Том Купер: «Є всі ознаки того, що українці досить успішно утримують Лисичанськ»

Всім доброго ранку!

Почну з самоаналізу та критики: що не так?

 

Як я вже пояснював учора, рішення українського командування відступити з Сєверодонецька стало для мене великим сюрпризом. День за днем я чув, що тамтешній український гарнізон лупить росіян та сепаратистів настільки потужно, що вцілілі солдати лнр уже жартують, що її варто називати лжр, тобто «луганською жіночою республікою», бо за останні чотири місяці там майже не залишилося чоловіків – самі тільки жінки.

…а тут ще й отакі відео з’являються, як оце, на якому бачимо наслідки зірваної «ще однієї» атаки росіян/сепаратистів.

 

Принаймні від кінця лютого й початку березня – а взагалі-то від Майдану 2014 року – стало зрозумілим, що українці взяли справи в свої руки й самі шукають вирішення своїх проблем – що б там не планували їхні чи іноземні політики, олігархи, військові командувачі або ті, хто були «переконані», що путін «здобуде перемогу». Власне, ота українська незалежність на всіх рівнях і є головним ворогом путіна: він би хотів знищити її й перетворити українців на таких самих «зомбаків», яких він «робить» з росіян от уже 20 з гаком років…

Відповідно, структури ЗСУ є зараз настільки децентралізовані, що бригадні командири в конкретний момент часу не дуже то й в курсі, що роблять ті чи інші підрозділи – вони дізнаються увечері, коли командири батальйонів інформують їх, що відбулося за день. Тим часом, окремі відділення чи взводи орієнтуються на полі битви самостійно й атакують росіян там, де ті найменше того чекають. Ми вже бачили такі «дивовижні речі», як, наприклад, коли українці змасакрували три батальйонні групи 35-ої російської армії на захід від Києва в лютому чи зробили те саме з 1-ою танковою та 2-ою загальновійськовою арміями на північному сході України в березні. 

 

Читайте також: Марі-Аґнес Штрак-Ціммерманн: «Розмовляти з Росією знову можна буде лише тоді, коли там вже не буде Владіміра Путіна»

 

Все це «добре», доки малі групи «мобільних технопартизан» мають досить місця для маневру й можуть уникати дошкульного вогню російської артилерії. Ця тактика працювала й на лінії розмежування, де українські частини мали кілька років, щоб надійно окопатися й набудувати досить укриттів (нема сумніву, що українці здатні творити відмінні фортифікаційні споруди «практично з нічого», якщо лише в них є досить часу – ви тільки гляньте на оце ). Мобільна тактика працювала й упродовж вуличних боїв за Рубіжне (те, що на північ від Сєверодонецька) в лютому-березні, й у самому Сєверодонецьку – там всюди було, де ховатися. 

Відтак, центральне командування – та навіть політики в Києві – мали прийняти ситуацію: якщо цитувати людину, яка краще орієнтується, ніж я, вони мусили погодитися з «утилітарним підходом» і дозволяли окремим підрозділам залишатися в Сєверодонецьку, оскільки ті ефективно завдавали значних втрат ворогові й, у такий спосіб, сприяли різкому зниженню російського воєнного потенціалу. Ця місія була успішною.

 

Один із кількох Т-72Б, захоплений у росіян або сепаратистів гарнізоном у Сєверодонецьку десь 21-24 червня. Зверніть увагу: українці не мали таких танків до путінської агресії 24 лютого.
 

Але я в своїй «звичній метушні» помилявся, думаючи, що «всього цього досить, аби росіяни сповільнили свої зусилля». Тому я не звертав достатньо уваги на їхні приготування: недостатньо старанно перевіряв, не піддавав перехресному аналізу інформацію, що «там» відбувається. Так, ширилися чутки, що дворніков та жидко готують «оперативний резерв» у 15.000 солдатів; були повідомлення, що шойгу прийняв білоруського міністра оборони та його пахолків, після чого всі можливі озброєння з Білорусі поїхали в Україну; також говорили про передислокацію  11 батальйонних груп у район Сєверодонецька, а ще були всі оці «звичні» відео, на яких витягнуті з запасів Т-80 і Т-62М їдуть залізницею в Україну… Але… читаючи, як українська артилерія та балістичні ракети лупашать один російський склад за іншим, я думав, що новий російський наступ почнеться «дещо пізніше»… 

 

Ще один поїзд з танками Т-80 дорогою в Україну десь 20-23 червня.

Сепаратисти з днр на танку Т-62М, 20 червня 2022 р.
 

Врешті, головним питанням був не Сєверодонецьк: просто факт, що на південь та південний схід від Лисичанська не було достатньо прикриття, простору та часу, щоб українці застосували свою звичну тактику. Ну й ще, що підрозділи в Сєверодонецьку не знали, що довкола відбувається – принаймні доки не стало занадто пізно. Не знали, що війська на південь від міста обстрілюють із отакою інтенсивністю чи як на наступному відео – днями, тижнями, безконечно. Врешті, їм перепаде то саме, лиш пізніше й у кращому захисті. 

 

(До речі, це не найгірший російський обстріл – «просто» щось як «середньої інтенсивності»).

 

Ок, а що ж відбувалося з російського боку «за цей тиждень із лишком»?

Після перехресної перевірки російських та інших «союзницьких» звітів у соціальних мережах упродовж останніх кількох днів, мені видається, що жодна з отих 11 батальйонних груп сил рф не перейшла в атаку. Натомість, на південному сході від Лисичанська вони задіяли дві БТГр вагнерівців, одну або дві щойно назбираних БТГр сепаратистів з лнр, ну й ще одну БТГр вагнера на південь від Попасної.

 

Читайте також: Ідея об’єднаної Європи: проти воєн, проти Росії

 

Тобто… Я проігнорував свої власні висновки про вагнерівців як вирішальний штурмовий інструмент: за ними «треба» вельми уважно стежити, щоб знати, що росіяни задумують далі – й де саме.

А далі було ось що: пвк «вагнер» здійснив серію диверсійних атак уздовж траси М06, зокрема в районі Клинового. Вони були не дуже успішні (особливо якщо зважити на те, які цілі мали вагнерівці, див. карту), але проблем українцям наробили. Десь 21 червня ЗСУ змушені були розвернути артилерію, яка обстрілювала склади боєприпасів у Донецьку, і направити її проти нападників.

 

«Карта» з ілюстрацією, що саме мала намір зробити південна БТГр «вагнера». Знайдена у нетрях російських соцмереж 23 червня.
 

Наступного дня одна чи дві БТГр вагнерівців атакували північний край Попаснянського виступу одразу з двох боків: із Тошківки на півночі та Врубівки на півдні. Поки сепаратисти-лнрівці хвалилися відосиками свого просування у напрямку Тошківки з заходу, дві вагнерівські БТГр захоплювали Мирну Долину, а тоді увійшли у Вовчоярівку і просунулись аж до Верхньокам’янки й Тополівки. 

У той самий час російська артилерія поливала не тільки найближчі позиції українців, а й трасу Т1302 від Верхньокам’янки аж до Білогорівки, відповідно, проїхати дорогою було неможливо…

Це все відбувалося 22-23 червня (відтоді ситуація суттєво не змінилася). На той момент Оперативне командування «Схід» уже евакуйовувало війська з мішка Гірське-Золоте, а ще — виводило гарнізон із Сєвєродонецька, і якщо першу евакуацію вирішено було здійснити «в останню мить», то другу — якраз вчасно, щоб контрольовано відступити. 

 

Читайте також: Війна, що змінила Захід

 

Та годі вже про події минулих днів, розглянемо найновіші зміни на фронті. Учора українці відступили з заводу «Азот», але ар’єгард, схоже, досі утримує плацдарм, що простягається від південних околиць Сєвєродонецька до Воронового. Шлях відступу пролягає через Лисичанськ, Білогорівку і Серебрянку до Сіверська: вагнерівці захопили Вовчоярівку і просуваються до Верхньокам’янки (можливо, вже туди й увійшли). А сепаратисти захопили Білу Гору і намагаються взяти південні околиці Лисичанська. 

росіяни заявляють, що оточили «2000 солдатів» у районі Гірського і Золотого, зокрема, 1800 бійців із 3о-ї і 24-ої механізованих бригад, 15-ої гірсько-штурмової бригади, 42-ої та 57-ої мотострілецьких дивізій, 128-ої гірсько-штурмової бригади, 101-ої бригади ТрО, добровольчого корпусу «Правий сектор» і 80 іноземних добровольців. кадирівці зі 141-ої спеціальної мотострілецької бригади зняли відосик про те, як крокують центром Золотого; найімовірніше, Гірське вже теж захопили. Проте (і це важливо), росіяни показали лише сорок одного захопленого українця, а не «сотні». ЗСУ своєю чергою теж узяли в полон кількох росіян. 

Карта від вишестоящих органів у москві (вечір 23 або ранок 24 червня), що вказує імовірний склад захоплених військ у «Гірському котлі», як називають це місце росіяни, що утворився 21-22 червня внаслідок просування вагнерівців на півночі. Насправді площа надто мала, щоб умістити «2000» захисників, і поки що немає доказів, що росіяни захопили хоча б 10% від цієї кількості.
 

Чи всі ці новини є «дуже поганими»? Ну, «добрими» їх не назвеш. Але — крім як для поранених, полонених і полеглих, звичайно, — ситуація не така вже й катастрофічна, як здається. На відміну від панічної втечі недосвідчених міжнародних журналістів у цивільних автівках по трасі Т1302, відступ ЗСУ з Сєвєродонецька був контрольований. Є всі ознаки того, що українці досить успішно утримують Лисичанськ, попри події на його південних околицях. Похмурі сценарії деяких західних аналітиків поки що далекі від реальності. 

 

Читайте також: Що стоїть за участю Талібану в Економічному форумі в Петербурзі

 

Та й загалом, якщо взяти ширшу картину — усі ці події відбуваються в секторі розміром 15 на 6 кілометрів, у той час як фронт простягається більше ніж на 1000, і загалом «Сєвєродонецьку місію» можна вважати успішною: «друга найпотужніша армія світу» на даний момент така виснажена, що вже перетворилася на «артилерійську підтримку для путінських найманців». Зараз важливо відвести якомога більше військ на правий (південний) берег Сіверського Дінця, дати їм відпочити, оновити спорядження, реорганізувати і заохотити поділитися досвідом із менш досвідченими військовими, а отже, покращити підготовку останніх. 

Тим часом ЗСУ мають знайти нову позицію, що підійшла б для — щонайменше — повторення «місії». Зрештою, війна, на жаль, іще дуже далека від завершення. 

 

Опубліковано 25.06 о 12:00 за Києвом

Переклад: Ростислав Семків, Антоніна Ящук

Редакція: Ростислав Семків

Оригінал