«Театри Нью-Йорка розкрили нам нашу професію в усіх аспектах: треба просто багато працювати і вчитися», – згадує своє знайомство з американською режисеркою Вірляною Ткач та заснованою нею мистецькою групою Yara керівник харківського театру-студії «Арабески» Світлана Олешко. За два десятиліття існування Yara Arts Group Вірляна Ткач, яка виступає ще й у ролі перекладача, ознайомила американського глядача з поезіями Сергія Жадана, Оксани Забужко, Олега Лишеги, Наталки Білоцерківець, Віктора Неборака, зі співом Ніни Матвієнко, Мар’яни Садовської та навіть колядників із Криворівні. Але режисерка з українським корінням творить щось значно більше за український театр. Недарма в її виставах грають актори різних рас і національностей, звучать різні мови, вводяться киргизькі й бурятські ритуали. Вистави-дійства Вірляни Ткач – це завжди така собі спроба полілогу поміж різними видами мистецтва: тут і музика, і відеоінсталяції, і фотографії, і література, й акторська пластика. Такою самою багатошаровою, але з виразною українською лінією є і нова вистава Yara Arts Group «Капітан Джон Сміт».
Проекти з нуля
В Америці й практично в усій Європі немає такої театральної системи, як в Україні, коли є державні театри з постійним приміщенням, штатними акторами та режисерами. Це надто затратно. Сьогодні всі театри Сполучених Штатів поділені на комерційні бродвейські, які грають ту саму виставу сім разів на тиждень, і некомерційні. Театр у Нью-Йорку – найбільша індустрія. Місто вже зрозуміло, що всі інші види заробітку можуть зникати, а мистецтво лишиться назавжди. Американські митці, на відміну від українських, не чекають на сприяння уряду. Мистецтво підтримують різні фундації та приватні спонсори.
За кожну виставу експериментальному театру, як Yara Arts Group, потрібно боротися. Проте, думаю, це і є та причина, чому й далі займаюся театром. Я колись працювала в комерційному театрі, була другим асистентом у прекрасній виставі «Амадеус». Але показувати один спектакль цілий тиждень – це убивче і для акторів, і для режисера, гірше, ніж робота на фабриці. А ось в експериментальному театрі кожен проект починаєш із нуля, але ж щоразу перед тобою всі можливості світу!
Американський сценограф японського походження Ватоку Уено, співзасновник Yara Arts Group, каже: «Текстом для вистави може стати крісло – усе залежить тільки від твоєї уяви». Спектакль твориться протягом усього того часу, коли я над ним працюю. Усі цікаві люди, речі, відкриття, які приходять до мене в цей період, потрапляють у нього. Важливо, щоб вистава була зрозумілою для кожного. І мова тут не перепона, бо ж є мова очей, рук, плечей, ніг – нею володіють люди всіх національностей.
Експериментальний театр La MaMa, у якому ми ставимо спектаклі, 1961 року ви-ник у будинку, який навіть не мав даху. На Бродвеї не хотіли робити й показувати нестандартні вистави. Й ось один український американець віддав Еллен Стюарт, афроамериканці, яка хотіла створити театр, свій підвал, що і став першим приміщенням для La MaMa. Нове мистецтво завжди має виборювати і відкривати нові простори: чи то на Facebook, чи то в цехах закинутого заводу, як це роблять організатори ГОГОЛЬFEST.
Мене як режисера найбільше цікавить, як між поколіннями передаються традиція й історія. І для української, і для бурятської, і для киргизької, і для африканської культур, якими я найбільше цікавлюся, дуже важливим є збереження своєї традиції. І що більше це досліджую, то краще розумію Україну. Ті культури не схожі ні релігійно, ні історично, але їхня спільність у намаганні не просто зберегти, а й далі творити себе.
Відкритися іншим
Важливо усвідомити, що традиційну культуру не можна покласти в банку й законсервувати. Мене якраз найбільше і цікавить, як твориться нова культура на базі традиції. Маю світлини, на яких моя бабця, мама і я сфотографовані в українських строях. На тих знімках дуже добре видно, як протягом століття змінювалася етнічна мода. Це мені постійно нагадує, що традиційне мистецтво не стале. Є режисери, які, працюючи над виставою, читають книжки, тоді як я їду в експедиції спілкуватися з носіями культури.
Україні дуже важливо відкритися іншим культурам. Українська культура розвиватиметься, якщо буде діалог між традицією і новими митцями. Як його розпочати й підтримати? Часом я натрапляю на цікавий вірш або колядку і розсилаю багатьом митцям із закликом «Зробіть щось із цим!». Мені важливо не просто поставити виставу, а долучитися до творення атмосфери, у якій народжується українська культура. І так само українські митці мені щось радять подивитися чи прочитати.
Цього разу я привезла в Україну історію про британського мандрівника XVI–XVII століть капітана Джона Сміта. Знайшла в бібліотеці перше видання спогадів Сміта 1630 року. Всі завжди читають останню частину його мемуарів про те, як він приїхав до Америки. Я ж прочитала всю книжку і зрозуміла, що розказана ним історія дуже подібна до українських дум того часу. Джон Сміт був бідним молодим британцем, який заради своєї мрії стати капітаном зголосився на участь у французькій війні. Потім були Фландрія, Трансильванія, Валахія і, що зацікавило мене найбільше, Україна! Він згадує Дрогобич, Острог, Луцьк, Галич, Коломию і пише, що жоден із народів його так добре не приймав, як український. У виставі Джона Сміта грає американський поет Боб Голман.
Українська Америка
Ми видали в Торонтському університеті велику книжку «Модернізм у Києві». Але для розуміння українського модернізму за кордоном, для розуміння відкриттів Леся Курбаса мало того, що робить одна людина. Я свого часу взялася досліджувати його творчість, бо вірила, що швидко завершу – в бібліотеці Колумбійського університету про Курбаса було лише дві книжки. Але моє дослідження триває і досі.
На бурятських виставах я працювала з Gogol Bordello. Зустріла Юджина (Євген Гудзь – вокаліст гурту Gogol Bordello, актор. – Ред.), коли він сидів на сходах біля моєї хати. Привітався так: «Я буду з тобою працювати». Ми стали організовувати щочетверга в українському спортклубі вечори «Нова номада, бо ми не громада». Так вони почалися як гурт. Гудзь має свої погляди на українську культуру, найбільше він захоплений гуцулами. Юджин дуже хотів стати тим, ким є нині. Кожен митець має свою мрію. Ми сходимося і робимо добрі проекти, коли наші мрії перетинаються.
Українська діаспора як певна цілість не існує. У Сполучених Штатах живуть українці, які емігрували сюди в 40-х роках минулого століття. Зараз їм усім за 80, і вони сидять удома. Їхні діти зберігають традиції, але також є частиною американської культури. І є ж іще ті, хто переїхав зовсім недавно. Це люди, які шукали заробіток. І кожен із них витворює нову українську американську культуру. А те, що виникає на межі, завжди найцікавіше. Я недавно працювала в Едмонтоні з Ukrainian Shumka Dancers, у якому танцюють праправнуки тих українців, які приїхали до Канади наприкінці XIX століття. Майже ніхто з них не говорить українською, але як же неперевершено по-українськи вони танцюють! Думаю, це одна з найбільших шкіл танцю у світі. В цьому колективі понад 700 учасників.