Традиції наїзду

Як відомо, Богдан Хмельницький, шляхтич за походженням, постраждав від збройного наїзду сусіда – польського шляхтича Чаплинського – на свій маєток Суботів, що став приводом до розгортання масштабної боротьби українців за створення власної держави. У XVI-XVII ст. рейдерство було повсюдною практикою.

 

Мета наїзду

 

Збройні наїзди шляхтичі здійснювали зазвичай заради наживи, а також із метою зведення рахунків зі своїми конкурентами чи ворогами. У більшості скарг на вчинені наїзди детально описувалися всі завдані збитки, але позивач міг і перебільшити заподіяну шкоду. Тому в судовому порядку до потерпілого направлявся возний (судовий урядник, який виконував різні допоміжні функції при гродських чи земських шляхетських судах), котрий документально фіксував усі збитки. Так, із донесення возного від 5 вересня 1568 року про огляд наслідків наїзду слуг пана Івана Патрикія-Куроз­вон­ського на маєток Русивль князя Богуша Корецького дізнаємося, що «піддані його курозвонські міцно ґвалтом покосили і спокійного держання від князя його милості пана мойого ті сіножаті відняли, також бачив єсми у підданого князя його милості русивльського Івана нижче ліктя у правої руки рану рубану, а ліва рука перебита». Наїзники покалічили селян, які стали їм на перешкоді.

 

Результатом наїзду могло бути не лише захоплення земель та угідь, а й заснування на них нового села чи маєтку. Саме такі наслідки мав наїзд, який вчинили шляхтичі Матвій Ярмолинський та Андрій Чолганський. У червні 1579 року вони захопили частину земель у Жемелинському маєтку шляхтича Федора Сенюти-Ляховецького і заснували село Березинець.

 

Окрім нападів із метою пограбування або нищення сільськогосподарської продукції, вістря збройних наїздів нерідко спрямовувалося і на промисли (поташні буди, броварні, гутні, бортні дерева тощо). Тактика наїздів включала і напади на транспорт із продукцією промислів на шляхах, річкових сплавах, на переїзді через митні кордони тощо.

 

Нові піддані

 

Під час наїздів шляхтичі не лише привласнювали матеріальні цінності, а й нерідко захоплювали людей. Тому судові свідчення про вбивство під час наїздів підданих або взяття їх у полон досить часто фіксувалися в актових судових книгах. Розширюючи власні володіння і не маючи достатньо своїх людей, шляхтичі часто вдавалися до осадження на нових землях підданих свого сусіда. Приміром, у липні 1600 року урядник Вацлава Малинського Вербята з озброєним загоном бояр, слуг, циганів і селян переселив уночі з села Волиці до маєтку Малинського Івачкове дев’ять селянських родин. Часом викрадення селян призводило до справжніх міжусобних воєн між шляхтичами-сусідами, коли у відповідь на напад шляхтич відповідав тим самим.

 

Найпростішим способом привласнення маєтку чи села було викрадення під час збройного наїзду документів, що засвідчували право на володіння ним (привілеї, дарчі, купчі, заставні угоди тощо) або знищення чи порушення межових знаків. Не маючи документальних юридичних доказів, потерпілому було дуже складно довести своє право на володіння маєтками, відібраними в нього іншим шляхтичем. А якщо супротивник мав вищий соціальний статус, впливового патрона, тісно контактував із повітовою адміністрацією або вирізнявся ініціативністю та фінансовими можливостями, то шанси скривдженого шляхтича на повернення своєї власності були дуже примарними.

 

Злочин і кара

 

Утім, наїзди й пограбування все ж не були безкарними. Кривдника можна було притягти до відповідальності в судовому порядку. Зокрема, у Литовському статуті 1566 року одинадцятий розділ («Про ґвалти й головизни шляхетські») присвячено проблемі шляхетських наїздів та розбоїв. Так, покарання за збройний наїзд (якщо не було вбито шляхтича) визначалося штрафом у розмірі 12 рублів грошів, що був символічним. Для порівняння: вартість мисливських птахів коливалася від 3 до 12 рублів грошів. Тобто компенсація за наїзд прирівнювалася до вартості одного – трьох мисливських птахів.

 

Для розгляду кримінальних справ, зокрема пов’язаних із наїздом, було створено замковий (з 1566 року – гродський) суд. Відповідно до характеру заподіяної шкоди під час наїзду законодавством були передбачені різні види покарання: страта, виплата потерпілому грошової компенсації, штраф. Однак у джерелах поки що не знайдено жодного випадку покарання смертною карою знатного чи впливового у певному регіоні шляхтича. Понад те, відомі часті випадки не лише несплати грошового штрафу, а й маніпулювання нормами права. Яскравим прикладом слугує справа між князем Іваном Васильовичем Козекою з князем Іллею Долзьким про розорення останнім маєтку Рожчаловичі (12 серпня 1530 року): «Багато шкод в ньому поробив, двір спалив, людей розігнав». Князя Долзького двічі викликали до суду письмовими повідомленнями та через господарського дворянина Василя Линевського, однак той відмовлявся приїхати і сплатити 1000 кіп грошів потерпілому. Врешті Іллі присудили штраф у розмірі 400 кіп грошів одноразовою виплатою, однак той подав зустрічний позов.

 

У разі ж доведення вини наїзника суд визначав суму грошового штрафу, що мала відшкодувати потерпілому збитки. Приміром, Василь Бор­зо­­ба­­га­тий-Кра­сен­сь­кий, син луцького й острозького єпископа, разом зі спільниками вчинив наїзд на володіння луцького, брацлавсько та вінницького старости князя Богуша Корецького, пограбувавши його підданих. Суд виніс вердикт 1571 року, яким зобов’язав Борзо­ба­га­того-Кра­сен­ського, батька наїзника, сплатити потерпілому грошовий штраф у розмірі 3309 кіп грошів литовських. Однак це не означає, що такі великі штрафи сплачували. Дуже часто правда була на боці сильнішого. Можливим способом вирішення конфлікту могло стати й укладання так званої полюбовної згоди.

 

Сусідська війна

 

Конфлікти між шляхетським родинами могли тривати роками, втягуючи в колотнечу всіх їхніх слуг та підданих. Характерно, що піддані й урядники здебільшого були ініціаторами сутичок, які переростали у справжні локальні війни. Такий конфлікт спалахнув між уже згадуваними князем Корецьким та Альбрехтом Лаським. Лише 1565 року слуги ­Ласького вчинили сім збройних наїздів на володіння Корецького. Не краща ситуація склалася у стосунках братів князів Кирика та Мисі Ружицьких із князем Станіславом Радзивіллом. У 1587‑му вони здійснили чотири «ґвалтовні наскоки» на служебників Радзивілла братів Комарових, вбивши при цьому багато підданих та Олександра, одного з братів.

 

Із реєстрів пограбованого майна можна дізнатися, якими були статки представників різних соціальних верств, зокрема шляхти. Як випливає з документа, слуги брацлавського і вінницького старости Юри Струся під час наїзду пограбували у писаря Кропивницького близько 200 кіп грошів, коштовностей на суму 300 кіп грошів, багато худоби, збіжжя, а також речей домашнього вжитку. Напад був ретельно спланований, а наїзник добре поінформований: у будинку писаря зберігалися щойно зібрані поборові кошти з населення Брацлавського воєводства за 1581 рік на суму 3 тис. золотих польських.

 

Розв’язання конфлікту шляхом збройного нападу практикувалося не лише між шлях­ти­чами-сусідами, а й між шлях­ти­чами-родичами. Показовими в цьому випадку є взаємні наїзди між братами. Найчастіше такі напади здійснювалися внаслідок непорозуміння під час розподілу спадкових маєтків.

 

Недоторканних немає

 

Нерідко від наїздів потерпали церковні та монастирські господарства. Траплялося, що через такі наїзди священики були змушені шукати собі іншу парафію. Наприклад, 5 жовтня 1568 року кременецький земський суддя Андрій Куневський скаржився на шляхтича Семена Яловича, що той напав на церкву в селі Куневі та «гривеники срібні від образів побрав й євангеліє церковне з церкви взяв», унаслідок чого «піп тамтешній служби божої не служив і з села геть пішов». Утім, і самі монастирі не гребували збагачуватися за допомогою наїздів на сусідні шляхетські володіння. Священики й ченці ставали ініціаторами нападів, а то й самі очолювали озброєну ватагу підданих або найманців, що часом не поступалися князівським загонам.

 

Поміж ініціаторів, а почасти й організаторів збройних наїздів були й жінки-шляхтянки. Потрібно було захищатися від посягань агресивних сусідів, а іноді й вдаватися до збройних нападів. Приміром, 1596 року Маруша Дедеркало захопила спадкові маєтки в шляхтича Павла Боговитина селах Кути та Залужжя, а княжна Єва Збаразька того самого року прибрала до своїх рук маєток Ожогівці. Іноді шляхтянки, не дбаючи про жіночу солідарність, здійснювали збройні наїзди одна на одну, як, наприклад, 1596 року Катерина Ростоцька разом зі своїми синами вчинила наїзд на володіння Маруші Боговитинової та Федори Печихвостської, захопивши їхні спадкові частини маєтків у селах Ростоки, Горинка та Поріччя.

 

Численні скарги про наїзди свідчать про повсякденний характер цих злочинів – вирішення непорозумінь між представниками шляхетського стану збройним способом було звичним явищем. Наїзди на сусідні маєтки з прапорами, бубнами, сурмами і корогвами здебільшого мали характер символічної демонстрації конфлікту й відображали стан суспільної свідомості ранньомодерного соціуму.