Торбешники останніх днів

 

Через центр прикордонного села Шегині проходить траса міжнародного значення. І вдень, і вночі повз хати проїжджають каравани «тірів», фургонів та легковиків із причепами. Більшість місцевих барів та магазинів працюють цілодобово. Обабіч траси горять яскраві неонові вогні: «Горілка», «Товари гуртом», «Кава», «Кури-гриль». У відповідь на запитання, як їм живеться у прикордонному селі, місцеві жителі несподівано вибухають гнівом: «Та бодай би ту границю шляк трафив! Життя нормального через то все немає!»

 

Пояснюють – тут щоденний неспокій, багато чужих, діти кожну хвилину можуть під машину потрапити. Збоку видається, що навпаки, численні бари та гуртівні дають багато місць для праці, а часті закордонні гості – можливість заробити зайву копійчину. Ні, місцеві селяни хитають головами – навіть офіціантами чи продавцями для них влаштуватися важко. Туди беруть переважно своїх – родичів або по знайомству. Бо сталої роботи у селі обмаль, і вона – на вагу золота. На запитання, чи їздять місцеві у Польщу з сигаретами або спиртом, усі махають руками: «Та ви що! Ми не такі! То все приїжджі». Однак, їхнє обурення виглядає надто демонстративним. Згодом зізнаються, що прикордонною торгівлею займаються не лише зайди. Майже в кожного є близький друг чи родич – «човник» або «мрувка» («мураха»), як їх називають у Польщі.

 

Ближче до пункту перетину вже бачиш явних «мрувок». Компанії жінок із типовими картатими торбами. Жінки тихо, але стривожено перемовляються. Трапляються і поодинокі чоловіки – ті намагаються триматися окремо, з незалежним виглядом.

 

Якщо спробувати перетнути кордон разом з «мрувками», то за кілька годин розумієш, що їхня «нелегальна» праця досить нелегка. Влітку – нервове напруження… А у прохолодніші пори року багатогодинне очікування на кордоні може стати справді нестерпним. Крижаний вітер, безрадісні пейзажі за колючою дротяною огорожею, суворі вигуки та зневажливі погляди польських митників і прикордонників – вже за годину хочеться плюнути на все і розвернутися, щоб ніколи не повертатися. Однак, «мрувки» чекають, нервово перевіряючи сховану в одязі «контрабанду»: пачки цигарок, пляшки горілки або спирту. Досвідчені «контрабандисти» можуть повісити під одежу до 20 літрів у різноманітних целофанових пакетиках.

 

За «дошенгенські» роки в колообіг напівлегального контрабандистського промислу тут втягнулися практично усі. Тепер ситуація різко змінилася. Прикордонні служби та консульські представництва сусідньої держави представляють всю Європу, тож стали набагато пильнішими.

 

Повертаючись наприкінці минулого року автобусом в Україну із нелегальним заробітком в кишені, «горілчані контрабандисти» – а це переважно жіночки середнього віку – матері родин – не тільки раділи вдалій поїздці, але ойкали та охкали: «Шенген» не за горами!»

 

Одночасно з бамканням новорічних келихів закінчувався термін дії більшості польських віз, виданих напередодні вступу Польщі у Шенгенську зону. А отже, зникала можливість звичного заробітку.

 

Багаторазова польська віза для жителів прикордонних сіл та містечок Західної України була «продовольчою карткою»: вона годувала цілі родини. Здійснивши дві-три вилазки на той бік кордону із горілкою та сигаретами, щоденно заробляли від 20 грн до $60. Наймоторніші примудрялися, збігавши через пішохідний пропускний пункт кілька разів на день за кордон і назад додому, мати і по $100 прибутку. «Дітей у Києві вивчив, хату збудував», – ділиться своїми бізнес-успіхами літній чолов’яга. Тепер він не знає чим зайнятися, оскільки «умови гри» відчутно змінилися. Згідно з новими правилами, аби отримати візу, тепер в консульство потрібно подавати довідку про банківський рахунок та довідку з місця роботи. Збільшився і час, необхідний для видачі візи. Раніше упродовж одного дня у консульстві обслуговували 2–3 тисячі осіб. Після Нового року – до 300–400 осіб. Люди стоять у черзі по кілька днів.

 

Крім того, якщо візу все-таки і видадуть, то, швидше за все, вона буде короткотермінова, одноразова. Тому вже незабаром доведеться знову вставати в чергу за вклейкою у паспорт. І знову платити консульству €35…

 

Які реальні альтернативи «човникарству»? Їх не видно. Пані Марія із села Петелич, яка приїхала до Рави-Руської за покупками, розповідає: «Роботи обмаль, державних підприємств немає, а в приватні беруть лише «по блату». Їхати на роботу до Львова місцевим не вигідно. Великої платні там не буде, а на дорогу та харчування доведеться витратити чимало грошей». «У Львові один пиріжок гривню коштує!» – докидає дядько Василь, односелець пані Марії. Якщо ж хтось має родину, дітей, яким потрібно купувати одяг та шкільні підручники, чи допомагати зі вступом до інституту, то хоче чи ні, а мусить виробляти візу та везти горілку на польські базари. З іншого боку контрабанда – це постійна гра: хто кого перехитрить, крім заробітку вона додає в буденне життя екстриму і багато «човників» вже не мислять свого життя без щоденної порції адреналіну. Їх можна порівняти з людьми, які після участі у бойових діях вважають всі інші заняття не достойними їхньої уваги. Хоча самі «човники» навряд чи усвідомлюють психологічну залежність від своєї «професії».

 

Представниця Львівської облдержадміністрації Оксана Музичук вважає, що заняття контрабандою – це свідомий вибір жителів прикордонної зони. На її думку, якби було бажання, вони могли б спробувати знайти собі якесь інше, пристойніше, заняття. Але де? Якщо немає роботи в тамтешніх селах та містечках, то нехай, мовляв, би їхали на заробітки до Львова.

 

 

Але якщо горілчано-цигаркова контрабанда шкодить економіці Польщі, то «м’ясна» відчутно б’є по прикордонних українських селянах. За наявності на ринку дешевого контрабандного польського м’яса і ще дешевшого сала, українцям не вигідно розводити домашню худобу. До речі, контрабанда польського м’яса до недавна була ще одним видом заробітку місцевих. На пішохідному переході люди брали з вантажівки в Польщі кілька кілограмів м’яса і цілком легально переносили його в Україну, де його вантажили в іншу вантажівку і так до безкінечності. Зрештою, власну свинину чи яловичину доводиться віддавати власним перекупникам за «польською» ціною, тобто як на наші мірки за безцінь.

 

Отже, жителі прикордонних районів Львівщини з нетерпінням очікують підписання угоди про малий прикордонний рух, подібний до того, що вже діє у домовленостях з Угорщиною. Ця угода передбачає можливість безвізового перетину кордону для всіх жителів 50-кілометрової прикордонної зони. Замість візи їм видаватимуть спеціальний пропуск, який діятиме до 5 років і коштуватиме €20. На території Польщі пересування з таким пропуском також обмежуватиметься зоною.

…На центральній вулиці Рави-Руської стоїть поставлений в радянські часи пам’ятник Богдану Хмельницькому. Гетьман загрозливо спрямовує свою булаву в сторону польського кордону, місцеві дотепники жартують, що він вимагає багаторазової візи.