По перше, треба відмовитися від тих пропагандистських штампів, що ними Україну ґвалтують всі роки незалежності, зокрема від оспівування і постулювання «дружби» з Росією, оскільки за визначенням дружби між метрополією (навіть колишньою) і колонією бути не може. Хіба що через довгі десятиліття після унезалежнення підлеглої раніше території… Адже неготовність України до агресії Росії є абсолютно невипадковою. Пропагандистське зомбування українського суспільства таки ж дало свої результати. Навіть ті, кому за службовим обов'язком не можна нікому вірити, вірили, що Росія ніколи не нападе на Україну. Як стверджують деякі військові, у жодному документі українського міністерства оборони та Генерального штабу України РФ не проходила як потенційний супротивник, а в цій ролі розглядалися… Польща і Румунія. І це при всіх заявах про європейську та євроатлантичну інтеграцію. На заході країни кордон був дуже щільним, а на сході його практично не було.
Загальногуманістичні заяви про фундаментальну відмінність між російською владою і російським народом також не витримують критики, адже абсолютна його більшість (майже 85% підтримки путінської агресії проти України ) глибоко вражена імперською хтивістю і експансіонізмом. Однак значна частина українського суспільства вчитися на своїх драмах явно не поспішає. Сьогодні на радіостанції, що називає себе «Радіо Перець» довелося слухати російську пісню про те, як чудово служити у прикордонних військах Російської Федерації. А потім на Першому національному телеканалі ведучий «Громадського TV» Роман Скрипин запросив до студії такого собі нардепа- регіонала Олега Царьова, одного з найвідданіших діячів Януковича. Царьов, незважаючи на всі зусилля Скрипина, відмовився визнати Росію агресором і окупантом українських територій. Якщо такі, як Царьов, після того, що сталося на півдні країни, виступають на Першому національному телеканалі, значить, Путін переміг і знову, як у Криму, практично без жодного пострілу… Ми ще заплатимо за цей самогубний лібералізм, бо в історії ХХ ст. лібералізм без берегів і обмежень здорового глузду часто ставав найкоротшою дорогою до диктатури і фашизму. Згадаймо хоча б Веймарську республіку, навіть дивно, як там наважилися кинути за грати учасників Пивного путчу в Мюнхені…
Читайте також: Загибель імперії
По-друге, всупереч тому, що деякі вітчизняні політологи сьогодні дуже застерігають від мілітаризації свідомості в Україні, вона в умовах війни є абсолютно необхідною, це запорука виживання українського народу в нинішній геополітичній ситуації. Така оборонна свідомість передбачає постійну готовність захищати сою країну, відчуття небезпеки (ворог біля воріт!), тверезе ставлення до сусідніх країн, культ армії (нагадаю про особливе ставлення, приміром, ізраїльського суспільства до ЦАХАЛ– Армії оборони Ізраїлю), жорсткі вимоги до керівництва держави щодо виконання ним оборонних функцій тощо.
Передбачаючи реакцію невиправних пацифістів, готових в ім'я миру капітулювати перед ким завгодно, нагадаю, що в мирній, нейтральній Швейцарії, що вже 200 років ні з ким не воює, оборонна свідомість підтримується на такому рівні, до якого Україні ще треба йти дуже довго.
По-третє, необхідно докорінно міняти вимоги до осіб, що претендують на місце лідера держави. Адже Президент – це ще й Верховний Головнокомандувач усіх Збройних сил України. А значить, повинні мати елементарні уявлення про обороноздатність, про стратегічні й тактичні аспекти розбудови військ, про воєнне планування, про основні загрози і таке інше. Як показує попередній досвід, Кравчук, Кучма, Ющенко, не кажучи вже про Януковича, були в цьому аспекті їхньої діяльності абсолютно неспроможні, демонструючи безнадійне хуторянство і безвідповідальність. Не кращою від них у ставленні до мілітарної потуги держави була й Юлія Тимошенко на осаді прем'єр-міністра. Сьогодні усій нації доводиться гірко спокутувати ці гріхи бездарних Верховних…Біда навіть не в тому, що, приміром, Яценюк і Турчинов не служили в армії (бо можна в ній прослужити мало не все життя й залишитися дилетантом у воєнному мистецтві, таких випадків також вистачає), біда в тому, що ніколи не цікавилися цією проблематикою, що абсолютно неприпустимо для політиків такої країни, як Україна, а тим більше, для тих, хто претендує на статус державних діячів, бо надто небезпечним є геополітичне розташування нашої держави… Дивний спокій українських можновладців протягом 22 років незалежності, їх незворушний пацифізм навіть після подій навколо острова Тузла, після агресії РФ проти Грузії в 2008 році – вражає. Це все одно, що жити над прірвою і ніколи не подумати про можливість туди впасти…
Читайте також: Обережно: імперія!
Четверте. За часів Кучми і генерала Кузьмука (тодішнього міністра оборони) було ухвалене рокове для українських Збройних сил рішення: про комплектацію армії на територіальній основі. Це означало, що солдати і офіцери служитимуть за місцем свого проживання – харків'яни на Харківщині, одесити на Одещині, донеччани на Донеччині, кримчани – в Криму. Отже, створювалась система місцевих армій, пов'язаних з місцевою владою, місцевими умовами. Замість української армії виникли армії київські, хмельницькі, полтавські, луганські з усіма неприємними для цілісності держави наслідками, що звідси випливають. Те, що в Криму в кінцевому підсумку ( коли можливості спротиву було вичерпано) біля 30% українських військових погодилися перейти на службу до РФ, значною мірою є наслідком територіальної системи комплектації ( ті 30% переважно були місцевими мешканцями).
П'яте. Нині влада України, що дуже повільно вчиться, ризикує наробити ще більше трагічних помилок. Наприклад, йдеться про абстрактно непогану ідею муніципальної міліції, що підпорядковується місцевій владі. Але така міліція може стати чимось на зразок регіональної армії, над усе, якщо десь у Донецьку, Луганську, Харкові, її візьмуть під контроль сепаратисти. Тоді можливими будуть зіткнення між силами МВС,що підпорядковуються Києву і муніципальними, ми побачимо щось схоже на протистояння «гвардійців кардинала» з «мушкетерами короля»…Якщо ж правильні висновки не забаряться, ми нарешті зможемо від нескінченних поразок перейти до перемог і зцілити національні рани, бо за словами Бонапарта « у переможців рани загоюються швидше»…