Третя розповідь дослідника американської літератури Максима Нестелєєва з циклу «В лабіринтах американського постмодернізму: література», записана для проєкту «Тижня» «Skovoroda auditorium».
Говоримо про Томаса Пінчона (нар. 1937) – центральну постать американського постмодерного канону, де його творчість найвиразніше окреслила шлях від серйозності (крізь іронію) до «нової щирості» в літературі США другої половини ХХ-го і початку ХХІ-го століття.
Літературознавці зауважують, що в його романах просто незліченна кількість покликань на масову (популярну) культуру, яка дбайливо називається, описується і взагалі діє на рівні повноцінних персонажів, фіксуючи, вочевидь, колізії життя людини ХХ століття, коли бренди й торговельні марки стали показником приналежності до різних верств суспільства, сповнивши наше життя комфортом і параноєю.
Уся проза Пінчона – це «опосередкована історіографія», адже він пише історію доби за посередництвом її найпопулярніших жанрів.
Автор «Веселки тяжіння» — шістдесятник, пізній бітник (недарма в передмові до «Нетямущого учня» Пінчон з повагою згадує Керуака), представник покоління, яке ще мало справжнє відчуття єдності та спільності 60-х, розгублене молодими письменниками, що перейняті «атомізмом й аномією» і не мають спільних цінностей.