтелектуали та люди мистецтва за поодинокими винятками раз у раз прохоплюються, що Крим усе одно має залишатися російським. Теза, що треба почекати, поки невгамовні політики, які сіють розбрат, відійдуть, а братні народи знову возз’єднаються, не менше просякнута імперіалізмом.
Читайте також: Інтелектуальні змагання
Теперішня травестія російської ідентичності заходить у новий закрут. Якщо офіційна версія не відступається від позиції, що в українців нічого свого немає, а власним буттям вони завдячують приєднанню до імперії, то деякі поодинокі голоси промовляють витонченіше. Справді, подейкують вони, внесок України в російську культуру неспростовний. Але тоді й поготів не потрібно нічим ділитися, а варто плекати всю спадщину разом. У цьому замаскованому під єдність твердженні, хай як улесливо воно звучить, знову стирчать вуха імперських домагань. Це годиться сказати в річницю Сковороди. Українського філософа не вдасться видавати за сполучну ланку між нашими культурами. Позаяк він наполегливо обстоював насамперед приватне життя, чого росіянам досі бракує, і виходив зі своєї приналежності до української культури. А отже, його неможливо поставити в один ряд з уже згаданими речниками російського просвітництва. Для них він був просто чужинцем.