Всі сірі зони, за словами письменника, мають спільні риси. Зокрема й той факт, що це проєкти Кремля, починаючи із "республік", що утворились у 90-х роках та до війни на Донбасі. "Росія має розвинену здатність використовувати регіональні протиріччя, відшукувати те, що розділяє громадян, і постійно це підживлювати, аби дійшло до конфлікту", – зазначає Ґживачевський.
Всі невизнані держави мають специфіку та особливості історії, адже деякі є окремим народом, інші – штучно створені. Письменник порівнює на Абхазію, Придністров’я та «ДНР» й «ЛНР». За словами Ґживачевського , абхази існують як окремий північнокавказький народ, що має власну мову, чого не скажеш про Придністровя. Однак спільних чинників також вдосталь:
"Спільне у цих квазідержавних утворень те, що всі вони використовують будь-яку, навіть найменшу можливість спровокувати конфлікт. Найбільшим геополітичним успіхом для Москви є ситуація, коли доходить до збройного протистояння, війни. Річ у тім, що коли є певний конфлікт, який не переріс у війну, то це лишає поле для дискусії, можливість хоча б спробувати порозумітися. Момент, коли починають стріляти одне в одного, коли з’являються загиблі, люди втрачають близьких, стають інвалідами — це та точка, коли розмова стає надзвичайно складною", – розповідає фахівець.
Також спільне для невизнаних країн — це "драма збройного конфлікту", адже він ускладнює розмову і об’єднання територій. Усі "республіки" не змогли б далі існувати без допомоги Росії, адже утримати "свободу" важче, аніж просто отримати її. За словами Ґживачевського, всі ці невизнані республіки виживають, жевріють. Абхазія, яка з-поміж них теоретично має найсильніший потенціал, аби бути окремою державою, загрузла в корупції і залежна від російських грошей, а на кордонах пильнують російські військові.
Читайте також: «Мирні» переговори, розтягнуті на десятиліття: досвід Придністров'я, Осетії й Абхазії
"Як згадував один із героїв моєї книжки, Абхазія була в радянський час країною, що текла молоком і медом. Тепле море, гарний субтропічний клімат, мандарини — жити хотілося! Всі хотіли поїхати у відпустку на ці радянські Кариби. Там свої дачі мали Іосіф Сталін і Лаврєнтій Бєрія, Нікіта Хрущьов любив відпочивати у Піцунді. І ось Абхазія отримує незалежність — і виявляється, що від того раю нічого не лишилося. Ані курортів, ані туристів, лише біда, сірість, брак перспектив. Абхазія сьогодні — це взірець занепаду", – пояснює письменник.
Така ситуація, зокрема, й в нагір'ї над містом Сухумі, розповідає Ґживачевський. Колись популярне туристичне місце зараз зруйноване, закидане сміттям із гострою проблемою наркоманії. Так само критичною є ситуація з абхазькою мовою, яка вмирає в регіоні через русифікацію населення. Тепер абхазьку можна почути лише в турецькій діаспорі.
"Абхази билися за свою країну, гинули за це. Вони з грузинами ненавидять одне одного, нездатні дійти спільної мови. Створили якусь свою державу, що загнала їх у злигодні й русифікує. Їхнє марення власною незалежністю скінчилося російським протекторатом, бідністю та ненавистю сусідів", – каже Томаш Ґживачевський.
Повну розмову читайте у №39 Українського Тижня.