Почнімо з невігластва. Де взагалі ця Україна (УкраІна)? Та хоч би де вона була, ця країна не має особливого емоційного значення для більшості західних європейців та американців. Ми не вивчали про неї в школі. Ми не їздимо туди у відпустку. Ми не бачимо в крамницях її продукції. Ми не здатні назвати жодного відомого українця.
До того, що громадськість нічого не знає конкретно про Україну, можна додати загальну необізнаність з безпекою. Ми не розуміємо, у чому цінність чинного міжнародного порядку, і не в курсі, що успішна атака росіян на сусідні країни ставить під загрозу також нашу свободу, безпеку та процвітання.
Невігластво породжує апатію. Ми якось не помітили, що війна, яка тліє з 2014 року, зруйнувала звичне існування сотень тисяч людей і забрала життя 14 тис. осіб. Нинішня криза видається новою, загадковою й далекою. Ми читаємо в новинах, як чоловіки та жінки готуються в окопах обороняти свою країну попри значну перевагу сил противника. Холодно, брудно й небезпечно — але, слава Богу, ми тут ні до чого. Дехто з наших політиків вимагає жорсткого реагування. Інші радять діяти обережно. Усе це важко й неприємно, до того ж зайва проблема для нас на тлі COVID-19, цін на енергоресурси й високого рівня інфляції. Тому ми перегортаємо сторінку або перемикаємо канал.
У наш мозок зусібіч закидають «бомби провини», що спричиняють токсичне затуманення. Путін, очевидно, не вигадує своїх претензій. Тож, напевно, ми самі доклали до цього руку. Однією з помилок було розширити НАТО — адже ми, як відомо, обіцяли цього не робити. Росія шанує свою багатостраждальну історію Другої світової війни й має право на вразливе сприйняття, особливо щодо України, де є купа фашистів і бандитів, а до того ж нібито переслідують російськомовне населення. Та й чи варто нам довіряти своїм лідерам? Вони так і не вибачилися за Ірак. За Афганістан. За фінансову кризу. То, певно, і цього разу помиляються. Отже: не лізь, куди не просять, і вияви трохи поваги до РФ.
За всім цим криється неабияка порція цинізму. Нехай Путін — злодій, Росія — агресор, а Україна — жертва. Та погляньмо на цілісну картину. Справжню загрозу становить Китай. Росія лише дошкуляє. Realpolitik, безперечно, підказує дати Путінові те, чого він хоче, щоб не заважав. Не пощастило українцям (а ще скандинавам і країнам Балтії, які стануть наступними). Зате ми — такі собі кіссенджеріанці, володарі Всесвіту. Не варто сумніватись у наших судженнях і знаннях.
Читайте також: Нова доба шпигунства заскочила нас у дрімоті
Серед іншого тому, що наші міркування мають додаткові переваги (для нас). Росіяни — пречудові клієнти. Вони щедро платять за відмивання своєї репутації та грошей. Торгівля й інвестиції за участі Кремля створюють зручні умови для «відкатів», оплати консультаційних послуг, тіньових угод, фіктивних посад та інших ласих шматочків. Гроші згладжують непорозуміння, притлумлюють сумління й допомагають нехтувати суворими принципами. Спробуйте якось і зрозумієте!
Насамкінець боягузтво слугує найпотужнішим токсином. Конфронтація з Росією дорого обійдеться в кращому разі й буде моторошно небезпечною — в гіршому. Ви що, серйозно пропонуєте вступити в протистояння з ядерною державою, яку очолює жорстокий, потайливий і параноїдальний деспот? А якщо він припинить постачати природний газ у Європу? Ви готові виступати на телебаченні й пояснювати змерзлим, злим, голодним і наляканим виборцям, що вони можуть втратити робочі місця й потерпати від нижчого рівня життя внаслідок якихось геополітичних принципів?
Читайте також: Росія слідом за Китаєм котиться в діру пам’яті
Чи справді ви готові відправляти синів і дочок на оборону далеких країн у Східній Європі? Час таких жертв заради національної безпеки минув. Виборці хочуть миру й діалогу, а не гордості та слави. То й забезпечмо їх цим.
Ласкаво прошу на ментальне поле бою. І вітаю з наближенням нашої поразки.