Випадок із Татаровим Банкова намагається зам’яти, а от заступника міністра у Кабміні таки наважилися відправити у відставку. Різний і рівень токсичності в обидвох скандалах. Врешті, якби не навмисний розголос (через три тижні) історії про п’яного замміністра, ніхто нікого, мабуть, не звільняв би.
А колега Татарова, ще один заступник керівника ОП Роман Машовець, міг би й не отримати нагоди безкомпромісно виголосити: «Так буде з кожним порушенням встановленого порядку — і особливо корупційного характеру. Усі посадовці країни повинні побачити, що влада не дозволить нікому вивищуватися над загальними правилами і законом… У посадовців не має бути навіть натяку на вседозволеність».
Звучить доволі символічно, особливо на тлі історії з Татаровим, якому інкримінують давання хабаря на кругленьку суму. А втім, річ не лише в токсичності Татарова, Немілостівого чи, скажімо, Дубінського, інформацію про підсанкційність якого, цілком можливо, й намагалися пригасити ті, хто запізно виклав відео поліцейських про захмелілого замміністра. Історії наших героїв — це лише окремі елементи великої унікальної історії «зеленої» влади, яка є суцільною колекцією скандалів, непорозумінь та прикладів чиновницького ідіотизму. Очевидно, саме цим вона й запам’ятається найбільше, бо нічого схожого в новітній українській історії раніше ніколи не було. Скидається на те, що проблема токсичності людей, які прорвались до влади під зеленою парасолькою, ані самого Володимира Олександровича, ані його близьке оточення взагалі не турбує. Визначити на тверезу голову, де саме той поріг і та червона лінія, які не дозволено переступати, та де те дно, яке ця влада все ж відмовиться пробивати навіть заради рекордної кількості лайків та мегахайпу, наразі неможливо.
Читайте також: Віталій Безгін: «Немає ані перспектив, ані потреби ухвалювати зміни до Конституції з особливим статусом Донбасу»
У попередника Володимира Олександровича, якого він дуже не любить — Петра Порошенка, — принаймні було, хоч і своєрідне, розуміння токсичності. Він до останнього оберігав та захищав близьких друзів і наближених, перевірених роками соратників від розправи. Але коли починалися справді незворотні процеси, що могли зашкодити його діяльності на посту глави держави, все ж віддавав «своїх» до рук правосуддя. Принаймні так це виглядало у публічній площині, й приклад зі Свинарчуками—Гладковськими в цьому сенсі чи не найяскравіший. Те саме стосувалося і впливу на певні процеси, органи тощо. Була певна межа, за якою Петро Олексійович не дозволяв собі перегинати палку, гратися з правилами, маніпулювати можливостями — тож свідомо відпускав справу у вільне плавання. Що ж до Віктора Януковича і його банди соратників, то там усе було ще серйозніше. Це була така собі корпорація, де всі так чи інакше були пов’язані між собою «амбарними книгами», тримали одне одного на гачку й жили за певними внутрішніми «понятіями», які краще було не порушувати. Всі справи, звісно, вирішувались за герметично закритими дверима, там само гасилися й конфлікти. Та інакше не могло й бути, адже життя в цьому напівкримінальному форматі за замовчуванням не передбачало виходу в публічний простір.
Треба визнати, що й технологічно організувати скандали такого рівня, як ті, що супроводжують Зе-владу, в ті далекі часи було непросто. Ми ще жили в іншому світі, не знали, що таке чати фракцій і телеграм-боти. Майже не було дронів, щоб відстежувати корупціонерів із неба, «шпигунські» камери застосовували не всі охочі, а лише спеціально навчені «тихарі», а зливи телефонних розмов не практикувалися аж так масово. Ще з часів «касетного скандалу» всі добре пам’ятали, що «писати» високопосадовців — не те що небезпечно, а просто безперспективно.
У випадку ж Володимира Зеленського уникнути скандалів і всіляких покидьків у команді, яких довелося б час від часу позбуватися, було в принципі неможливо. Технології здійснили революційний ривок, а зібрана нашвидкуруч Зе-солянка з випадкових авантюристів була приречена на пригоди далеко не приємні. Це розуміли усі й тим паче її творці, які ще в процесі бачили, з чим матимуть справу. Тому обрана ними від початку тактика вичікування (в разі виникнення проблеми) і нереагування (до з’ясування обставин) була загалом виправданою. Мовляв, «слуги народу» — це такий собі зріз суспільства. Між ними можуть бути всілякі проблемні персонажі на кшталт любителів сексу за гроші, торговців собаками, конспірологів, сепаратистів, брехунів, неадекватів, Дубінського чи Бужанського, і ми готові вичищати їх у процесі. Але президент не має до цього жодного відношення, бо він чесний, наївний і святий, як дитина. Хоча от із Дубінським команда «вийди отсюда, розбійник» чомусь не спрацювала.
Читайте також: Рівні токсичності. Які тенденції формують електоральну ситуацію на Донеччині
Після зміни курсу, який владна команда пережила на початку 2020-го, навіть зайві умовності та реверанси стали непотрібними. Заміна головного драйвера перемоги Зеленського Андрія Богдана на драйвера примирення з Путіним Андрія Єрмака та ротація уряду «молодореформаторів» на уряд «пожежників» фактично означали відмову від основних принципів, із якими Зеленський взяв країну, та заміну їх на угодовство та порозуміння з олігархатом. Романтичний період Зе-влади закінчився глибоким переосмисленням і поверненням до «перевірених» цінностей, чітко артикульованих іще регіоналами, — «своїх не здавати».
До речі про «регіоналів». Є у «Слузі народу» ще один майстер розмовного жанру — Давид Арахамія. Той нещодавно помітив, що в лідера «Опозиційної платформи — За життя» Юрія Бойка, виявляється, «проукраїнська позиція майже з усіх питань». Це ще один тест на токсичність, а можливо, й наведення мостів задля створення нової коаліції в Раді. А президент знову ні до чого. Він дистанціюється від дій генпрокурора та власних однопартійців і не помічає навіть бісівщину у виконанні Андрія Портнова, який, серед іншого, останнім часом заходився переписувати шкільний підручник історії через суди.
Читайте також: Бої місцевого значення
Але коли хтось думає, що події на кшталт внесення Мінфіном США депутата «Слуги народу» Олександра Дубінського до санкційного списку можуть якось вплинути на президента та повернути до тями його самого і його оточення, то він глибоко помиляється. Токсичним для Зе-команди цей персонаж був від початку. Тепер же його справу намагаються традиційно зам’яти і забути, як і справу Татарова. «Хай фракція розбирається», «Адміністрація зробить все, що зможе, аби покарати осіб, відповідальних за втручання у вибори в США», «хай Татаров сам доведе свою невинуватість» тощо.
Відбувається це не лише тому, що ці персонажі мають якусь особливу цінність і вигнати їх буде проблемніше, ніж тримати в команді далі, зазнаючи репутаційних втрат. З одного боку, коли всі разом вплутуються в брудні справи — зміцнюється команда. А з іншого, саме президент особисто відповідальний за всю цю історію та людей, які з ним прийшли. Тому саме він мав би ініціювати рішення про очищення. Але насправді Зеленський не готовий до цього, а можливо, вже й не може собі це дозволити, навіть якщо захоче. Усі ж інші не переймаються токсикозом президента. Все, що міг зробити для них, він уже зробив — протягнув на своєму горбі у владу. Далі, хто вміє плавати, обов’язково якось випливе. А кому не судилося, то селяві.