Кілька слів про мегаломаніакальний сон одного політика
Одні переймалися поверненням Трампа.
Інші — похмурими візіями світу, де панує штучний інтелект (ШІ).
Та чи передбачалися теми для дискусій на перетині цих двох страхів — питання відкрите.
Хай там як, а вже 25 лютого 2025 року соцмережі кипіли обговореннями нового відео, яке поширив новоспечений (вдруге) президент США. На ньому — босоногі палестинські діти, обвішані лахміттям замість одягу, проходять через портал, який веде від зруйнованих будинків до розкішних хмарочосів, яскравих вогнів, пальм та столів, що прогинаються під кількістю делікатесів — у світ, де з неба сипляться гроші, а сам Трамп сьорбає коктейль на шезлонзі. І все це під акомпанемент згенерованої штучним інтелектом пісні, що звучить приблизно так: «Дональд прийде, щоб звільнити вас / Несе світло, щоб усі бачили / Більше ніяких тунелів, ніякого страху / Трамп Ґаза нарешті тут. / Трамп Ґаза сяє яскраво / Золоте майбутнє, абсолютно нове світло / Бенкет і танці, угоду укладено / Трамп Ґаза номер один». Така от утопія.
Невдовзі на відео відгукнулася англійська письменниця Зеді Сміт, відома в Україні романом «Білі зуби». У колонці для «The New York Review of Books» Сміт назвала відео ідеальним прикладом плодів американської уяви, де «завжди існувала підкатегорія людей, які не лише народилися, щоб страждати в цьому світі, але й звикли до цих страждань» — людей, які «походять з країн shithole, «країн лайна», як визначив їх президент під час свого першого терміну». Авторка уточнює й те, де саме на ментальних мапах американців знаходяться «країни лайна»: «Протягом історії цей регіон називали по-різному, — зазначає Сміт, — “третій світ”, “південь світу”, “Аравія” (і це поняття може розширюватися: можливо, незабаром воно також включатиме всю “Східну Європу”, що саме відкриває для себе український президент Зеленський)». Аж раптом (нарешті!) перший (і чи не останній?) шанс на щасливе «цивілізоване» життя — звісно, з подачі могутньої руки Дональда Трампа.
У своїй статті Зеді Сміт продовжує осмислювати питання вже класичного імперського погляду на «іншого», звертаючись до не менш класичної лектури, — «Гнаних і голодних» Франца Фанона, — підкреслюючи, що «в колоніальній уяві “гнані” — це окремий вид, особливий тип десенсибілізованих людей […], елементи сценографії, на тлі якої розгортається драма влади на Заході». Зрештою, письменниця підсумовує: «Для Білого дому не існує загального поняття людини. Є Американці та Інші». Інші, — хочеться додати, — яких Америка щедро підпускає до власних джерел, але ніколи й за жодного із президентів не підпускає достатньо близько. Це вже теж ціла магістральна тема — почати досліджувати можна хоча б із «Американи» Чімаманди Нґозі Адічі, український переклад якої побачив світ в останні роки.
Концептуалізуючи цей прецедент неоколоніальних фантазій, Зеді Сміт не береться осмислювати питання «Східної Європи», яке мимохідь згадує, приправивши словом «можливо» — так само, як свого часу не ризикували уповні до нього звертатися Едвард Саїд та більшість наступних дослідників складних стосунків імперій зі своїми колишніми колоніями. Складна мова, туманність критичної літератури, певна монополія на критичні імпульси, культурна міфологія, заряджена капіталами та кредитом західної довіри, а також історично усталене самопозиціонування як борця з американським капіталізмом та імперіалізмом — усе це заважає спробам зауважити неоколоніальну сутність сучасної Росії, а також те, як добре вона наразі розуміється зі Сполученими Штатами Америки, президент яких так яскраво продемонстрував за допомогою ШІ свої «демократичні» мрії.
Справа ж у тім, що Трампу, здається, значно простіше порозумітися та знайти спільну мову з Путіним, який цілком міг би й собі сьорбати на горе-відео коктейль у шезлонгу, ніж із Зеленським, лідером країни, де звикли жити під звуки вибухів (тобто десенсибілізувалися достатньо, аби пасувати під визначення Фанона, які наводить Сміт) і де, якщо вірити російській пропаганді (а представники американського уряду таки схильні їй наразі вірити) насправді розгортається російсько-американська війна (ось вам і метафора «сценографії»).
Сьогоднішні ж повсякчасні розмови про перемирʼя могли б слугувати непоганими референсами для ШІ, аби створити наступне відео, в якому українські діти радісно біжать тунелем на зустріч чомусь на кшталт «Мoscow Towers» «більш ніж готові пробачити, забути і розважитися на алеї, збудованій на кістках їхніх батьків», якщо цитувати Зеді Сміт.
І все — кінець, фінішна пряма, світло в кінці згенерованого штучним інтелектом тунелю — щасливо вперед, і тільки вперед, не забувши подякувати Трампу, звісно ж. От тільки картинка ця без жодного натяку на реальність — лише хворобливий, неприродно яскравий, мегаломаніакальний сон одного політика. Або кількох. Та ні, точно кількох.