.jpg)
Американський історик японського походження досліджує український край, у якому зібралися свобода і терор.
Впродовж усієї своєї історії Донбас був втіленням і символом свободи, при чому брутальної «свободи від», а не «свободи для», завжди був «виходом», альтернативою політичному конформізму або політичним протестам. Подібно до російського Сибіру та американського Дикого Заходу власне умови розвитку вугільної промисловості в Дикому степу визначили специфіку регіону.
Після 2004 року одним зі звичних засобів змалювання чорно-білої (себто, блакитно-помаранчевої) картини регіональних симпатій українців стали двокольорові мапи, на яких Україна красиво поділена навпіл за принципом більшості голосів, здобутих певним кандидатом у певній області. І не має значення, що на президентських виборах 2004 року в Херсонській області результат був майже рівний, в Луганській абсолютну більшість здобув Янукович, а в Дніпропетровській — попри загальну перевагу Януковича, за Ющенка проголосували 650 тис. людей, або понад 30 %. Брак перехідніх кольорів на цих мапах відповідає тезам про неабсолютну перемогу того чи іншого кандидата (при цьому забувають, що в сучасному світі абсолютну перемогу на виборах здобувають хіба що в азійських деспотіях). Тому і фактичну одностайність голосування чи то Тернопільської, чи то Донецької областей (зрозуміло, за різних кандидатів) не можна ототожнювати з тотальною демократичністю або авторитарністю настроїв цих регіонів.
І все ж таки: чому вибір Донбасу був настільки одностайний? Як Януковичу вдалося стати колективним «Я» регіону? Чим Донбас відрізняється від інших українських регіонів, які також суттєво інші, як і регіони кожної з європейськох держав. Одну із найцікавіших відповідей на питання про феномен Донбасу запропонував американський історик японського походження Гіроакі Куромія, автор книги «Свобода і терор у Донбасі».
Дике поле
Автор захопливо обґрунтовує думку, що впродовж усієї своєї історії Донбас був втіленням і символом свободи — брутальної «свободи від», а не «свободи для», завжди був «виходом», альтернативою політичному конформізму або політичним протестам. Порівнюючи Донбас (раніше Дике поле) з російським Сибіром та американським Диким Заходом, Гіроакі Куромія наголошує, що самі умови розвитку вугільної промисловості в Дикому степу визначили специфіку регіону.
Природні умови степу, помножені на нещадну експлуатацію робітників, відсутність мінімальної соціально-культурної інфраструктури, й, водночас, відкритість шахт для прийому всіх утікачів, незалежно від їхнього минулого, сама природа шахтарської праці (під землею постійний нагляд за робітниками просто неможливий) і створювали загальний клімат. Дослідник наводить численні свідчення кінця ХІХ — початку ХХ ст., автори яких, чи то західні інженери, чи то російські фахівці, чи то український соціаліст Іван Майстренко розповідають про сірість та злиденність донбаського життя, розмах виробничої смертності (презирливе ставлення до якої й безтурботність були складником шахтарської культури), повсякденні бійки та пияцтво, послідовно вороже ставлення до інтелігенції й адміністрації, до якої зараховували також лікарів, попри етнічну строкатість — часті погроми, постійна напруженість між етнічними українцями та росіянами.
Класове життя.jpg)
.jpg)
Аналізуючи реакцію Донбасу на виклики ХХ ст.: Першу світову війну, революцію 1905 року, політичні партії, Куромія стверджує, що на відміну від столичних робітників, шахтарі Донбасу не виявили цікавості до самоорганізації, а в їхній самоідентифікації співіснували численні рівні: це міг, наприклад, бути донбаський робітник із Курська, російський патріот і антисеміт, побожний вірний і п’яничка, який б’є дружину, ревним захисником «вільного степу» і учасником революції 1905 року водночас. За розмитості автоідентифікації не викликали сумнівів категорії «чужих», до яких потрапляли директори, інженери, освічені люди, євреї, іноземці. Як збірне позначення «чужих» використовувався асоціальний термін «буржуй», який за радянських часів трансформувався у так само класово нейтральний термін «ворог народу».
Територія свободи
Як доводить японський історик, у подіях 1914—1921 років більшість населення Донбасу не цікавила ані класова, ані національна ідеологія. Калейдоскоп змін влади в регіоні містить й спробу проголошення Донецько-Криворізької республіки, яка втім не врятувала Донбасу від німецької окупації й була негативно сприйнята Леніним. Що цікаво: головний аргумент за створення республіки, який висунув у січні 1918 року на обласному з’їзді рад Артем, звучав приблизно так: «Насамперед економіка». А про проблематичність взаємин Донбасу з Україною у 1920-ті роки розмірковував Микола Скрипник, звинувачений на тому самому з’їзді в «націоналізмі». Втім, за рішенням Москви Донбас увійшов до української республіки, був адміністративно відокремлений від раніше великої Катеринославської губернії, а Донецьк, за суто випадковим вибором Кагановича, став новим обласним центром.
І під час революції 1917—1921 років, і під час Другої світової війни Донбас опинявся в ситуації вибору — вибору політичних сил і національних ідентифікацій. Регіон не лише пристосовувався сам, а й вимагав пристосування до себе. Похідні групи українських націоналістів на цих теренах змушені були спочатку перейти на російську, а потім й піддати ревізії підвалини своєї ідеології.
У Радянському Союзі, попри все, Донбас залишався символом свободи і прихистком втікачів і під час репресій 1930-х років, і після закінчення війни, постійно викликаючи підозри й занепокоєння центру. Зрештою, занепокоєння цілком доречне, якщо згадати роль шахтарів у поваленні комуністичного ладу.
.jpg)
Характерною рисою Донбасу впродовж ХХ ст. був також постійний брак національної перспективи, який надто спрощено ототожнювати з російськістю чи проросійськістю. В українській стилістиці початку 1990-х цей феномен перетворився на зневажливе окреслення «ковбасоїди» (що не завадило 84 % мешканців Донецької та 83,9 % Луганської областей висловитися за незалежність України на референдумі 1991 року). А в порівняльному соціологічному дослідженні ідентичностей Львова і Донецька 1994 року було переважання в самоідентифікації донечан окреслень «донецькі» (55,6 %) і «радянські» (40 %). Чи не в цій особливости криється й психологічне неприйняття Донбасом формули Ющенка «моя нація» й наголошування Януковича на терміні «багатонаціональний український народ»?
Історія допомагає зрозуміти сучасність, зокрема поведінку Донбасу під час останніх виборів. Для місцевості із вкоріненою сильною регіональною ідентифікацією символічне ототожнення з земляком видається цілком зрозумілим. Сприяє цьому й визначений Куромією «постійний брак національної перспективи». Мотиви помаранчевої революції набували в цьому контексті небезпечного «націоналістичного» забарвлення, що на підсвідомому рівні сприймалося як загроза самоідентифікації Донбасу. А такі символічні кроки Януковича як, зокрема, ставання на коліна перед шахтарями або масові присяги на вірність «вибору Донбасу», дуже нагадують приклади початку ХХ ст., наведені в книзі Куромії. Тому твердження про те, що головною причиною впевненої регіональної перемоги Януковича була лише інформаційна блокада, надто наївні. Раціональній аргументації протистояли і протистоять дуже потужні й історично закорінені символічні чинники.
ІСТОРІЯ
Дитя Артема
.jpg)
ДОНЕЦЬКО-КРИВОРІЗЬКА РЕСПУБЛІКА — бюрократичний твір, проголошений як самоврядна одиниця в складі Радянської Росії з’їздом Рад робітничих депутатів Донецького і Криворізького басейнів у Харкові в лютому 1918 року. Створення республіки було реакцією на проголошення Українською Центральною Радою в Києві незалежності України (січень 1918) і наступ австро-німецьких військ на Україну. Ідею створення республіки висунули керівники частини більшовицьких організацій регіону, які вважали, що за соціалізму національне питання втрачає своє значення, тому радянська федерація має бути союзом не національних, а економічно однорідних республік. Територія республіки мала охоплювати Донеччину, Катеринославщину (нині Дніпропетровщину) з Олександрівськом (Запоріжжям) і Кривим Рогом, Харківщину, Сумщину, Херсонщину, Єлисаветград (нині Кіровоград) і частину Області Війська Донського з Таганрогом (сучасна Росія). Як сприйняло населення ідею окремої республіки не знаємо нічого. Жодних референдумів із цього питання не проводилося. Натомість, центральна більшовицька влада поставилася до ідеї Донецько-Криворізької республіки дуже негативно. Ленін вважав, що має бути єдиний фронт війни з німецькими військами, які окупували всю Україну, і переконав голову уряду республіки Артема (Фьодора Сєргєєва) вже у березні 1918 на ІІ Всеукраїнському з’їзді рад в Катеринославі визнати республіку частиною Радянської України.