Феномен «національної» ідеї донецького клану насправді окреслюється одним дуже коротким словом – гроші. Все решта – дріб’язок. Останні гучні призначення президентом лише «своїх» -яскраве тому підтвердження. А всі балачки про укріплення клану Януковича і можливий конфлікт в середовищі владного табору – побіжні моменти. Від них мало що залежить.
Коли людині бракує грошей на прожиття, вона починає або більше працювати, або пити, або їде на заробітки. Історія заробітчанства в Україні давня, як сама Україна. У всі часи знаходились ті хто з тих чи інших причин мусів перти за тридев’ять земель, аби заробити собі на кусок хліба. Хтось наймався воювати, хтось рубати ліс, а хтось – прислужувати. Нічого поганого в цьому немає. Так живе цілий світ. Бідніші поляки їдуть на заробітки до Ірландії, чи Німеччини, німці підзаробляють в Швейцарії чи Норвегії, ірландці та італійці полюбляють США, іспанці та португальці працюють в Франції, румуни, болгари і прибалти їдуть на місце тих же німців, ірландців, італійців, іспанців та португальців, а українців, взагалі можна знайти чи не у всіх більш-менш небідних країнах світу. Наразі приблизно 7 мільйонів наших громадян товче копійку поза межами України. В той же час до нас на заробітки їдуть жителі Азії, Африки Білорусії та Росії.
Заробітчанство – це не еміграція. Основна мета заробітчанина заробити якнайбільше грошей і повернутися додому. Це ключовий момент. Збудувати хатку, купити машину, відкрити бізнес і так далі. Втім є ще один вид заробітчанства – внутрішній. Коли громадяни не виїздять за межі країни, а підробляють десь неподалік: в сусідньому регіоні чи столиці. Найпопулярнішими серед внутрішніх українських заробітчан є дві сфери: будівництво і політика. На будови «століття» з’їздяться професіонали зі всіх куточків нашої неозорої батьківщини та з превеликим задоволенням «ліплять» дороги, мости, стадіони, аеропорти і готелі для гостей такого очікуваного ЄВРО- 2012.
Багато грошей на цьому звісно не заробиш, бо основні потоки осідають в ненаситних кишенях чиновників, начальничків і інших достойних громадян, яким пощастило максимально приблизитись до державного корита і бути ощасливленими можливістю рохкати ділячи «бабло». А тому, єдиний спосіб справді збагатитися – йти в політику.
Політика також колись була всенародною будовою. Пошукати в ній щастя могли і хлопці з Закарпаття, і з партизанської Сумщини, і з гендлярської Одеси, і з гонорового Львова, і з трудового Дніпропетровська. Тепер часи змінились. Виключним правом їздити на політичні заробітки має Донбас. Анекдот про те, як серед Донецька ловлять останнього шахтаря, який виліз з під землі і кажуть «поїдеш в Київ будеш директором», вже перестає бути анекдотом.
Їхати простим хлопцям з-під териконів можна не лише до Києва. Шанс стати «чєловєком» у них є будь де. Головне не знання, вміння чи досвід, а походження. І саме донецький родовід відкриває тепер в Україні всі двері та робить справжні дива.
Можна стверджувати що донецькі намагаються взяти під свій контроль Україну аби зреалізувати у ній якийсь свій оригінальний проект розбудови держави. Але ця думка хибна. Україна ані Януковичу, ані його братві в принципі не потрібна. Ні радянська, ні незалежна, ні сіро-буро-малинова. Вона цікавить їх виключно крізь призму грошей. І цікавитиме доти, доки її можна буде доїти як телицю. Коли ж телиця здохне всі ці доярі і доярки, насправді не дуже й жалкуватимуть. Вони зберуть свої шмотки і повалять додому на Донбас. Бо від початку є класичними заробітчанами метою яких є «втовкти» побільше грошей і вернутися до рідних териконів.
Прикладів хоч відбавляй. І головний з них – це принципове небажання возити за собою власні родини. Ані президент, ані його син-депутат , ані багато інших донецьких не переїхали на ПМЖ до столиці. І ніколи цього не зроблять. Їх дружини і маєтки чекають своїх господарів на малій батьківщині. А в столицю ці хлопці їздять виключно на роботу.
Пояснює цю версію і процес розстановки кадрів. На високі крісла садять не професіоналів, а «своїх». Походження відіграє основну роль. Вміння керувати немає жодного значення. Бо, насправді, «покращувати життя» ніхто нікому окрім себе не збирається. «Свій» повинен, по-перше, тримати все під контролем, по-друге, в міру можливості збагатитися і по-третє, бути слухняним командним гравцем, виконувати інструкції та ділитися з благодійниками. Згадайте собі недавнє призначення колишнього міністра МВС Могильова головою уряду Криму. Тільки-но чоловік вступив на посаду, як йому вдвічі підняли зарплату ще й виділили кошти на оздоровлення і матеріальну допомогу. І це в той час ,коли немає грошей для чорнобильців та інших пільговиків.
Ще один приклад – це нахабний грабунок бюджетних коштів під прикриттям грандіозних проектів, таких як євро Євро 2012, де також задіяні переважно «свої». Насправді, таких проектів багато. Щоправда менш масштабних , але не менш коштовних. Головний їх принцип – правильний перерозподіл бюджетних грошей, аби «свої» не образились. З цього ж розряду і купівля плавучих бурових платформ за завищеними цінами. Який розумний господар, що дивиться в майбутнє і прагне розквіту свого господарства, дозволить собі економлячи кожну копійку для «покращення життя вже сьогодні» такі нерозумні витрати? Хіба той, хто має обмаль часу на власне збагачення.
В унісон з масштабним вседержавним грабунком йде і дрібний містечковий. Чому наприклад нове освітлення вокзалу в Донецьку вартує більше ніж у Львові та Києві разом взятих. 3,74 млн грн. піде на Донецький вокзал і лише по 1,69 млн грн. на Львівський та 1,95 млн грн. на три Київських («Київ-Пасажирський», «Київ-Волинський» та «Київ-Петрівка»). Так мабуть треба…
Ну і на десерт, коли ще й цього мало. Однин банальний аргумент, який легко знайти в новому бюджетному кодексі. Йдеться про розподіл грошей між регіонами. Поки є можливість Донбас буде отримувати булку з маслом, а всі решта кришки. Донецька область – 155 млн. додаткових коштів, а наприклад Черкаська – 13 млн.
Думаєте творячи всі ці дива пацани з Донбасу не розуміють, що рано чи пізно лавочка закриється. Розуміють. Того й нахабніють і діють «по-бєспрєдєлу». Звісно вони не проти протягти якомога довше, аби побільше урвати, тому й вкопуються чим глибше. Втім, класти свою «душу й тіло» за Україну вони не будуть. І вкорінятися у ній теж. Це не їх принципи. Коли коса найде на камінь, вони акуратно розчиняться в тумані.
Логіка у всіх цих діях, доволі проста: доїмо корову по-стаханівськи, а коли корова здохне, беремо «бабло» і звалюємо в терикони. Коли хтось захоче пошукати між ними справедливості, хай шукає вітра в полі. А коли сильно припече, проголошується нова Донецько-криворізька республіка на зразок Осетії, Абхазії чи ПМР і щасливе життя під крилом Росії гарантоване. Грошей вистачить надовго.