На вікнах будинків у Берегові зараз доволі часто можна побачити наклеєні зсередини роздруківки з написом «elató» угорською. Поруч інформація дублюється українською чи російською: «продається». На місцевому ринку нерухомості і справді зростають пропозиція та попит. Причина усьому – війна.
Із початком великого російського вторгнення чимала кількість місцевих власників угорських паспортів залишила Україну. Це переважно (але далеко не завжди) представники угорської меншини, яка здавна проживає на цих теренах. Берегівська громада – одне з небагатьох в Україні місць, де етнічні угорці досі складали більшість населення. До пункту пропуску Лужанка на кордоні з Угорщиною звідси 7 кілометрів. Зараз мешканці Берегова не просто виїздять до Угорщини перечекати війну. Частина з них, судячи з об'яв про продаж і розмов з тими, хто лишився, не планують повертатися.
Тут і далі: фото автора
Попит на нерухомість створюють переселенці з інших регіонів України, яких тут навпаки вдосталь. Наприкінці травня, за даними обладміністрації, на Закарпатті вже працювали понад 200 евакуйованих з інших регіонів підприємств. Берегове, разом із двома найбільшими містами Закарпаття Мукачевим та Ужгородом, бажане місце нового розташування. Близько половини релокованих бізнесів – представники ІТ-галузі, де виплачують високі за українськими стандартами зарплати.
У найсвіжішому зверненні до громади в середині липня, мер Берегова Золтан Бабяк каже, що в місті офіційно зареєстровані понад 4,1 тисяча переселенців. Для покращення обліку та отримання пільг їм навіть видають соціальну картку від міськради. І все ж, реєструються не всі. Але навіть озвучена цифра складає понад одну шосту від довоєнного населення міста (23,4 тисячі осіб).
Закарпаття, як і вся Україна, змінюється, хоч саме тут і не чутно вибухів. Це тиловий регіон і до того ж важкодоступний для російських ракетних обстрілів: з одного боку Карпатський гірський хребет, з іншого — територія країн НАТО. За весь час великої війни російська ракета вдарила по області один раз. Це сталося в тій невеликій частині краю, яка пролягає зі східного боку українських Карпат.
Читайте також: «Паннонійський трикутник»: Угорщина між Євросоюзом, Україною та Росією
Міністр закордонних справ Угорщини Петер Сіярто має свою версію, чому на Закарпаття досі не прилітають російські ракети. «150 тисяч угорців мешкають у західній частині України. Очевидно, що у разі постачання нами зброї ці поставки будуть ціллю росіян для обстрілів. Ми не хочемо, щоб вони стріляли по регіонах проживання угорців. Ми маємо брати до уваги безпеку Угорщини та угорців» – заявив він у інтерв'ю CNN на початку липня.
Заява спричинила хвилю обурення в Україні. Таке стається часто. Обміни звинуваченнями у злих намірах між Києвом та Будапештом протягом останніх п’яти років уже стали звичними. Проте після великого вторгнення 24 лютого для Києва це виглядає ще більш прикро. У наведеній заяві Сіярто є відсилки до одразу кількох конфліктних тем: і відділення угорців від решти українців, і небажання Будапешта брати участь не те, що в постачанні, але навіть у транспортуванні зброї до України.
З українського боку не лишаються в боргу. Найбільшого резонансу набула заява секретаря РНБО Олексія Данілова на початку травня. За його словами, Угорщина не просто знала про майбутній напад Росії, але й «чомусь вважала, що зможе забрати свою частину території». Після цього політичне загострення змогли дещо вгамувати: допомогла згода Угорщини на підтримку євроінтеграції Києва та певне пом’якшення риторики української влади. За всіма сварками на офіційному рівні часто губиться ситуація в самому Закарпатті.
Після лютого
Глава угорського МЗС наводить украй оптимістичні дані про чисельність меншини в Україні. Цифра співпадає з останнім переписом населення, який відбувся понад 20 років тому. Хоча усі дані певною мірою спекулятивні, але жоден співрозмовник Тижня у регіоні не називає цифру більшу за 100 тисяч представників угорської меншини, які нині є в регіоні. Часто кажуть, що із початком великої війни навіть її слід вважати завищеною.
Висновку сприяють і просто розмови та спостереження з місць. Наталія Миронюк – представниця угорської громади, яка має, на перший погляд, цілком українські ім’я та прізвище. У відповідь на уточнення, вона максимально ввічливо пояснює, що Наталія — також угорське ім’я. Працює у місцевій бібліотеці та довго і з видимим захватом розповідає про роботу. Наприкінці екскурсії навіть дозволяє подивитися головну гордість закладу: фоліанти кінця ХІХ і початку ХХ століття з бібліотечним тисненням трьома поширеними тоді у Закарпатті мовами: угорською, словацькою та русинською.
Наталія Миронюк
Ці книги бажаючим на руки не видають, але й інших чимало. «Отут у нас книги українською, – каже Миронюк, а потім вказує на сусідню ж полицю, – а отут до половини книги угорських авторів, а далі зарубіжна література угорською. У нас багато шкіл з угорською мовою викладання і людей, які розмовляють угорською…»
Полиця з літературою місцевих авторів
На зауваження, що таких тут може й більшість, Миронюк відповідає, що «до кінця лютого – так». Зараз же, за її словами, ситуація змінилася. «І виїхало багато, і приїхало. Переважно російськомовних. Був момент, коли проходиш містом і зустрінеш лише кілька знайомих облич», – ділиться спостереженнями жінка.
Навіть у цій розмові лунає, що не тільки війна доклалася до змін. Миронюк розповідає, що основна аудиторія бібліотеки – літні люди та діти. Читачів середнього віку значно менше. І вільного часу в них небагато, і значна частина банально виїхали на заробітки ще до подій лютого 2022-го.
Звісно, виїжджають не тільки угорці. Але саме з ними склалася парадоксальна ситуація. Тенденція повністю суперечить багатолітнім заявам, планам і політиці уряду Віктора Орбана, направленій на збереження громади у Закарпатті.
Випускний
У самому центрі Берегова розташована будівля Закарпатського угорського інституту Ференца Ракоці ІІ. У п’яти хвилинах пішки від нього римо-католицький костел. Саме у костелі 8 липня відбувається церемонія вручення дипломів випускникам. Усе дійство триває угорською мовою. Українська лунає тільки кілька разів. Це привітання гостей, переважно, з партнерських освітніх установ. Від офіційної української влади присутній тільки мер Берегова Золтан Бабяк, який і сам представник угорської громади. Натомість, тут кілька представників консульств Угорщини, а воно на Закарпатті не одне. Головний гість – заступник держсекретаря Угорщини з питань національної політики Петер Сіладі. Десь посеред церемонії звучить угорський національний гімн. Зазвичай, саме подібні картинки потім обертаються підозрами стосовно діяльності офіційного Будапешта на Закарпатті. Особливо, якщо під час заходів лунають необережні слова, які згодом потрапляють в українське інформаційне поле.
Нинішня промова Сіладі доволі стримана. Він згадує, що Будапешт підтримав надання Україні статусу кандидата на членство в ЄС та зауважує на потребі, щоб Україна стала «суверенною, збалансованою, демократичною правовою державою, де національні меншини – включно з угорською – можуть жити безпечно та мирно на своїй батьківщині». Це досяжно після встановлення миру, а Угорщина «в міру можливостей» підтримує Київ. Він згадує про необхідність «відновлення прав закарпатської угорської меншини», але після завершення війни та «у задовільний для обох сторін спосіб».
Читайте також: Як Росія веде війну на інформаційному фронті
У промові є й інша частина. Сіладі говорить про століття труднощів для угорської громади Закарпаття, під час яких постійно доводилося боротися за виживання. Це вдалося, а «завдяки підтримці угорського уряду» вдається і розвиватися. Особливо після запровадження системи національної політики від 2010-го. Саме у 2010-му на посаду прем’єр-міністра повернувся Віктор Орбан і не полишає її досі.
«Століття труднощів» – це не риторичний прийом, як може здатися. Йдеться про конкретне посилання на історичну подію, без згадки про яку не обходиться жодна розмова і про угорську меншину на Закарпатті, і про сучасну політику Угорщини загалом. Короткий переказ такий: 4 червня 1920 біля Парижа підписали Тріанонський мирний договір між Угорщиною та країнами Антанти, який зафіксував нові кордони по завершенні Першої світової війни. Оскільки Угорщина війну програла, то нічого хорошого цей договір для неї не приніс. Країна втратила дві третини території, на яких тоді жила третина всіх етнічних угорців. Це стало національною трагедією, і тепер є вагомою частиною політичного процесу в Угорщині. Ця, по суті внутрішня політична історія, передбачає серйозну роль та місце угорців за кордоном.
– Об’єднати угорську націю в межах однієї держави неможливо, але слід об’єднати її ментально і культурно, щоб зберегти цінності, – лаконічно пояснює ідею Дмитро Тужанський, директор Інституту Центральноєвропейської стратегії, аналітичного центру з Ужгорода. Він уточнює, що це провідна лінія дискусій в угорських політичних колах. Тужанський розповідає, що саме в такому контексті варто розуміти концепцію угорських національних автономій, які здавна просуває Будапешт.
В українців зі словом «автономія» пов’язана своя дуже травматична історія. Це асоціюється з багаторічними спробами Росії розколоти державу зсередини, щоб забрати територію. Головним провідником ідей федералізації та автономізації України був Віктор Медведчук, ключовий політичний партнер Путіна в Києві. Зараз це загострюється ще й триваючою війною. І не додає ані довіри, ані порозуміння сторонам у віддалених від Закарпаття столицях.
Дмитро Тужанський
Угорський інститут у Берегові, який вручає дипломи у католицькому костелі та за присутності офіційних чиновників Будапешта – нічим не дивна історія з погляду самих угорців. Для них це і є символом національної автономії, яка охоплює всі галузі життя. Ще один приклад: під назвою КМКС – Товариство угорської культури – на Закарпатті зареєстровані і політична партія, і громадська організація, і благодійний фонд. Натомість, багатьом українцям це здається підозрілим: російська експансія також починалася з поєднання політики, культури, релігії та грошей.
Щойно офіційна церемонія у католицькому костелі завершена, Берегове починає нагадувати стандартне містечко у день випускного. Жодної економії на макіяжі у дівчат, «білий верх-чорний низ» у хлопців, чимало букетів – і все це стосується усіх вікових категорій. Новоспечені дипломовані фахівці у супроводі батьків розходяться. Зараз складно спрогнозувати, яка частина з них продовжить кар’єру в рідних місцях.
Повний цикл угорської освіти на Закарпатті – від дитячого садочка до вишів – став головним офіційним каменем спотикання у політичних взаєминах України та Угорщини. З точки зору багатьох угорців, український закон про освіту 2017 року порушує права меншини. Документ передбачає поступовий перехід на навчання українською з більшості предметів по мірі зростання дітей. Альтернативна думка полягає в тому, що саме угорський підхід до освіти і призводить до масового виїзду представників меншини за кордон.
Фарба та прапори
Через дорогу від костелу розташована ще одна місцева пам’ятка: палац графа Бетлена, який перетворили на краєзнавчий музей. У невеликій споруді обабіч розташовано один із місцевих центрів волонтерської допомоги. Біля входу на територію висить червоно-чорний прапор, який у Берегові одразу кидається в очі на тлі чисельних угорських.
На момент візиту в центрі за головну Тетяна Вовкунович, а довкола активна метушня. Діти грають у пінг-понг і без упину бігають подвір’ям, подалі хтось обладнав зону відпочинку з м’якими пуфами. Вона не дуже вписується у загальний пейзаж, але виглядає мило. Ще тут місце зберігання декомунізованих пам’ятників. Як виявиться згодом, підвал палацу також переобладнали у бомбосховище з імпровізованим залом для перегляду фільмів і вистав. Хоч усе це явно не має натяку на єдиний задум, але створює враження постійно пульсуючого організму.
Бомбосховище у палаці
– Доброго дня. А ви звідки приїхали?
– Доброго. З Лиману (місто на Донеччині, окуповане російськими військами наприкінці травня – Ред.).
– О-о-о. То вам ще тут довго бути…
Діалог відбувається між Вовкунович і молодою дівчиною з дитиною, яка вирішує питання з житлом на новому місці. Вовкунович розповідає, що центр тут запрацював після початку великого вторгнення, коли волонтерам дозволили займати громадські будівлі. Палац Бетлена, як його називають у путівниках, «найдавніша будівля Берегова». І сліди «давнини» не варто довго шукати. Споруда явно потребує ремонту, а волонтери навіть взялися самі лагодити дах.
Декомунізовані пам’ятки
Це контрастує з рештою міста, яке часом нагадує музей під відкритим небом. Довкола чимало доглянутих пам’ятників угорським історичним діячам, на яких обов’язково прикріплені невеликі віночки, огорнуті у стрічки кольорів угорського прапора. Будівлі, пов’язані з угорською громадою, переважно якісно пофарбовані і відремонтовані. Наприклад, культурний центр, де давав вистави доволі відомий в Україні угорський театр. Проблема в одному: зараз там усе закрито і жодних вистав немає.
Памятник Фе́ренцу II Ракоці, очільнику національно-визвольної війни угорців у 18-му столітті у Берегові
Якісний вигляд будь-якої будівлі з угорським прапором на фасаді – також частина постійних суперечок. Будапешт через систему грантів надає допомогу як на особистому рівні – вчителям, лікарям, батькам учнів угорських шкіл, фермерам та іншим підприємцям – так і для ремонтів і реконструкцій. Той же інститут Ференца Ракоці ІІ ще десятиліття тому виглядав так, ніби бойові дії щойно відбулися саме біля його стін. Тепер це чудова і охайна будівля. Схожим чином реконструювали споруду колишнього Австро-Угорського банку в сусідньому Мукачеві та перетворили на Угорський культурний центр. Угорський прапор обов’язково вішають після ремонту.
– Це корисно для всіх, але проблемка у політизації теми, – каже про явище Дмитро Тужанський. За його словами, побутує думка, що регіон нецікавий Києву і без угорських грошей він би збанкрутів, – Але це маніпуляція. Базові гроші навіть угорські школи отримують від України. В результаті це нагадує перерізання стрічок нашими мажоритарниками, які відкривають об’єкти, зведені на бюджетні гроші.
Школа з українським та угорським прапорами на фасаді
До прикладу, за даними українських чиновників, тільки за 2020 рік Україна витратила близько 160 млн євро лише на ремонт доріг у регіоні. Угорщина заявляє про кількасот мільйонів євро витрат на регіон через різні фонди, але з 2010-го.
«Велике угорське будівництво», яке скрізь оздоблене прапорами та іншими ознаками присутності тут Будапешта викликає певну напругу з боку української частини населення. Понад те, у місті навпаки можуть оштрафувати за вивішування чорно-червоного прапора. Колись його асоціювали виключно з українськими націоналістами, але зараз стяг перетворився на один із символів опору російській агресії.
– Коли почалася війна, то тут на мостику, якщо ви звернули увагу, ми самі вішаємо прапори (українські – Ред.). Була ідея повісити один жовто-блакитний, один чорно-малиновий. І хлопців забрали (в поліцію — Ред.). «Не треба вішати, щоб не дражнити угорців», сказали. Я хлопцям кажу, не переживайте, все-одно ми на день незалежності ті прапори повісимо, – розповідає Тетяна Вовкунович.
Ця історія підтверджується матеріалами судового реєстру у справі про «дрібне хуліганство». Склали одразу два протоколи. Історія сталася 9 березня, на самому початку великої війни. «Знаходячись на вулиці Петефі в місті Берегове самовільно замінив державний прапор України на прапор червоно-чорного кольору, а потім повісив державний прапор біля червоно-чорного прапору. Дані дії ОСОБА_1 вчинив у громадському місці, на очах у перехожих громадян», – йдеться у тексті одного з судових рішень. Цю справу суд повернув поліцейським через неналежне оформлення. Другому хлопцеві присудили штраф – 51 грн і ще майже 500 грн судового збору.
«Треба тут пожити, щоб зрозуміти»
Коли заходить розмова про ризики угорського сепаратизму на Закарпатті та чуток про плани Будапешта скористатися падінням Києва на початку війни, то на обличчях одразу кількох співрозмовників Тижня з’являється іронічна посмішка. Однак вони не відкидають, що при появі Угорщини знайшлися б задоволені. Загальний настрій описують варіаціями фрази «це складно пояснити і тут треба пожити, щоб зрозуміти». Проте і говорять на цю тему, переважно, коли диктофон вимкнено.
– Ці речі (бажання приєднання до Угорщини – Ред.) можна почути на побутовому рівні від людей, яких ми в Україні називаємо «диванні експерти». Це люди з провінції, незадоволені своїм життям. І це не тільки угорці. Особливо ті, хто живуть у замкненому середовищі. Але немає такого, що це масово, що це ключова думка чи настрій, ціль, курс, прагнення, – розповідає Дмитро Тужанський.
Найбільш гостро зі співрозмовників висловлюється Тетяна Вовкунович, але навіть з її слів слідує, що скоро на Закарпатті просто нікого буде навіть підозрювати у сепаратизмі:
– Я б на рівні держави оці їхні (угорські – Ред.) школи позакривала. Тільки зробити недільну школу. Бо виходить, що Україна готує спеціалістів для Угорщини. Вони ж слова не знають українською. Далі куди? Роблять дублікати (дипломів – Ред.) і в Угорщину.
У цьому вислові прихована теза, яку м’якше в своєму погляді на освітні справи у Закарпатті просуває офіційний Київ. Вона полягає в тому, що Угорщина сама прирікає своїх громадян на виїзд з регіону. Не знаючи мови, вони не можуть обрати в Україні бажану професію. А майбутнє в таких справах сильніше за минуле і доглянуті пам’ятники. Друга проблема, яку давно зауважують, в тому, що незнання української, яке особливо поширене в етнічних угорських селах, закриває і відокремлює громаду від решти України також і політично. Угорська громада закривається в собі і це обертається лише більшими підозрами з боку решти українців. Після початку великої війни угорські лідери ще більше почали уникати спілкування і говорити на дражливі теми. Наприклад, Тиждень намагався поспілкуватися з Ласло Зубаничем, лідером однієї з двох угорських партій Закарпаття – Демократичної спілки угорців України, але на три дзвінки і текстове повідомлення той не відповів.
Читайте також: Домашнє завдання Україні від Єврокомісії. Доведеться ламати традицію
Марія Жиленко водить екскурсії в Археологічному музеї Ужгородського університету. Вона походить з угорського села на Закарпатті. Щоправда уточнює, що зі змішаної родини і виховувала її бабуся-українка: «Я трошки нетипова угорка – у мене змішаний шлюб і родина. Може стовідсоткові угорці вам зовсім інше розкажуть».
Однак розповідь дає змогу уявити обставити життя у подібній громаді. За її словами, місцеве угорське населення дивиться угорське телебачення, живе за Будапештським часом і орієнтоване на Угорщину. Однак це не щось нове. Аналогічна ситуація була і за радянських часів. Жиленко зауважує, що й сама жила за такими ж правилами. Єдина відмінність, що за часів СРСР всі чоловіки знали російську, адже обов’язковою була служба в армії. «Це не (нинішня) політика, а традиційно так склалося», – каже вона. Сама Жиленко українську на базовому рівні вивчила завдяки бабусі, але літературну вже в університеті, хоча зараз у це складно повірити. На запитання, що могла б зробити Україна для більшої інтеграції угорської меншини, відповідає просто:
– Поки немає бажання в угорської громади інтегруватися, то насильно милий не будеш. Вони не знають державної мови, відповідно, не можуть вступити в хороший український виш та отримати престижну роботу. Тобто варяться у своєму соку. Вони закриті. Був дуже показовий приклад. Один фонд попросив привести до ладу церкву. Це угорське село, ми зустрілися з головою церковної громади. Він скаржиться, що дочці пощастило, має хорошу роботу, директорка школи в сусідньому селі. А син бідний, ніде на роботу не беруть, змушений у батька у фермерському господарстві працювати. Почали з’ясовувати, і виявляється донька знає українську, а син – ні.
Марія Жиленко
Вона додає, що після створення окремих угорських факультетів та інститутів, вони взагалі стали нагадувати гетто. В результаті у молоді, яка бажає розвиватися, просто немає іншого шляху, крім їхати до Угорщини. Там на них чекає інше відкриття, що політичні заяви угорського уряду не завжди відповідають ситуації на місцях, адже місцеве населення до закарпатських угорців ставиться як до українців, які претендують на їхні гроші: «На рівні ляси поточити угорці це сприймають – «Тріанон, відірвали землі». А коли до поділу пенсій доходить, то патріотизм одразу зникає».
Наталія Миронюк з берегівської бібліотеки заперечує, що існує проблема: «Можливо хтось у віддалених селах, де крім городу і худоби нічого не бачать, і не знає української. Але це непоширено. Буває таке, що люди просто не хочуть спілкуватися, тому їм легше прикинутися, що не знають». Вона не згодна також із тим, що угорська громада закрита від решти суспільства: «Ми дуже відкриті. Ми проводимо багато фестивалів вина, їжі, культури. Просто у зв’язку з COVID-19 це все припинилося, а зараз узагалі як ми можемо вино пити і веселитися, коли хлопці на фронті гинуть?»
Щодо конкретно ставлення до війни, то на Закарпатті часто просять не змішувати політичне протистояння Києва і Будапешта та позицію простих угорців. Тут наводять і приклади етнічних угорців, які зараз воюють на фронті, і те, як люди намагаються допомагати.
Читайте також: «Росія вважатиме нейтралітет України слабкістю і запрошенням до агресії» — британський аналітик
– З Угорщини хлопець подарував нам пралку і 10 тисяч доларів зібрав. Я йому кажу, ти «орбанівський», чи ні? Він каже ні, з тих, що проти. «Свідомі», так каже. Приніс і поділив між організаціями волонтерськими, нам припало 1,2 тисячі. Є і наші, місцеві (угорці, які допомагають, – Ред.). Хто люблять Україну і пов’язують життя з нею – ті допомагають. А хто ні, то «сачканули», – каже про це Тетяна Вовкунович з волонтерського центру в Берегові.
Останній співрозмовник Тижня на Закарпатті – Дмитро Кобринський. Він колишній киянин, який 12 років тому продав майно у столиці і купив у Берегові будинок, який збудували у першій половині 20-го століття, коли регіон був частиною Чехословаччини. Відтоді Кобринський його відновлює і став доволі відомим серед місцевих через стиль, який обрав під час ремонту і реконструкції. В одному матеріалі в місцевому медіа будинок навіть назвали «Казковим домом».
– До Закарпаття не можна ставитися як до стандартного регіону України, – переконаний Кобринський. – Ті проблеми і віковічні традиції місцевих, які склалися за століття, не можна просто руйнувати. У питанні мовного закону я був на боці угорців, бо їх не можна просто змусити. Вони кажуть, що ми за Австрії вчилися угорською, за чехів вчилися угорською, за СРСР вчилися угорською, то чому тепер має бути інакше? Я за те, щоб вони вчили українську і здавали іспити, але не можна на це дивитися одномірно. Можливо, треба нести їм українське бачення угорською мовою. Потрібно створювати умови, – каже він.
Дмитро Кобринський
Однією з віковічних традицій регіону стала і здатність відносно легко приймати новоприбулих. Тут культурне різноманіття допомагає. І в цьому сенсі Закарпаття краще готове до обставин воєнного часу, ніж багато інших регіонів України. До цього потрібно ще зберегти своїх.