Єдиний випадок в історії української графіки, коли, називаючи прізвище видатного художника, треба обов’язково називати ім’я: Георгій Якутович — батько, Сергій Якутович — син. Унікальна родина, у якій народився й зростав Сергій, була пов’язана з візуальним мистецтвом, і навіть найближче коло їхніх друзів також майже повністю становили художники. Та не лише особлива атмосфера дому й дитинства, вщерть заповнена мистецькими враженнями, впливала на хлопчика, перші дитячі малюнки якого впевнили батька: перед ним геній рисунка. У підлітковому житті Сергія були і зйомки історичного фільму режисера Параджанова «Тіні забутих предків», і особиста дружба з багатьма видатними акторами, що створило в нього відчуття подвійності власного дару.
Він був візіонером, який у графічних композиціях витворював образи, також і літературні, ніби проєктуючи кадри кінострічок з української минувшини.
Особливо це стосується мазепинської епохи: вона стала для Сергія «незавершеним проєктом», над яким він працював десятиліття, додаючи щоразу нових акцентів, сюжетів, тем і способів зобразити зниклий спадок. Сергій ніби змагався з фатумом, вів неоголошену війну, щоб у своїх малюнках відновити образи знищеного московитами сенсу епохи, коли гетьман Мазепа діяв, щоб Україна стала окремою європейською державою.
У 1990-х роках, коли Україна відновила незалежність, Сергій, уже зрілим сорокалітнім художником, погодився на багаторічну мистецьку резиденцію в Барселоні. Він використав шанс, щоб, відвідуючи іспанські музеї, виробити нову оптику для поєднання українського з європейським. Знайти певний візуальний еквівалент у зображенні подій і персонажів української історії тієї епохи через стиль, максимально наближуючи образи наших героїв, козаків, старшини й гетьманів до візуальної культури, збереженої в живописі й графіці видатних європейських митців бароко — Веласкеса, Рубенса, ван Дейка. По суті, долучитися до творення новітнього українського «міфу бароко».
Наречені, 2005, папір, туш | Джерело: yagallery.com/authors/sergij-yakutovich
1994 року графік намалював монументальну композицію «Гетьмани України», де до кожного поясного чи оплічного портрета, виконаного в реалістичній манері, додав стилізований герб. До 2000 року виконав серію малюнків «Герби міст України»: навколо офіційних гербів умістив історичні постаті, архітектурні будівлі, нумізматичні артефакти, доповнив орнаментами від рукописної книжки до мотивів ткацтва й вишивки ХІХ століття, динамічними композиціями за участі героїв літературних творів, небесного воїнства, крилатих путті. Об’єднували це алегорично-символічне мереживо барокові картуші й ідея проходу крізь тріумфальну арку, тож увесь цикл став схожий на велетенські врата до невидимого вівтаря. Соборність, про яку так багато тоді говорили, Сергій Якутович переосмислив через пишний іконостас, де органічними стали зображення стягів, гармат, мечів, шабель, списів, щитів.
Тріумф воїнської слави — от що під руками Сергія Якутовича означав наш собор: стилі й епохи об’єднуються з наскрізною ідеєю існування українського лицарства.
Георгій і Сергій Якутовичі працювали художниками кінострічок, після яких кожен продовжував створювати ілюстрації до особливого книжкового видання, що не збігалося з кіноверсією. Георгій — «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського в 1967 році, Сергій — «Мазепіану» 2005 року та «Вечори на хуторі біля Диканьки» й «Миргород» Миколи Гоголя 2009 року.
Візуалізація образів Богдана Хмельницького й особливо Мазепи в кінопроєктах, до яких Сергій Якутович був долучений («Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка 2000–2002 років і «Тарас Бульба» Володимира Бортка 2005–2007 років), багатократно ускладнилася, навіть якщо порівняти зі створеним художником раніше. Вони в образах графіка, але не в кадрах стрічок перетворились не на екрані, а на папері на нині канонічні образи «батьків нації».
Покрова, із серії Запорожці, 2006, папір, туш, акварель | Джерело: yagallery.com/authors/sergij-yakutovich
Іван Мазепа в інтерпретації Сергія Якутовича значно помолодшав, став зрілим, але привабливим як герой, у якому можна побачити й захоплення ним Байрона, Гюго, Словацького, Шевченка, Брехта.
Якутович, окрім костюмів головних героїв, для екранізації повісті Миколи Гоголя створив цілий світ Запорізької Січі, реконструював згаданий, але детально не описаний у повісті, бо в часи, коли написано текст, там уже нічого не залишилось. Але не для Якутовича.
Образ Тараса Бульби мав солідну іконографію з канонічними зразками радянсько-російського мистецтва. Сергій Якутович знав, що в стрічці його гратиме Богдан Ступка, якого він спостерігав багато і на сцені, і в колі сім’ї, тому в ескізах упевнено суміщав риси актора з образами, далекими від особливостей його фактури. Художник творив образ не огрядного козака в шароварах, а міцного й заможного чоловіка в повному лицарському обладунку. Не деспотичного батька-синовбивці, а втілення грізної сили козацької еліти.
Шляхетність як основа образів інших героїв не мала відповідного втілення в цій екранній версії гоголівського тексту. Як і розроблення костюмів французьких мушкетерів, німецьких графів, польської панночки, як не стали реальністю поліфонічний образ гетьманської столиці, фільварків, хуторів та продуманий Сергієм до найменших подробиць образ заможної європейської країни, якою котиться страшна війна. Якутович забрав з кіновиробництва більшість своїх графічних розробок, малюнки декорацій і розкадровки, адже вважав, що його візуалізація гоголівського тексту проукраїнська, ніж та, яку зняли російські оператори. Сергій Якутович виробив оптику козаччини, неприйнятну для людей, які не вважають українську культуру частиною європейської. У сукупності творів вивів козаччину й гетьманщину у вимір, сповнений гідності й краси, де люди і в трагічних обставинах не втрачають сили духу. Ілюстрації до поеми Ліни Костенко «Берестечко» (2010) стали для художника ще однією можливістю показати трагізм як шанс, а жіночу красу — як несподіваний порятунок.
Після невдачі з кінопроєктами він не залишав спроб працювати з історичним матеріалом, зокрема у 2010-х роках створював ескізи костюмів українських вояків, взоруючись на розробки Георгія Нарбута для армії УНР. Їх можна віднести до зразків дизайнерського мистецтва.
Похорон. Ілюстрація до книги «Перекоп». 1987, офорт, акватинта | Джерело: yagallery.com/authors/sergij-yakutovich
Сергій Якутович, попри тяжкі сімейні втрати, залишився до кінця життя графіком-аристократом. Залюблений у стилістичні особливості бароко, не боявся ні еросу, ані танатосу, ні війни, ані любощів, ні насилля, ані пристрасті, ні оголеності, ані розкошів убрання. Кохався у vanitas vanitatum з його квітами, черепами, гербами, лезами, відблиском світла на склянці, можливо, тому і зникоме, і знищене міг уявити й зобразити. Силою геніального дару матеріалізувати.