Тисячу років тому величні міста Багдад, Дамаск і Каїр по черзі випереджали західний світ. Іслам і новаторство були нерозривними поняттями. Різні арабські халіфати ставали динамічними супердержавами, твердинями науки, толерантності й торгівлі. Одначе сьогодні Арабський світ у жалюгідному стані. Поки Азія, Латинська Америка й Африка йдуть уперед, Близький Схід тягнуть назад деспотія та війни.
Надія засяяла три роки тому, коли цим регіоном прокотилася хвиля заворушень, змівши чотирьох диктаторів (у Тунісі, Єгипті, Лівії та Ємені) і пробудивши прагнення до змін в інших країнах, зокрема в Сирії. Але плоди Арабської весни згнили, спричинивши відродження автократизму та війну. І те, й те веде до страждань та фанатизму, які сьогодні становлять загрозу цілому світові.
Чому арабські країни так і не здобули демократії, щастя чи (крім тих, кому пощастило з нафтою) достатку для 350 млн населення – одне з найбільших питань нашого часу. Що робить арабське суспільство сприйнятливим до жорстоких режимів та фанатиків, які рішуче настроєні знищити і їх, і їхніх можливих союзників на Заході? Ніхто не каже, що арабам як народові бракує талантів або що вони страждають від якоїсь патологічної антипатії до демократизму. Але щоб ці люди пробудилися зі свого страшного сну, а світ відчув себе в безпеці, повинні відбутися дуже великі зміни.
Хто крайній?
Одна із проблем полягає в тому, що в арабських країнах так багато негараздів. Сирію та Ірак зараз навряд чи можна назвати державами взагалі. Цього місяця банда джихадистів брутально заявила, що їхні кордони недійсні, натомість проголосивши новий ісламський халіфат, куди мають увійти Ірак і Велика Сирія (з ізраїльською Палестиною, Ліваном, Йорданією та кількома районами Туреччини), а згодом і цілий світ. Лідери цього утвору поставили собі за мету вбивати немусульман не тільки на Близькому Сході, а й на вулицях Нью-Йорка, Лондона та Парижа. Єгипет повернувся під правління військових. У Лівії після жорстокого кінця Муаммара Каддафі до влади прийшли некеровані бойовики. Ємен роздирають повстання, внутрішні чвари й «Аль-Каїда». Палестині теж іще далеко до справжньої державності й миру: убивство трьох ізраїльських юнаків та каральні акції у відповідь загрожують новим витком насильства. Навіть такі країни, як Саудівська Аравія і Алжир, чиї режими захищені нафтогазовим багатством і підтримувані суворим апаратом державної безпеки, насправді вразливіші, ніж може здатися збоку. І лише Туніс, який першим зажадав свободи три роки тому, демонструє паростки справжньої демократії.
Читайте також: Неоосманізм в дії: Туреччина увійшла у «благородну самотність»
В основі деяких серйозних проблем арабів лежить іслам (чи принаймні його сучасні інтерпретації). Заяви його численних світил про об’єднання духовної та світської влади без відділення релігії від держави зашкодили розвиткові незалежних політичних інститутів. Войовнича мусульманська меншина домагається легітимності через дедалі фанатичніше тлумачення Корану. Інші мусульмани під загрозою громадянської війни та насилля з боку бойовиків шукають захисту в сектах. Якщо раніше багато сунітів і шиїтів з Іраку та Сирії одружувалися між собою, то сьогодні вони калічать одні одних. І це жорстоке викривлення ісламу поширилося навіть на такі далекі країни, як північна Нігерія і північна Англія.
Але релігійний екстремізм – це вихід, який люди дають своїм стражданням і злигодням, а не фундаментальна їх причина. Адже існують інші приклади: демократичні ісламські суспільства, що успішно розвиваються (як-от Індонезія). А в Арабському світі слабкою є сама тканина держави. Лише кілька його країн мають давні традиції державності. Закляклу руку напівживої Османської імперії після Першої світової війни змінив гніт британського і французького правління. У більшій частині Арабського світу контроль або вплив метрополій тривав аж до 1960-х років. Тамтешні країни ще не навчилися розвивати інституційні засади демократії: мистецтво компромісу в парламентському дискурсі, захист меншин, емансипацію жінок, вільну пресу, незалежні суди, університети і профспілки.
До відсутності ліберальної держави додавалась відсутність ліберальної економіки. Після здобуття незалежності там молилися на центральне планування (часто-густо за підказкою Радянського Союзу). Маючи несприятливі умови для ринкового розвитку й орієнтуючись на субсидії та центральне регулювання, арабські держави задушили свою економіку. Натомість уряд використовував важелі економічної влади, особливо коли якимось чином ішлося про нафту. А там, де зникли обмеження постколоніального соціалізму, на зміну їм прийшов свояцький, рентний капіталізм (як в останні роки правління Госні Мубарака в Єгипті). Приватизація була призначена для осіб, наближених до влади. Вільних ринків практично не було, компанії світового класу фактично так і не з’явилися в Арабському світі, а розумні араби, які хотіли досягти успіхів у бізнесі або науці, мусили їхати до Америки чи Європи.
Читайте також: Х’ю Поуп: «Відносини Туреччини з Близьким Сходом є радше емоційними, ніж реальними»
Застій економіки породжував невдоволення. Монархи й довічні президенти захищалися від нього спецслужбами та силовиками. Мечеть стала джерелом безкоштовних громадських послуг і одним із небагатьох місць, де можна було збиратись і слухати виступи. Іслам радикалізувався, і обурені люди, повні гніву на своїх правителів, почали ненавидіти західні держави, які їх підтримували. Тим часом безробіття викликало бродіння серед численних груп молоді. Завдяки електронним медіа вони чимдалі краще розуміли, що за межами Близького Сходу перспектив для таких, як вони, набагато більше. Дивує не те, що вони вийшли на вулиці під час Арабської весни, а те, що не зробили цього ще раніше.
Руїна як доля
Усе це не можна легко і швидко виправити. Чужинці, які часто приходили на Близький Схід як загарбники й окупанти, не можуть просто так придушити справу джихадистів або нав’язати процвітання та демократію. Принаймні це слід усвідомити після катастрофічного вторгнення до Іраку та його окупації у 2003 році. Військова підтримка (постачання дронів та обмеженого контингенту спеціальних сил) здатна допомогти тримати джихадистів в Іраку під контролем. Не виключено, її доведеться надавати на постійній основі. Навіть попри те що новий халіфат навряд чи стане повноцінною державою, він іще багато років може породжувати джихадистів, здатних експортувати тероризм.
Але зупинити свій цивілізаційний занепад можуть тільки самі араби, і власне зараз іще жевріє надія, що так буде. А екстремісти не дають жодних надій. Монархи та військові повторюють свої мантри про «стабільність». Привабливість останньої можна зрозуміти, коли навколо хаос, але репресії та застій – це не вирішення проблеми. Вони не допомагали й раніше; натомість були фактично коренем зла. Навіть якщо арабське пробудження наразі припинилося, ті могутні сили, які його викликали, нікуди не зникли. Соціальних мереж, які запалили революцію в свідомості, не ліквідувати. Мешканцям палаців і тим, хто підтримує їх на Заході, слід розуміти: стабільність вимагає реформ.
Читайте також: Бунт проти султана Ердогана
Чи марно на це сподіватися? Сьогодні перспективи вимальовуються криваві. Але зрештою фанатики колись знищать самі себе. Тим часом де тільки можливо помірковані світські суніти, які становлять більшість арабських мусульман, повинні заявити про себе на повен голос. І коли настане їхній час, їм потрібно зосередитися на тих цінностях, які колись прославили Арабський світ. Освіта забезпечила йому першість у медицині, математиці, архітектурі й астрономії. Торгівля дала змогу побудувати казкові столиці, наповнені ароматами прянощів і шурхотом шовків. А в найкращі часи Арабський світ був космополітичним прихистком для юдеїв, християн і мусульман численних віротлумачень та сект, і в такій атмосфері терпимості розквітала творчість, з’являлися винаходи.
Плюралізм, освіта, відкриті ринки – такими були колись арабські цінності, і такими вони можуть стати знову. Сьогодні, коли в Іраку та Сирії суніти й шиїти вчепилися одні одним у горлянки, а в Єгипті на новий трон сів колишній генерал, між таким теперішнім і бажаним майбутнім – бездонна прірва. Але для народу, котрий пережив уже стільки лих, згадані цінності все ще сяють дороговказом до кращого майбутнього.