Захід справді почав реагувати. США та Європейський Союз запровадили санкції проти Росії і домоглися скасування проекту «Південний потік» – газопроводу, що почав експорт російської корупції та впливу ще до старту його будівництва. НАТО створило тимчасовий корпус швидкого реагування на випадок кризи в країнах Балтії (сподіватимемось, у наступні кілька тижнів нічого не станеться, бо він буде готовий лише на початку року).
РФ не отримала всього, що хотіла: не створила «Новоросії» через об’єднання Східної України з Кримом та сепаратистами Придністров’я, підтримуваних Кремлем; не відрізала Україну від моря. Українцям скрутно, але вони не зламалися: нарешті, схоже, починаються реформи (із 25-річним запізненням), хоча шансів на успіх у них мало.
Падіння цін на нафту збентежило путінський режим і його союзників. Китай не збирається їх рятувати, потихеньку перебираючи під свій вплив частини колишньої імперії Кремля в Центральній Азії. Росіяни були готові пожертвувати свободою заради стабільності. А от проміняти добробут на демагогію навряд чи захочуть.
Однак головна біда – бездіяльність і невігластво. Ми, ніби гомеопати при автокатастрофі, чіпляємося за відомі нам істини, замість того щоб діяти, як потрібно. Громадськість більшості країн (Польща і держави Балтії – виняток) ніяк не усвідомить, що заради свободи та безпеки часом доводиться пережити біль, ризик і стрес. Фінансисти й бізнесмени і далі бруднять руки в Росії, а наштовхуючись на перешкоди, завзято протестують (при цьому їх розлютило б, якби на їхніх батьківщинах коїлося те саме, що в РФ).
Політикам також важко зосередитися на Путіні. Декому його монопольне і рішуче правління видається привабливим (наприклад, Вікторові Орбану в Угорщині або Робертові Фіцо в Словаччині). Лівих засліплює антиамериканізм Росії – вони не помічають репресій, імперіалізму та жадоби режиму. Хоч як дивно, свідомим лібералам простіше звинувачувати НАТО в порушенні гаданих обіцянок, аніж визнати, що РФ розв’язала в Україні колоніальну війну, якої, скажімо, ніхто не подарував би іншій колишній імперії в Африці.
Для правих кремлівські нотки теж як бальзам на душу. Патріотизм російських лідерів – гідний наслідування приклад (обкрадання власного народу на десятки мільярдів доларів, звісно, не враховується). Попри розгульне життя вершків суспільства, публічна побожність та цькування гомосексуалістів імпонують мешканцям Заходу, яких обурює декаданс їхньої цивілізації. Нападки Кремля на базований на чітких правилах міжнародний порядок ніби музика для тих, хто вважає його норми обмеженням суверенітету своїх країн.
Найгірше показали себе експерти із зовнішньої політики. Дехто з них, наприклад Генрі Кіссінджер і Гельмут Шмідт, має солідну репутацію, дехто менш впливовий. Та всі вони схиляються до простого й цинічного рішення: пожертвувати європейськими устремліннями України й почекати, доки Росія заспокоїться. Це гірше за гомеопатію: вона просто неефективна, а такі експертні «ліки» токсичні й потенційно смертельні.