Це фото облетіло соціальні мережі та стало вірусним. Автором творчого переусвідомлення картини Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» є французький фотохудожник Емерік Луіссет. Розповідаємо про творчий шлях цього митця та про те, як народилася ідея знаменитої фотографії.
Емерік Луїссет уперше приїхав до України 2014 року. Спочатку він стежив за подіями Майдану з Парижа, але перші загиблі дали чітке усвідомлення, що відбувається щось серйозне. Він вирішив поїхати до Києва й зробити 100 портретів людей, причетних до революції, на згадку про Небесну сотню. Ці портрети з’явились у формі книжки «André Frère Editions і Paradox (Ydoc) Maydan — Hundred portraits (2014)».
До того як потрапити до України, Емерік Луїссет роками мандрував країнами Близького Сходу. Понад 20 років він їздив там, де тривали війни й творилась історія, щоб здійснити майже антропологічне польове дослідження та відтворити його результати в мистецькій формі.
Фото: Марина Кумеда
Емерік виріс у французькому місті Ессон на півночі Франції. У свої 40 років він досі пам’ятає підставку для парасольок у формі гільзи, що залишилася від прадіда — полковника, який воював в обох світових війнах. Він також не забув слова бабусі за вечерею, коли відмовлявся їсти суп: «Якби ти знав війну…». Тоді, переглядаючи підручники з історії та географії, він уперше зіштовхнувся з витворами мистецтва, що відображають війну: гобелен із Бає, гравюри Отто Дікса, «Герніка» авторства Пікассо. Ще підлітком він усвідомив, що історія з бабусиного шкільного підручника 1930-х не збігається з історією з його власного навчального посібника.
Емерік закінчив школу художнього мистецтва в Парижі, вивчав геополітику у Вищій нормальній школі на вулиці Ульм та в Сорбонні. 2002 року він уперше потрапив до гарячих точок: спочатку — до Афганістану, потім — до Іраку, Лівану, згодом, 2012 року, — до Сирії. Він адаптувався до середовища й наче розчинився серед місцевих мешканців. Один японський фотожурналіст сфотографував його разом із сирійськими бійцями, не відрізнивши від них.
Паралельно Емерік Луїссет здійснював наукові дослідження в лабораторії ACTE в Паризькому університеті на тему еволюції візуального відтворення війни. На його думку, декілька подій суттєво змінили контекст: насамперед — поява плівки Kodak, яка демократизувала виробництво зображень, та оприлюднення фотографій у пресі, починаючи з останніх років XIX століття. Наступний поворотний етап — фотожурналістика 1930-х, персонаж Роберта Капи, створений Гердою Таро та Ендре Фрідманом, і нещодавно — теракти 11 вересня в Сполучених Штатах, що спричинили зливу аматорських фотографій у вільному доступі. Саме тоді медіа втратили монополію на зображення. Поява смартфонів та їхнє широке використання під час Арабської весни — ще одна маленька революція. Її символ — культова фотографія Каддафі з екрана мобільного телефону одного з бійців, який входив до групи захвату диктатора. І, нарешті, повномасштабне російське вторгнення до України.
Фото: Марина Кумеда
Фотографії натовпу на вулицях, що намагається заблокувати російську бронетехніку, чоловік, що стає на коліна перед російським танком, демонстрації жителів окупованих міст або навіть фотографії «Азовсталі», зроблені аматорами, а також більшість зображень із передової — усі ці фото були зроблені непрофесійними фотографами. Усвідомлення цих змін спонукає Емеріка Луїссета засумніватися в ролі та місці на війні фахових фотографів, оскільки будь-хто і в будь-який час може зробити фотознімок і миттєво його розповсюдити в соціальних мережах.
«Це не означає, що робота професіоналів на війні більше не потрібна, але, можливо, вона потребує іншої форми, — зазначає митець у маніфесті до виставки «Побачити війну і досягти миру» в Центрі Помпіду. — Ідеться не про пошук події для зображення, а радше про підхід, який можна описати як постдокументальний. Він полягає в тому, щоб дослідити формат зображення, місцевий контекст, історію зображення з більш концептуальним аналізом. Можливо, у центрі цього процесу має бути погляд і розповідь головного героя події».
У своїй роботі Емерік приділяє багато часу розумінню контексту й обговоренню своїх проєктів з місцевими учасниками подій. Його першим агентом була ліванська галерея, а роботи виставлялися в Іраку, Сирії, Боснії, Колумбії, Камбоджі, Китаї, Бразилії, Німеччині, Іспанії, Італії, Англії, США й Нідерландах. Фото «Я почув перший дзвінок моєї смерті», зроблена у 2010–2011 роках, увійшла до колекції Стеделейкмюсеум в Амстердамі.
Фото: Емерік Луїссет
Емерік повернувся до України в перші дні березня 2022 року. Він фотографував добровольців зі спини, щоб зберегти анонімність у випадку можливої російської окупації (книжка «Сто прихованих облич» вийшла у Франції). Він знову поставив їм ті самі два запитання, що й 2014 року: «Що б ви хотіли, щоб сталося зараз? Як ви думаєте, що станеться?». «Війна», — відповідає на друге запитання одна з дівчат, спочатку пояснюючи, що хотіла б повернутися до університету «якомога раніше». Після повернення до Франції під лекції сучасного мистецтва та геополітики в Інституті з політичних досліджень, де викладає Емерік, він організував відеоміст між своїми французькими та німецькими студентами й українськими волонтерами. «Вони такі самі, як ми», — казали потім його студенти, які відтоді підтримують зв’язок зі своїми українськими колегами.
Фотограф зазначає, що в українській культурі зображення має важливе значення: починаючи від давньої традиції іконопису до гарячкового документування війни, а також соціальних і людських змін, що вона принесла, до культу селфі.
Саме під час Майдану Емерік Луїссет уперше натрапив на репродукцію відомої картини Іллі Рєпіна, яку тримали демонстранти. Один з українських друзів на прощання подарував йому магніт для холодильника із цією знаковою роботою.
Фото: Олег Пальчик
Пізніше, у лютому 2022 року, слухаючи відповідь моряків острова Зміїного російському флагману «Москва», художник одразу згадав про картину Рєпіна. У червні 2022 року він узявся за проєкт фоторепродукції картини. Для його реалізації знадобився рік підготовки. Емерік зібрав 40 бійців зі 112-ї бригади, постановка тривала цілий день. Фотографія зроблена о 17:14 у п’ятницю, 1 вересня, під Києвом, на схилах Дніпра.
Фото швидко поширили українські соціальні мережі. У коментарі до нього автор пояснив: «Росія привласнила вагому частину української історії. Як доказ, я наводжу текст на 50 000 знаків, написаний у липні 2021 року Владіміром Путіним. Він пояснює, нібито Україна — штучне утворення, а її історія насправді є російською. Цей текст він використає через кілька місяців, щоб виправдати своє вторгнення».
Сьогодні Емерік Луїссет наголошує на потребі аналізувати «колоніальний» дискурс у Франції, який поширюється, зокрема, на інституційному рівні. Наприклад, перша ретроспектива Іллі Рєпіна в Малому палаці 2021 року під назвою «Малювати російську душу» представляє художника як «найвидатнішого російського живописця ХІХ століття». Проте Рєпін був українцем, говорив українською та малював не тільки «російську душу», а й українських особистостей, події та краєвиди. Він також ретельно вибрав персонажів цієї картини: майже всі — українці, один поляк й один татарин. На думку деяких істориків, це мало символізувати російський гніт, якого зазнали репрезентовані народи.
Фото: Олег Пальчик
P. S. Назар, друг фотографа, чий подарунок 2014 року підказав йому ідею твору, у серпні 2023 року втратив на фронті ногу. Зараз Назар проходить реабілітацію в центрі Superhumans і планує після лікування знову повернутися до армії.