1. Страх. Така-от нова й доволі дивна риса мого життя — страх. Мені страшно, що ввечері у двері можуть подзвонити. Раніше мені ніколи не спадало на думку, що я боятимуся цього. Приблизно півроку тому до нас наполегливо подзвонили опівночі. Міліція шукала понятих: у сусідньому будинку було скоєно вбивство. З усієї нашої вулиці їм відчинили лише в одній домівці. Я тоді завмерла. «Вимкнути світло? Не відчиняти!» Чого б це? А кілька днів тому сусід приніс нам порожні пляшки для молока: я колись просила його. Не чула, коли телефонував мені, а коли він подзвонив у ворота, відчула ту саму панічну атаку аж до шаленого серцебиття. Двері відчинила, але тієї миті була така налякана, а потім така рада тому, що прийшов розгніваний сусід зі своїми пляшками: «Чого не береш слухавки?». Мені ніколи не був властивий страх, а зараз я заочно його відчуваю від того, що можу опинитися в темряві після сьомої вечора — час, коли транспорт уже не ходить.
Читайте також: Передноворічне
2. Байдужість. Ніколи не подумала б, що мені буде притаманна ця риса. Зараз я швидше звикну обходитися без чогось, аніж вишукуватиму можливості придбати й привезти це в Луганськ. Добре, що в мене щось є, але те, що чогось немає, теж не трагедія — навчусь обходитися без того. Може, це тому, що поруч зі мною немає тих, хто бажав би чогось і купував, а може, навпаки, навколо мене такі самі байдужі люди, які користуються старими телефонами та швидше призвичаяться до чогось, аніж вишукуватимуть можливості придбати щось зараз. Ця байдужість стосується одягу, прикрас, ароматів — багато чого. Мої знайомі радіють тому, що в них є одяг та взуття по сезону. І я давно вже не чула, щоб хтось щось купував собі й робив із цього культ. Чи то не купують, чи то не приносить довоєнної радості.
3. Потреби. До війни в мене був список справ, які я прагнула встигнути виконати до Нового року. Щось придбати, з кимось зустрітися… Зараз усі свої невеличкі справи я роблю в першій половині дня. Так чинять майже всі. Нічого поганого в цьому немає. Просто так склалося. Може, і є хтось енергійніший за мене, але, я впевнена, він теж усе планує в першій половині дня — у час, коли працюють контори, магазини, офіси… А взагалі список потреб звузився. Спокій, їжа, гроші. Друзі виїхали, тепер спілкуємося через інтернет. У них багато проблем і планів. Хтось шаленіє від російського громадянства, хтось вчиться економити в Рубіжному на опаленні й радіє стабільній зарплаті. Життя в різних вимірах за нібито однакових потреб…
Читайте також: Кризова торгівля
4. Втрати. Ця тема взагалі на окрему книжку. Робота, хобі, друзі, звички… Навіть безпечне місто в сутінках. Втративши роботу, я втратила свій колектив, зайнятість, звичний алгоритм життя. А ще місто в сутінках, у якому я роками щодня поверталася додому. Втратила магазини ввечері, зустрічі з друзями в кафе, гіпермаркети, які працювали для таких, як я, до 22:00. Не можу сказати, що оплакую все з того. Так, моя родина та життя — головне. Але, втративши так багато одразу, звикнути до того нелегко. Це як звикнути до цілком нового життя за збереження старих форм: те саме місто та своє житло, але в зовсім нових умовах. Дивний, як на мене, експеримент… Я обрала життя вдома, але, обираючи, не знала, що доведеться віддати стільки всього…
5. Мета і плани. У житті мають бути плани: вони роблять наше життя яскравим, як спеції підкреслюють смак їжі. Я не можу сказати, які в мене плани зараз. Подорожі, великі придбання — як? Накопичення грошей — заради чого? От і виходить, що за цими планами стоїть щось більше — втрата мети життя. Причинно-наслідкові зв’язки зруйновані війною. Справді, радіти новому телефону зараз було б дивно. А обирати школу дитині не менш дивно, бо, обираючи школу в місті, треба думати, атестат якої держави вона отримає. Тому й виходить, що дрібні плани будувати немає жодного сенсу.
6. Впевненість. Річ винятково аморфна, але, втративши її, втрачається весь сенс життя. До війни мене не турбували питання, чи вціліє мій дім і наскільки він безпечний під час обстрілів. А зараз я ловлю себе на тому, що в нас непоганий будинок: у ньому є два підвали, але немає жодної глухої стіни, на жаль, все у вікнах. А ще він невеликий, його не так важко опалювати… Зовсім дивні категорії щастя, правда? І для впевненості мені багато чого не вистачає. Знати, що буде завтра, — головне з цього. Але водночас і для радості треба дуже мало: ліки, які привезуть мені друзі з України, дешеві продути, які я іноді купую під час своїх рейдів до Станиці… Не те щоб із ніг на голову, але якось зовсім інакше, ніж до війни… Просте стало складним, а складне — непотрібним. Може, це непогано, бо коли б ще була така можливість розібратися у своїх потребах та джерелах упевненості?