Мої вітання!
Український наступ на Курську область РФ точно триває. Тобто нині вже на 100 % відомо: це ніякий не «рейд». Хоча, дійсно, «рейдів» у ньому багато (бо «українці не були б українцями, якби не здійснювали рейдів у своїх наступальних операціях»). Проте, з вашого дозволу, опишу ситуацію у притаманній мені манері – покроково.
***
Не без іронії – хоча це й цілком у дусі того, що вже відомо про «звичаї» ЗСУ – роблю висновок, що ця операція проводиться у «кращих традиціях совєтської військової доктрини». Але незалежно від того, більшим чи меншим є ступінь моєї іронії, не можна заперечувати, що людина-дисципліна і мікроменеджер генерал Сирський (начальник Генштабу України) сьогодні легко перевершує у совковості навіть генерала Герасимова (начальника Гєнштабу Росії). Передусім тому, що він краще адаптує до своїх тактик нові технології, а не тому, що він набагато краще дисциплінує підлеглих. Це не більш як «припущення»; даруйте, але я наважуся зайти настільки далеко, щоб сказати: ця операція є «ідеальним прикладом совєтської військової доктрини з малим домішком сучасних інгредієнтів, таких як російська «концепція РУК» [використання розвідувально-ударних комплексів. – пер.].
У результаті – маємо операцію, «добре підготовлену» (з майже ідеальною розвідкою) і краще сплановану, ніж зазвичай. Це також більш притаманне ЗСУ – не тільки завдяки підготовці офіцерів і солдатів, але й тому, що (на відміну від будь-якої армії Заходу/НАТО) вони не можуть розраховувати на серйозну підтримку з боку повітряних сил (зверніть увагу, це не означає, що Повітряні сили та/або армійська авіація ЗСУ не беруть участі в операції). Окрім цього, ЗСУ краще підходить тактика ведення мобільної війни, а не продирання через 20-кілометрові російські мінні поля… не кажучи вже про необхідність відсиджуватися в окопах під постійними обстрілами російської артилерії та/або десятками КАБ-ударів на день…
Отже, давайте подивимося, як (6 серпня) ЗСУ уперше перейшли через кордон: вони добре вдарили по передових позиціях росіян з ПЗРК, а потім їхні війська оточили ці позиції. Зробивши це, ЗСУ пішли через кордон на північ, розгромили там близько трьох погано підготовлених батальйонів ВС РФ (тобто, два батальйони були розгромлені, а третій спробував відбитися і був розбитий). Це те, що відбувалося 6-7 серпня. Одночасно ЗСУ здійснювали рейди вглиб російського тилу, збиваючи з пантелику Гєнштаб у Москві, повернули на схід, проникли у Суджу і захопили її. Вони перетнули першу збудовану – і добре укріплену – російську лінію оборони у цьому районі у найбільш сприятливому місці: там, де вона була погано захищена, тобто майже не мала військ. Цей етап закінчився надвечір 7 серпня. Щоб вивести росіян з рівноваги, ЗСУ «роздмухали» нові рейди і почали сіяти хаос у російському тилу аж до Коренєвого, а потім у напрямку таких населених пунктів на трасі Е38, як Іванівське, Льгов і Чермошной.
Джип ЗСУ під час перетину мінного поля та окопів (переважно без військ) російської лінії оборонних укріплень. Імовірно, десь на північний захід від Суджі, 7 чи 8 серпня.
Це було «круто», бо таким чином ЗСУ випередили кволий російський Гєнштаб: його застали зненацька, і він не мав зеленого поняття, що і де відбувається. Оскільки росіяни розуміли ситуацію, то й план дій скласти не могли. А коли ВС РФ не мають плану, то й воювати вони не можуть: їхні офіцери навчені діяти згідно-відповідно, за ретельно прописаними порядками. Коли немає плану – вони й не роблять нічого… або просто тікають (як, до прикладу, по факту зробили всі офіцери 488-го мотострілецького полку).
Починаючи зранку 7 серпня, вони де-факто діяли саме так, «як очікував» Генштаб України: російський Гєнштаб продовжував використовувати трасу Е38 для перекидання підкріплень – під ретельним наглядом українських БПЛА. Це дало ЗСУ змогу розбити кілька підрозділів ВС РФ за допомогою далекобійної зброї на кшталт систем M142 HIMARS та GLMRS. До цього додався блекаут в Курчатовському районі (до якого призвело чи то влучання українського дрону, чи то падіння його уламків – як заявляють росіяни – на одну з тамтешніх підстанцій). Тож у результаті в рядах місцевого населення зчинилася сумятіца. Зараз десятки тисяч людей тікають на схід. Не дивно, що підкріплення ВС РФ, які досі намагаються дістатися зони бойових дій, наштовхуються на довгі затори «внутрішньо переміщающіхся осіб», і це їх уповільнює… усе це, своєю чергою, дає ЗСУ час на введення нових сил (зокрема артилерії) на територію Росії, щоб продовжувати свої передові рейди та серйозне просування.
І хоча відучора російські пропагандони (авжеж, за вказівкою Кремля) наполягають на тому, що ВС РФ «спинили» українське просування, у дійсності ЗСУ «лише тепер» (тобто приблизно 36 годин по тому) перейшли до серйозного просування. Вони розширюють «плацдарми» на території Росії – від лінії, що сполучає населені пункти Снагость, Новоівановка, Мала Локня, Черкаське Порічне та Мартинівка – у напрямку на північ та схід.
І ось вам ще одна риса, що вперто натякає на совєтську доктрину: українські підрозділи, просуваючись уперед, не марнують час та особовий склад на лобові штурми міської забудови. Вони спершу просуваються між населеними пунктами, проводять розвідку і рейдові дії, а тоді вже оточують їх та переходять до інфільтраційних заходів, аж доки оборона ворога не «розвалиться ізсередини». Отже – за винятком задач, які виконують БПЛА та рейдові групи – жодне просування не відбувається «навпростець по дорозі».
Ба більше, аби присипати російську рану сіллю, ЗСУ здійснили чималенький наступ по ламаному рельєфу на південь від Суджі та взяли під контроль розташоване південніше неї село Плєхово. При цьому підрозділи ВС РФ, які все ще тримаються у районі Махновки, прямо на південній околиці Суджі, опинилися під загрозою оточення…
Єдиною «нехарактерною» рисою цієї операції є «економія сил». ЗСУ просто не мають у своєму розпорядженні «десятки» вільних бригад та батальйонів. Однак їхні передові групи сформовані за подобою «совєтських оперативно-маневрених груп» (ОМГ) – вони включають у себе декілька підрозділів, які здатні «скористатися» з ситуації, дочекатися нагоди і прорватися вглиб російської території.
Чому так?
Вже навіть вишестоящі органи у Москві мають зрозуміти, що не було там ніяких п’яти чи п’ятнадцяти українських бригад, а якщо московські боси досі цього не допетрали, то вони ще більш некомпетентні, ніж я собі уявляю, і навіть читання цієї аматорської реконструкції їм не допоможе. Прорив здійснили лише три бригади плюс декілька окремих батальйонів, одна артилерійська бригада і пара підрозділів БПЛА. Напевно, це:
▪ західний сектор (Коренєво і район південніше нього) – 82-га окрема десантно-штурмова бригада. Такий вибір підрозділу для наступу на відкритій місцевості може видатися «дивним», але зверніть увагу: ця бригада має на озброєнні «Challenger»-и, «Marder»-и, «Stryker»-и та М109;
▪ центральний сектор (Суджа і район північніше неї) – 22-га окрема механізована бригада, у неї танки PT-91/T-72 і 2С3… ще, здається, вона замінила свої БМП-1 на М2/3 «Bradley»);
▪ південний сектор (південніше Суджі) – 88-ма окрема механізована бригада, у неї танки Т-72 та БМП-1; це якраз не дивно, враховуючи ламаний рельєф у цьому секторі.
М2 або М3 «Bradley» 22-гої ОМБр, оснащені мінними катками, вид з російського БПЛА. На початку українського прориву російські БПЛА та ударні дрони ще літали над полем бою (пізніше їхня діяльність була паралізована через українські засоби радіоелектронної боротьби), тому їм вдалося підбити щонайменше два Т-64БВ, три-чотири РТ-91/Т-72 і «Bradley». Проте незрозуміло, скільки з них дійсно «знищені».
Але… за цими підрозділами є ще декілька, які перебувають у резерві як потенційне підкріплення… принаймні, так було станом на вечір 8 серпня.
Чому я про це розповідаю (і чи не забагато я патякаю)?
Бо важливо памʼятати: для таких людей, як Сирський або Герасимов, війна – як гра у шахи. «Грають» вони тисячами солдатів, техніки і вогневих засобів, весь час слухають доповіді розвідки про пересування і позиції противника, вираховують, яка позиція або маневр будуть вигідними – на 10, 15, 20, 25… 1000 кроків наперед.
Нічого особистого. Так їх навчили індоктринація та досвід.
Тому Генштабу в Києві зараз важливо зʼясувати, які йдуть російські підкріплення, куди, якими дорогами і скільки часу їм знадобиться, щоб дістатися цілі – так само, як і для російського Гєнштабу важливим є питання, що збирається робити «українська операційно-маневрена група», де вона перебуває і куди Сирський може її спрямувати, скільки в неї може бути боєприпасів і чим забезпечене здійснення її того чи іншого маневру?
Зараз це незрозуміло. І це добре, бо поки воно незрозуміло, росіяни не збираються реагувати серйозно – хіба що спробують створити цілісну лінію фронту. А якщо пізніше той чи інший український підрозділ зʼявиться вже за цією лінією, то цей фронт може і розвалитися. Бо російські офіцери не навчені реагувати гнучко, без плану. А плану для ситуації, коли ворог перебуває на флангах та/або позаду, у них немає. Звісно, вони будуть «контратакувати»: посилати в бій нові й нові батальйони, тут і там. Але це буде лише витрата ще більшої кількості солдатів – які гинутимуть під ударами HIMARS або чогось подібного, навіть не доїхавши до поля бою, потраплятимуть в українські засідки, виявлятимуть, що їх підрозділи ізольовані українцями, які зайшли з флангу, а їхні позиції захоплені ЗСУ, і так далі, і так далі.
…принаймні, якщо Герасимову не вдасться відділити, витягнути і виштовхати достатню кількість солдатів ВС РФ із позицій у північній Харківщині, біля Кремінної, Бахмута та інших місць і перекинути їх у Курську область.
І тут маємо «хорошу новину»: у Герасимова майже не залишилися корисних резервів. Хіба що «побиті» великі механізовані з’єднання, такі як 90-та танкова або 2-га і 4-та мотострілецькі дивізії, які ВС РФ мали на початку повномасштабного вторгнення. За минулі два роки їх було знищено, вони втратили майже всю свою «аналоговнєтну» техніку. Кількість підрозділів, що досі мають на озброєнні такі машини, як Т-90, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Навіть «стратегічний резерв» у вигляді повітряного десанту – вже розбитого і поповненого резервістами сумнівної якості, – як правило, задіяний у поточних боях або підтримує підрозділи жовторотих мобіків. Підкреслюю: зараз у Герасимова немає жодної дивізії, яка на щось здатна та оснащена для чогось більшого, ніж атака посиленою ротою. Виходить, «найкраще», що він може відправити назустріч наступу ЗСУ, – це переформовані підрозділи, поповнені солдатами, які за минулі кілька тижнів і місяців виснажилися у безперервних піхотних атаках.
Це що стосується «ситуації просто зараз». Будемо далі чекати і спостерігати, який «туз у рукаві» може витягнути Сирський або Герасимов.