«Сьогодні у вільному світі найбільшою гордістю буде сказати: «Ich bin ein Berliner» («Я берлінець». – Ред.). Цією фразою президент США Джон Кеннеді зірвав оплески натовпу біля Шенеберзької ратуші в Західному Берліні. «Дякую тобі, Польще, за твою залізну волю!» викликало овації поляків на Замковій площі у Варшаві. Між цими промовами півстоліття, але зміст у них схожий: вдячність за розвиток нових трансатлантичних цінностей – вибору на користь демократії, вільного ринку та єдності. Польща нині, як і ФРН після Другої світової, стала опорою для США у своєму регіоні. Один із головних творців європейської єдності Жан Моне вважав, що атлантична єдність також надважлива, адже Європа й Америка «не можуть ігнорувати проблеми одна одної і потрібні одна одній у їх вирішенні».
Після Другої світової війни потреба об’єднання для західних держав була гострою, бо лише в союзі зі США європейські демократії могли протистояти викликам біполярного світу. Коли в 1963 році Кеннеді відвідував Західну Німеччину, вона розвивалася як основний партнер Сполучених Штатів у Європі, основний носій того трансатлантичного набору цінностей. Нині президента США так радісно в Німеччині не приймали б, адже минулорічний скандал із прослуховуванням зробив свою роботу в німецькому, та й у багатьох європейських суспільствах на «відмінно». Там тепер панує антиамериканізм. Польща, як і нові члени НАТО (Литва, Латвія, Естонія), навпаки, під час останнього візиту президента США Барака Обами дістала гарантії безпеки й відданості з боку Білого дому. Ці країни готові стати новою опорою трансатлантичної єдності. Крім того, у зв’язку з економічною кризою попередніх років у країнах «старої» Європи дедалі більше симпатій серед виборців отримують популісти-євроскептики, які не бачать майбутнього в європейському проекті. Тоді як Польща – єдина велика країна Європи, яка торік збільшила свої витрати на оборону, хоч вони трішки й не дотягували до необхідних 2%.
Дилема братерства
Німеччина Аденауера – це доба становлення країни. Саме серед німецьких decision makers тих часів точилася гаряча полеміка: яким шляхом іти Європі – «ґоллістським» чи «атлантичним». «Ґоллісти» були прихильниками ідеї французького президента Шарля де Ґолля, який бачив майбутнє за «європейською Європою» – об’єднанням самостійних національних держав, у найкращому разі без Великої Британії. Водночас «атлантисти» пов’язували майбутнє з ідеєю Кеннеді щодо атлантичного партнерства США та об’єднаної Європи. До останніх належав і сам канцлер.
Конрад Аденауер мав також дуже тісні взаємини із французьким президентом Шарлем де Ґоллем. Їхня дружба та спільна зацікавленість у міцній Європі стали приводом до підписання Єлисейської угоди 1963-го. Саме в цей час ставлення 87-річного Аденауера до Вашингтона дещо охолоджується. 1963-й виявився ще й роком відкриття майбутніх творців нової східної політики Німеччини: журналіста Еґона Бара та майбутнього канцлера Віллі Брандта. Бар 1963-го виступив із промовою в Євангелістській академії Тутцинга, де запропонував тезу, яка стала фундаментом майбутньої Ostpolitik: «зміни через зближення» («Wandel durch Annäherung»). Молодий активний Брандт, який бачився в чомусь «як Кеннеді», супроводжував останнього під час його візиту до Німеччини 1963 року. Дещо раніше тезка одіозного канцлера наших часів, міністр закордонних справ із ХДС Ґергард Шредер розпочав активну східну політику. Все це означало відхід від лінії Аденауера. За його керівництва Східну Німеччину вважали супротивником, адже там панував комуністичний режим, що мав інші цінності.
Читайте також: Деймон Вілсон: «Українське лобі органічніше, ніж російське, хоча поки що дуже слабке»
Німецька потреба в активній східній політиці в цей час була пов’язана насамперед із бажанням об’єднати власний народ. Нова східна політика німецьких соціал-демократів мала на меті через зближення із сусідом змінити його комуністичну натуру, принести свої цінності. Ця Ostpolitik у різних формах виявлялася в усі періоди: як за часів канцлера Гельмута Коля (ХДС), котрий прагнув інтегрувати навіть Росію до Європейського Союзу, так і за двох попередніх кабінетів Анґели Меркель. Від 2005 року, у час, коли вона стала канцлером уперше, а її міністром закордонних справ був Франк-Вальтер Штайнмайєр, партнерству з Росією навіть передбачали надати особливий статус. Здається, тоді, коли президентом РФ став Дмітрій Мєдвєдєв, Захід, а особливо Берлін, повірив у те, що зміни в цій державі можливі. «Відносини з Росією (німецька Ostpolitik) були спричинені намаганням сформувати відносини таким чином, щоб мінімізувати ризик російської атаки», – каже експерт Центру Карнеґі у Брюсселі Ульріх Шпек.
Попри те, ризик відвернути так і не вдалося: у 2008-му році була Грузія, у 2014-му – Україна. У випадку нашої країни ситуація справді мала змусити до інших відносин з агресором, адже анексії чужої території у світі не ставалося від часів Другої світової. Проте політика залишається незмінною. Дилема братерства тут уже не є актуальною, адже Німеччина нині єдина й потужна країна, локомотив Європи, який, утім, поки не вирішив, у який бік тягти – на Схід чи на Захід.
Зламаний локомотив
Нині у своїй позиції щодо Росії роз’єднана не лише Європа, а й сама Німеччина. Багато політичних лідерів, як та ж таки Анґела Меркель, усвідомлюють усі загрози нинішньої ситуації, розуміють, хто такий Путін і як він діє, проте не можуть обрати рішучу позицію в цьому питанні, бо не лише не мають підтримки в суспільстві, де зростають антиамериканські настрої, а й перебувають під тиском російського економічного лобі. Джерела Тижня, які спілкувалися із представниками німецьких транснаціональних корпорацій, кажуть, що останні просто не беруть до уваги те, що відбувається в Україні. Вони не зацікавлені в нашій країні, вважають її бідною, але мають інтерес у Росії, тому нехтують політикою уряду і, як, скажімо, виконавчий директор концерну Siemens Джо Кезер, їздять на особисті зустрічі до Путіна. Такі дії особливо небезпечні для західного світу, адже означають, що цінності, якими він жив від закінчення Другої світової війни, не просто хтось порушив: вони більше не є важливими для своїх-таки носіїв. Свідомий бізнес і ХХІ століття – речі несумісні. Хоча, наприклад, поїздку Кезера розкритикував керівник концерну Airbus Томас Ендерс.
Читайте також: Жак Рупнік: «Коли імперія розвалюється, потрібні десятиліття, щоб установився новий порядок і настала стабілізація»
Багато європейських експертів та політиків сходяться на думці, що економічні зв’язки з Москвою ніхто не розриватиме: «Це більше не будуть контакти такі, як зазвичай, але «стара» Європа фундаментально не змінить своїх відносин із Росією», – вважає Джуді Демпсі, експерт Центру Карнеґі. Що, на її думку, може трапитися, то це жителі континенту стануть менш залежними від російських енергоносіїв. «Решта європейців бачать Україну, Польщу й «нову» Східну Європу крізь призму Росії», – додає вона.
Країни ЄС, тісно співпрацюючи з Москвою, забули про власні цінності: свободи, демократію, суверенітет і недоторканність території, до плекання яких вони долучалися після Другої світової війни, в яких тодішні лідери вбачали основу власного існування. Так, у багатьох сучасних німців Аденауер асоціюється переважно зі США, що накладає негативний відбиток на його постать, а не з людиною, яка зробила їхню державу сильною в межах сильної європейської спільноти.
«Можливо, це не просто антиамериканізм, це швидше скептицизм через минулорічний скандал із прослуховуванням», – каже депутат Бундестагу минулого скликання Віола фон Крамон. «Коли ви говорите з людьми, вони просто спантеличені й роздратовані діями американців», – додає вона. Минулорічний скандал із прослуховуванням Сполученими Штатами європейців був, за словами Крамон, для останніх ніби грім із ясного неба. Яким чином лікувати німецьке суспільство від цього вірусу, нині незрозуміло. Звісно, важливо й те, що він підігрівається інформаційною кампанією та підкилимними іграми Росії. Виступи за мир, які тепер щопонеділка організовують у німецьких містах і на яких обговорюють причетність Ротшильдів до всіх світових проблем, привертають увагу передових медіа, тоді як ток-шоу про українські проблеми на телеканалах здебільшого відбуваються без українців.
Антиамериканізм і тріумф євроскептичних та популістських партій на останніх виборах до Європарламенту разом із невеселими показниками на деяких парламентських перегонах, що вже відбулись у країнах ЄС, свідчить не на користь світлого майбутнього Євросоюзу. Путін нині діє точково, фінансуючи євроскептиків та ефективну інформаційну пропаганду. Все це руйнує ЄС ізсередини, розриває ниточки єдності, що так зміцнювали Європу. Останній потрібне перезавантаження, і, вочевидь, воно почнеться з держав Сходу, де все ще пам’ятають жахи СРСР і, відчуваючи на собі тиск Росії, змушені мислити швидше, щоб йому протистояти. Щоправда, без нової трансатлантичної єдності того точно не відбудеться. Окрім того, це великий шанс для України стати важливим політичним гравцем. Головне його не змарнувати.
Східне питання
Колишні країни соцтабору, як і екс-радянські республіки, по закінченні холодної війни шукали можливості остаточної інтеграції до західного клубу, аби той режим, який їм доводилося терпіти понад півстоліття, в їхній історії ніколи не повторився. Економічне банкрутство, наприклад, у Польщі мало своє значення також. Але там успішному вирішенню питання сприяв збіг кількох факторів.
По-перше, після остаточного здобуття незалежності й заміщення комуністичного режиму польські керманичі відразу взяли стійкий курс на міцну інтеграцію із Заходом і становлення держави як активного гравця в регіоні. Представляючи Сейму концепцію зовнішньої політики уряду в 1990 році, тодішній міністр закордонних справ Кшиштоф Скубішевський перелічив пріоритети: спільне творення системи європейської безпеки, нові регіональні зв’язки (зокрема, із країнами Балтії – на додачу до старих, у межах Варшавського договору й Ради економічної взаємодопомоги), розвиток політичних, економічних та культурно-цивілізаційних зв’язків із Західною Європою.
Читайте також: Андрій Ілларіонов: «Нова світова війна уже почалася»
По-друге, такий вектор у зовнішній політиці Польщі підтримувала Німеччина, вважаючи її ключовим сусідом. Хоча ще у 1980-х, коли у Східній Європі активізувалися антикомуністичні рухи, вони, на думку німецького історика Гайнріха Вінклера, були маргіналізовані політикою зближення ФРН із НДР та країнами Східної Європи. Наприклад, коли Ярузельський, борючись із опозицією, запровадив 1981 року в Польщі воєнний стан, США ініціювали санкції проти Москви й Варшави. Тодішній канцлер Німеччини Гельмут Шмідт не підтримав Сполучених Штатів, і закиди щодо недостатнього на той час сприяння західних урядів «Солідарності» він називає безпідставними. «На той час ми не могли знати, наскільки глибоко «Солідарність» закорінилася в масі польського народу. Але насамперед не могли знати, як зреагує радянська влада», – напише він пізніше у збірці діалогів «Наша епоха» з німецько-американським істориком Фріцом Штерном. Дальше прийняття Польщі до НАТО він розцінював «як величезну політичну помилку, що її можна було припуститися… Потрібно було дати їм щось одне із двох: або вступ до ЄС, або прийняття до НАТО, але не те й те відразу. Із прихованою думкою: а завтра Україна, а післязавтра Грузія, а одного дня Вірменія…». (Уже в розпал війни на Сході України Шмідт в одному з інтерв’ю заявлятиме, що не існує єдиної України: є Крим, західна та південно-східна її частини). «Але цього хотіла американська ініціатива», – підсумовує він. Тож 1993 року після зустрічі Білла Клінтона з Лехом Валенсою і Вацлавом Гавелом обидва східноєвропейські лідери заявили, що НАТО має бути механізмом, який забезпечить демократичний прогрес у їхніх країнах і водночас стримуватиме Росію від будь-яких нових імперіалістичних планів. Критики стверджували, що розширення НАТО на схід проведе нові лінії в Європі й антагонізує Росію. Але у своїй промові на честь приєднання 1999 року до НАТО трьох нових країн (Польщі, Чехії та Угорщини) тодішній держсекретар США Мадлен Олбрайт відповіла, що для Сходу Європи Альянс зробить те, що вже зробив для її Заходу: «…незмінно й систематично ми стиратимемо й надалі лінію, яку провів кривавий чобіт Сталіна по Європі». Іншими перевагами для Польщі були слабкість Росії на той час та незначна інтегрованість економіки останньої з європейською.
Майже 10 років потому, після російсько-грузинського конфлікту, для Грузії та України як потенційного об’єкта агресії ситуація була кардинально іншою. Росія стала значно сильнішою, зокрема в якості грошового мішка й газопостачальника Європи.
2008 року Німеччина та Франція, зокрема, заблокували рух України і Грузії до НАТО, ініційований тодішнім американським президентом Бушем-молодшим. На їхню думку, жодна із країн не була достатньо стабільною для отримання ПДЧ, тож такий крок завдав би непотрібної образи Росії. Хоча лідери нових східноєвропейських членів Альянсу (Румунії, Естонії, Латвії) підтримували позицію США й наголошували, що вимоги ПДЧ зобов’язують країни проводити серйозні внутрішні політичні та військові реформи. Будучи більше батогом, ніж пряником, вони справді могли б каталізувати необхідні перетворення в державах на кшталт України, зробивши їх більш розвиненими й менш уразливими до тиску Росії. «На мою думку, Путін виходить із того, що якоїсь напівформальної домовленості про поділ сфер впливу вже досягнуто, – каже сьогодні політолог Андрєй Макаричєв. – Мені здається, що генеалогія такої думки в Путіна сягає Бухарестського саміту НАТО 2008 року, де через старання Росії та деяких її європейських партнерів ані Грузія, ані Україна не отримали плану дій щодо членства в Альянсі. Моя оцінка полягає в тому, що Путін фактично оцінив це як фіксацію сфер впливу».
І батогом, і пряником
«Польща, зокрема, хотіла викроїти для себе роль у ЄС, будучи порівняно новим членом на той час і прагнучи зробити свій внесок у зовнішню політику. Країни на схід від неї бачилися природною зоною, де Варшава могла поширити свій досвід і працювати, – каже Сьюзен Стюарт, аналітик Німецького інституту міжнародної політики та безпеки (SWP). – Найважливіше це було для Польщі та країн на східному кордоні ЄС, бо йшлося про питання безпеки. Якби російський вплив там зростав, це становило б загрозу на багатьох рівнях. А для Німеччини, Франції чи Британії це було б не трагічно, хоча й небажано… Тож вони здебільшого пасивно підтримували програму Східного партнерства».
У 2009 році серйозно погіршилися польсько-американські контакти. Саме тоді, після років напруження за президентства Буша Барак Обама і Дмітрій Мєдвєдєв запустили перезавантаження відносин між своїми країнами. У 2009-му США відклали плани розміщення фрагментів американських систем ПРО в Польщі та Чехії. Поляки розцінили це як «ніж у спину». Відсутність прогресу в питаннях лібералізації візового режиму зі США для них ніяк не поліпшила ситуації. Нещодавно популярне польське видання Wprost опублікувало скандальні записи, де нібито чути розмови Радослава Сікорського з Яцеком Ростовським, депутатом від партії влади «Громадянська платформа» й до минулого року міністром фінансів Польщі. Там Сікорський каже, що від альянсу Вашингтона та Варшави ніякої користі й «узагалі він шкодить, бо створює оманливе відчуття безпеки». Однак розмову було записано ще в січні, до анексії Росією Криму та опосередкованого вторгнення у Східну Україну. Наступного дня після оприлюднення тексту розмови Держдепартамент США заявив, що американсько-польські зв’язки дуже міцні. «Я не можу коментувати ці нібито записи. Не можу підтвердити їх справжність і походження», – прокоментувала речниця Держдепу Марі Гарф.
Читайте також: Шимон Панек: «Путін використовує страх як інструмент мобілізації людей, схожим чином це робив у Югославії Милошевич»
«Ті відносини базуються на спільних цінностях. Вони залишаються міцними. Подивіться на кризу в Україні й на те, як ми співпрацюємо з нашими союзниками, зокрема Польщею, щоб разом протистояти загрозі. На мою думку, це тільки підкреслює, наскільки важливим є НАТО, наскільки важливими є наші партнери», – додала вона.
Вже на початку червня до Варшави на святкування 25-ї річниці виборів у Польщі прибув Барак Обама. Він приїхав з обіцянкою зміцнити східні кордони НАТО, на що США виділили $1 млрд, а також засвідчити свою вдячність народові Польщі. Той візит бачився і тріумфом нового альянсу, і спокутою за провальну політику перезавантаження відносин із Росією. Анексія Криму дала нове життя дискусіям навколо Трансатлантичної угоди про зону вільної торгівлі та економічній співпраці США й країн ЄС, але остання є швидше бізнес-інтересом, аніж намаганням створити чи бодай відновити ту ціннісну спільноту, що була. «Старі» європейці ще не вирішили, що їм робити, але такий статус-кво триватиме недовго. Москва іде в наступ, хоч і діє підкилимно.
Російська агресія щодо України – то насамперед ціннісна агресія, протистояння двох тепер уже різних цивілізаційних вимірів, і зберегти свої цінності наша держава може лише приєднавшись до Заходу. Поки що є шанс це зробити завдяки Польщі й трансатлантичній єдності зі США. І саме цей зв’язок може допомогти Києву стати серйозним політичним гравцем із добрими економічними та військовими показниками, що врешті перетворить його з об’єкта міжнародних відносин на суб’єкт.