Кілька років тому такий трюк видався б місією нездійсненною навіть для найвправнішого російського шпигуна. Спричинити розбрат між Сполученими Штатами і союзниками? Зроблено. Дискредитувати їхню нормативну силу (права людини, верховенство права, демократія, альтруїзм): зроблено. Послабити інституції США, щоб полегшити подальші маніпуляції. Зроблено.
Список можна продовжувати. Та простіше спробувати перевірити протилежну гіпотезу. Що зі зробленого Дональдом Трампом із моменту вступу на посаду могло не сподобатися Кремлю? У відповідь: тиша.
Щоправда, він зробив риторичне попередження про можливі санкції проти Росії. Підтримує демонстративно дружні стосунки з двома ключовими союзниками: британським прем’єром сером Кіром Стармером і президентом Франції Емманюелем Макроном. Утім із Лондона й Парижа лунає вдосталь занепокоєнь, щоб зрозуміти, що ці зв’язки — символічні, а не практичні.
Критики вважають Трампа відданим прихильником кремлівських тез і списків справ, та чи перетворює це його на російський актив — людину, яку можна назвати «московським кандидатом»? Я вже сорок років маю справу з радянськими, а пізніше російськими спецслужбами, їхніми трюками і провокаціями. Мене допитували в КДБ (некомпетентно). Я написав книжку про шпигунство між Сходом і Заходом. І погоджуюся, що поведінка Трампа дуже сумнівна. Непрямих доказів російських зловживань безліч. Нинішній президент, безумовно, не пройшов би навіть найпростішої перевірки на допуск до державних таємниць.
Мотивів і можливостей легко дошукатися. Два російські шпигуни у відставці стверджують, що Трамп був скомпрометований під час своєї подорожі в СРСР 1987 року й отримав кодове ім’я «Краснов». У тій подорожі Трамп цілком міг піддатися на фірмовий коктейль КДБ з лестощів і шантажу. Так само, як чимало інших західних політиків. Я також можу повірити, що Росія вливала гроші Трампу в 1990-х роках, утримуючи на плаву його майже збанкрутілу бізнес-імперію. Я згоден, що він оточив себе шахраями і диваками, серед яких шпигунам привілля.
Але як керувати таким агентом? Ви уявляєте Трампа, який вчасно з’являється на таємну зустріч? Пам’ятає, де явка? Подає звіти? Належно використовує шифри? Зберігає таємниці? Виконує накази? Його непередбачувана, запальна вдача — це ж страшний сон для офіцера розвідки.
Більш вірогідним і простим поясненням є те, що Трамп — саме той, ким здається: фанат Путіна. Він може бути активом для Росії, але не є (формально) російським активом. Він захоплюється силовим стилем російського довічного президента і тим, як його режим дозволяє всім причетним (насамперед Путіну) перетворювати владу на статки.
Хай там як, результат однаковий. Пихата війна Путіна в Україні могла б завершитися його падінням. Але нерішучість країн НАТО завела цю війну в глухий кут. Трамп перехилив шальки терезів, зупинивши постачання допомоги, що призвело не лише до приниження України, а й до величезних витрат і ризиків для європейських країн. Після припинення вогню Україна може стати гігантською Боснією: нестабільною, ображеною і вразливою. У спробах забезпечити там оборону і стримування дотліватиме довіра до Європи.
Якщо брати ширше, зневага Трампа до м’якої сили нівелювала геополітичний відповідник магнітної півночі. Із часів Атлантичної хартії 1941 року американські союзники були впевнені, що їхня політика безпеки була не просто корисливою угодою, а частиною праведної справи. Протидія і перемога над комунізмом, сприяння процвітанню і свободі. Наївний підхід? Можливо. Хибний? Безумовно. Але ця віра десятиліттями підтримувала союзницькі відносини, які своєю чергою сприяли тісним економічним зв’язкам і близькій дружбі, а також зміцнювали американську могутність.
Нині ж усе змінилося. За вісім тижнів Трамп зруйнував вісім десятиліть роботи з розвитку американської могутності у світі. Наприклад, скорочення іноземної допомоги завдає не лише практичної шкоди гуманітарній сфері, а й усуває центральну опору американського впливу. Команда Трампа зухвало зневажає людей і правлячі партії найближчих союзників США. Натомість зміцнює позиції їхніх конкурентів і опонентів: від ультраправої «Альтернативи для Німеччини» до популістської Reform UK Найджела Фараджа у Великій Британії. Результат: затяті європейські атлантисти тепер говорять, як голлісти.
Уся ця шкода виправдовується нібито реалізмом. За Трамповим світобаченням «правда за силою», тимчасовий тиск на Україну — звичайний переговорний важіль. Слабша Європа вигідна для США, бо її легше залякувати. Реальною загрозою є Китай, і розумний хід — забезпечити розкол між Москвою і Пекіном. Хай там як, американські виборці ситі по горло спонсоруванням іноземців і хочуть, щоб спочатку вирішувалися внутрішні проблеми.
Але на практиці це сюрреалістична політика. Ультраправі лідери в Європі відомі… своїм антиамериканізмом. У них тісні зв’язки з Китаєм. Тим часом загравання з Кремлем — завжди невдала ідея. Запитайте Клінтона, обох Бушів і Обаму. Російські лідери колекціонують поступки й не виконують зобов’язань. Цікаво, чи гаданий автор «Мистецтва укладати угоди» (The Art of the Deal) читав книгу, видану під його іменем?
Замість марно розмірковувати про мотивацію Трампа, краще належно оцінити його поведінку й відповідно реагувати. Союзники схильні забувати колишні бурі. Чи гірша нинішня епоха за ізоляціонізм 1920-х і 1930-х років? Чи за наступну після неї? Ми, британці, пам’ятаємо безжальність Рузвельта до нашої країни в облозі ще до того, як США вступили у війну проти Гітлера, і болісні фінансові приниження, яких ми зазнали під час і після війни. Чи відмова від України страшніша за покарання Ейзенгауером Британії й Франції за Суецьку кризу 1956 року? Чи цинічна бравада Трампа про Газу огидніша за Індокитайські війни або катастрофічну Глобальну війну з тероризмом Джорджа Буша-молодшого?
Трампізм з його драматичною, обурливою риторикою — далеко не нове явище. Реакційна націонал-популістська течія в американській політиці налічує десятки років. Згадаймо «Товариство Джона Берча», «Моральну більшість», Ньюта Ґінґріча, рух «Чаювання», Сару Пейлін.
Насправді проблема в тому, що цього разу захисні бар’єри впали, і ніхто не наважується протистояти Трамповим знущанням і намаганням впарити своє. Одне слово, правління Трампа, безумовно, відрізняється від попередніх випробувань і, можливо, становить серйознішу загрозу, але перш ніж ховати очолювані США альянси, критикам слід зазирнути в підручники з історії.
Можливо, тоді вони облишать скаржитися і почнуть діяти. Під впливом кризи безпеки європейські лідери за місяць вже зробили більше, ніж зазвичай вдається зробити за десятиліття. Заходів усе ще замало, вони розпливчасті й страшенно запізнілі, але обриси нового, жорсткого європейського підходу до оборони проглядаються. Сполучене Королівство повертається в Європу; відкидаються страхи щодо мілітаризму; порушуються бюджетні правила для збільшення оборонних видатків і спостерігається нова довгоочікувана рішучість.
Пропоную нам, європейцям, відзначити цю важливу зміну, висловлюючи вдячність. Поставмо великий золотий пам’ятник Дональду Трампу в центрі Брюсселя, вітаючи його як засновника справді об’єднаної Європи. А напис зробімо російською мовою — це теж його подратує.