Доброго ранку всім! [Опубліковано 10.08, близько 9.30 за Києвом].
Після кількатижневої перерви на відпочинок і виконання інших своїх обов’язків я повертаюся до написання «звітів» про війну в Україні. І для початку пропоную подивитися, що тут відбувалося від (приблизно) 20 липня.
Дипломатія
Насамперед, у відносинах між Києвом і Москвою за цей час, по суті, нічого не змінилося. Клоун у кремлі досі наполягає, щоб Україна капітулювала — на менше він не згоден. Усе більше шириться чуток про підготовку «референдумів» на тимчасово окупованих територіях Херсонської, Запорізької областей та Донбасу щодо приєднання їх до рф. Українці ж не бачать причин погоджуватися на капітуляцію. Зеленський кілька разів наголошував, що в разі проведення «референдумів» ніяких перемовин більше ніколи не буде.
Небагато змін і у відносинах України з Заходом. Вашингтон, звісно, щойно виділив мільярд доларів на постачання Україні зброї та спорядження, але насправді і США, і решта країн-членів НАТО досі переважно «думають подумати» над тим, чи давати Україні ще зброю. Вибачайте, любі українці: доведеться вам почекати, бо Захід (поки що) воює у свій «традиційний» спосіб: б’ється за вигоду. Замість битися за перемогу. Це означає, що НАТО постійно заглядає путіну в рот: як той відреагує на те чи те, але найперше переозброює себе, «направо і наліво» замовляє новітню зброю на сотні мільйонів доларів — бо ж від цього залежать прибутки власного олігархату (ні-ні, так його ніхто не називає, говорять виключно про «приватні та корпоративні інтереси», а публіці все це подають під соусом «національних інтересів»). Відповідно, тисячі старих танків і артилерійських установок залишаються на складах, а ви, любі українці, радійте тим десяткам, що їх вам таки дають — і дякувати не забувайте.
Ну але хоча б угоди про експорт українського зерна нарешті вступили в силу: наскільки мені відомо, з Одеського порту за минулі 10 днів вирушило сім чи вісім кораблів із вантажем, і ще щонайменше два — із порту в Чорноморську. Перші кораблі вже два дні тому прибули до Лівану; від трьох до семи проходять або мають проходити російську «перевірку» в Стамбулі (насправді це така собі «процедура» затримки; ну і привід поговорити, буцім «Україна продає зброю наліво» — кому?…) Переважно кораблі вирушають з українських портів у Стамбул у конвоях по 2-3 судна. До кінця цього року Україна планує експортувати по 3 мільйони тон пшениці щомісяця; завдяки цим новинам ціни на збіжжя помітно впали. Що цікаво, жоден корабель не направляється в ті країни, що, за прогнозами, найбільше постраждають від голоду і пов’язаних із ним проблем — наприклад, Ефіопія, Сомалі…
Повітря
Тим часом стало очевидно: росіяни спустошили свої запаси балістичних і крилатих ракет «до дна». Значить, цих снарядів було значно менше, ніж заявляли свого часу «вишестоящі органи» у москві, та й ті вже майже всі витратили. От вам і ще одна ілюстрація, наскільки стратегічно неправильними були розрахунки щодо цієї війни. Найперше і найбільше прорахувався клоун у кремлі.
У результаті росіяни тепер стріляють тим, що здатні складати їхні заводи. А саме — близько 4-8 ракет Х-101 і близько 4-8 3М54 «Калібрів» на місяць (кількість балістичних ракет типу «Іскандер-М» приблизно така сама). Ці цифри залежать не тільки від вартості ракет або виробничих спроможностей заводів: як виявилося, вся ця зброя може нормально функціонувати тільки за наявності в ній західної електроніки, а її зараз значно важче добути; китайці ж не спішать поставляти свої аналоги, бо побоюються західних санкцій.
Та навіть коли росіяни застосовують в Україні свої балістичні та крилаті ракети, непогано організовані та озброєні українці гідно їх зустрічають. Приклад: 8 серпня усі 4 «Калібри», випущені з Чорного моря, було збито над Одещиною (одну — українським перехоплювачем Повітряних сил, три — наземними ППО). Перед тим «Калібри» запускали 24 липня (4 ракети, 3 збито) і 23 липня (4 ракети, 2 збито; 2 інші поцілили по Одеському порту, внаслідок удару загинуло близько 50 українських військових).
Схоже, російські ВКС витратили майже всі Х-22М, які були в них у робочому стані: щонайменше місяць я не чув про удари цими ракетами. Досі проблемою залишаються Х-59М, бо вони менші, їх часто застосовують для ударів по цілях, ближчих до лінії фронту, а отже, ЗСУ має менше часу на перехоплення.
Не дивно, що ВКС рф тепер вдаються до своєї «показової» зброї: ідеться про ракети Х-47 «Кинджал». Одна така ракета влучила 7 серпня у об’єкт військової інфраструктури під Вінницею. Снаряд заходить в піке, щоб уразити ціль, на швидкості близько 12 000 км/год і в українців — а також у росіян, та й у цілого Заходу — немає систем захисту від таких надзвукових снарядів. Проте, як я вже казав, це «показова» зброя: «Кинджали» ніколи не ставили на серійне виробництво й насправді не планували залучати до «боїв». Весь «проєкт» — кілька балістичних ракет ОТР-21 «Точка», модифікованих для застосування з літаків Міг-31М, найперше з метою пропаганди. Саме тому від 24 лютого ці ракети, наскільки відомо, застосовували всього двічі. Але, звісно, росіяни, в яких закінчуються ракети для ударів всередину України, будуть вишкрібати все, що мають, щоб завдати ще хоч кілька ударів.
Тим часом більшість повітряних ударів ВКС поділяються на два різновиди. Перший — старий добрий підхід «насипай, кудись та влучиш» у виконанні літаків Су-25 — як завжди, неефективний. Час від часу різні експерти, серед яких навіть кілька фахівців, намагаються заперечити це в соцмережах. Ось приклад, опублікований кілька днів тому, де пояснюють, що «насипання» можна порівняти з «половиною залпу РСЗВ “Град”». Звичайно, «все залежить від типу задіяних боєголовок»… а навігація значення не має, правильно, пане Красна Звєзда?.. [в оригіналі Mr. Red Star — перекл.] Що ж, коли так, дуже дивно, що росіянам вдалося [тимчасово — перекл.] окупувати більше як два квадратних метри території України. Звиняйте, Літающі Красні Звьозди: поки не доведете протилежного, зоставатимуся при своїй думці та нагнітатиму, що такий підхід годиться тільки, аби уберегти ваші задниці від перетворення на черговий «вантаж 200».
Другий різновид повітряних ударів ВКС — «знищення ворожих засобів ППО», і я не здивуюся, якщо більшість із вас протягом місяця не чули жодного звуку про масштабні російські операції проти українських ППО на Сході. В таких операціях ВКС задіювали великі формування — понад 20 бортів, — зокрема повітряні командні пункти Іл-20М, літаки далекого радіолокаційного виявлення та управління А-50, електронної розвідки Су-24МР, оснащені SAP-14 та іншими засобами РЕБ Су-34, озброєні ракетами Х-58 Су-35 та Су-34 з ракетами Х-59М. День у день. Але наскільки мені відомо, всі ці зусилля увінчалися великою поразкою: вони практично не зачепили важливих цілей, тож українські сили ППО уздовж кордону зостаються неушкодженими. Не скажу, що їх «достатньо» чи що вони «збивають все, що зʼявиться у небі», але ВКС досі не мають і натяку на свободу дій над лінією фронту. Це шкодить усім зусиллям росіян в Україні. Дуже шкодить.
Читайте також: «Грім», диверсія чи ATACMS? Світові медіа шукають причину вибухів на російській авіабазі в Криму
І не в останню чергу тому, що тим часом російські наземні засоби ППО зазнають жорсткого тиску. Доволі часто мають великі проблеми. В середині та наприкінці липня ми бачили, що росіяни намагалися захищати свої передові штаби і склади поєднанням таких систем, як С-300, С-350, С-400, «Бук», «Тор» і «Панцир». Та виявилося, що вундерваффен С-300 й С-400 переважно неефективні, бо українці постійно їх нищать. Кожна батарея С-300 (на військовому жаргоні позиція ППО [в оригіналі SAM-site — перекл.]) має лише один командний пункт із радіолокатором підсвічування цілей та наведення ракет 30Н6Е і може водночас взаємодіяти лише з 6 цілями. І коли українці поєднують, скажімо, 6 ракет М32А1 із пускової установки M142 HIMARS з однією-двома-трьома (чи більше) іншими ракетами, ці пункти не можуть протистояти всім цілям, що до них летять. С-400 трохи кращі, але їм гостро бракує запасів ракет 9М96ДМ із активним радарним самонаведенням.
Насправді більшість позицій С-400, задіяних в Україні, оснащені тільки ракетами 48Н6ДМ із напівактивним радарним наведенням. Якщо задіювати їх проти багатьох цілей водночас, час реагування зростає, тому радіус ефективного застосування значно зменшується. Скажімо, залежно від типу ракет, що стоять на озброєнні, системи С-300 й С-400 мають заявлений радіус 70, 125, 300 чи навіть 400 км — але насправді вони заледве можуть виявити цілі далі, ніж за 30 км, і їх рідко встигають запустити до того, як відстань скоротиться до 20 км. Насправді, перехоплення зазвичай відбуваються на відстані 12–15 км. Це залишає системі надто мало часу для того, щоб перехопити додаткові ракети… Саме тому С-350 стають дедалі важливішими: їх обладнано ракетами 9M317MA з активним радіонаведенням. Вони додають системі кілька секунд на перехоплення — а в такій війні важлива кожна секунда. Однак наразі задіяно дуже мало С-350… може тому, що путінське товариство акціонерів прибрало до рук кошти, за котрі ці системи можна було створити і придбати.
Іще однією системою, що працює краще, ніж очікувалося, виявився «Бук-М3». Зазвичай підрозділи ППО, що ними керують, мають шість пускових установок та можуть одночасно відпрацьовувати 36 цілей. Як виявилося, це вкрай важливо: подейкують, що 25 липня один із таких підрозділів мусив протистояти 28 ракетам водночас (росіяни заявляють, що все це були заряди М31А1 [до систем HIMARS/MLRS – перекл.]. Не без іронії зазначу, що ніхто не повідомив: а чи багато тих снарядів вдалося збити стороні, про яку йдеться…
Тепер зважайте: така ситуація була ще до того, як українці десь тиждень тому взяли на озброєння ракети AGM-88 HARM (HARM розшифровується як High-speed Anti-Radar Missile – високошвидкісна протирадарна ракета) виробництва США. Кажуть, що ті ракети за один день вибили три радари 30Н6Е (тобто вивели з ладу три дивізіони С-300), і ще один «Панцир» – напевно, десь на Херсонщині.
У теорії здається, що уникнути ударів протирадарних ракет досить «просто»: вони наводяться на радіовипромінення радарів, які мають знищити, тож іще наприкінці 60-х та впродовж 70-х років рішення було досить «зрозумілим» – коли на радар йде атака протирадарними ракетами, то треба вимкнути радар, розгорнути антену в протилежному напрямку – й от маєш, ракета не поцілила… Насправді ж, на початку ХХІ сторіччя такий підхід уже не працює. Останні модифікації AGM-88C та AGM-88D додатково оснащені GPS-приймачем, тож навіть якщо ворожий радар вимикається, ракета пам’ятає останнє положення сигналу – або б’є за попередньо визначеними координатами.
Читайте також: На фронт без повістки. Чому на дев'ятому році війни все ще існують добробати
Станом на зараз достеменно невідомо, як саме українці застосовують ракети AGM-88s. Можливо вони використовують свій єдиний МіГ-29MУ2 (наскільки мені відомо, у ПС України лише цей літак оснащений шиною для передачі даних стандарту MIL-STD-553 – саме вона забезпечує сумісність із західним озброєнням). Чи може вони застосовують прицільну гондолу N/ASQ-213A? … або якусь підмодифікацію ракети, яку можна запускати із наземних систем (такі розробки вже давно має компанія Lockheed-Martin)? В останньому варіанті вони б тоді мали ще встановити прискорювач, який запускав би ракету та виводив її на певну швидкість, – інакше ракета матиме лише обмежений радіус дії.
Так чи інак, ніхто не посперечається, що поява такої передової протирадарної ракети в українському арсеналі – то «велика біда» для росіян, бо вони вперше у своїй історії стикаються зі зброєю такого штибу, а отже не мають зеленого поняття, як їй протидіяти (бо ж вони наполегливо не-вивчали будь-який подібний досвід під час воєн останніх 20 років). Тепер їм доведеться шукати рішення для цієї проблеми і бодай якось захищати свої радари від ракет HARM.
Не така вже й проста задача, якщо зважати на те, що разом з тим вони досі намагаються навчитися збивати снаряди, випущені з систем HIMARS…