Точки відліку трагедії

ut.net.ua
28 Листопада 2008, 00:00

 

Із численних заголовків у ЗМІ про відзначення роковин Голодомору складається враження про трагедію як певну подію, як про разовий історичний спалах. Насправді ж це був цілісний процес, що тривав за апогею сталінської колективізації протягом кількох років. Наслідки соціальних тортур і досі даються взнаки, коли йдеться про суспільне сприйняття тих подій та оцінку сталінської доби загалом. Штампи й ідеологічне словоблуддя лунають з обох боків. Не гребують спекуляцією на національній трагедії як ті, хто виступає під гаслом «Геть від Москви!», так і апологети «єдності двох братніх народів», неначе «братерству» загрожує оприлюднення масштабів злочинів сталінізму та їх історична оцінка.
 
Царський проект – більшовицькій владі
 
Ідею колективізації розробили ще царські економісти задля інтенсифікації процесу індустріалізації імперії та одвічного прагнення наздогнати Європу. Одначе проект відкинув особисто Микола II. Причина полягала саме в непередбачуваності кількості жертв поміж селян. За два десятиріччя проект дістала з-під сукна вже цілком інша генерація «політтехнологів». А полігоном стала Україна як найбільш аграрна за господарським укладом, а отже, заздалегідь ворожа більшовизму територія СРСР. Власне, більшовики й не приховували, що разом із класовою проблемою – куркульством та хуторянством – намагалися вирішити й проблему національну. Певна річ, ніхто українців як етнічну спільноту винищувати не збирався. Й це аргумент в арсеналі однієї зі сторін справді безпрограшний, якщо оцінювати питання з формального погляду – того самого, з якого на Україну дивляться зі Страсбурга, Брюсселя чи Москви.
 
Ідеологи «трагедії без геноциду» стверджують, що, начебто, і в «тройках», і в каральних загонах НКВС служили переважно українці (щоправда, погодитися можна тільки з першою тезою). Та й тортури стосувалися селян не лише в Україні, але й у російському чорнозем’ї та на «російській» Кубані, а загалом програма хлібозаготівель носила, мовляв, характер «соціальних чисток». І в цьому твердженні прихована суттєва фальш! Можливо, для Росії загибель кількох мільйонів селян не становила національної трагедії й не означала замаху на російську автентичну культуру та ідентичність. Навіть майже 100‑від­соткова ліквідація в СРСР старого російського офіцерства, дворянства та більшості інтелігенції ще не означала знищення російської національної культури, чи то пак геноциду. Російська національна культура на той час уже встигла викристалізуватися та набути цілий арсенал атрибутів історичної пам’яті, властивих ширшій соціальній верстві, ніж інтелігенція та офіцерство.
 
Цілком інша ситуація з Україною та українською національною самоідентифікацією. Паростки ідеї політичного й соціального українства були ще дуже кволі. Саме селянство, а не тонкий прошарок інтелігенції, стало джерелом того, з чим пов’язували українську ментальність та українську самобутність. Патріархальне українське селянство погано піддавалося перевихованню. Прив’язаність до землі, церкви та приватної власності – своєрідний культурний код, який визначав не лише господарський уклад, а й світогляд та систему колективних цінностей. Винищити село, або хоча б підірвати його генофонд, означало вирішити не лише «клясову», але й національну проблему України.
 
Чи був Голодомор геноцидом
 
Можна погодитися з апологетами Голодомору як «трагедії без геноциду», якщо застосувати до українців відомі форми європейських геноцидів. Але характер української політики більшовиків більше нагадує геноцид індіанців у США, ніж вірмен чи євреїв. І той комсомолець у загоні з хлібозаготівель, який походив обов’яз­ково з місцевої сільської або, принаймні, повітової округи, і той черво­ноармієць-українець, ба навіть червоний кадровий командир – нащадок якогось козацького роду – не піддавалися переслідуванням за етнічне походження, як, скажімо, євреї та цигани за часів гітлерівської окупації, чи ж вірмени в Османській імперії. Проте це лише тому, що в довоєнному СРСР просто не ставилося національного питання як такого, бо над усім тяжів сумнозвісний класовий критерій. Цікаво, чи довго б протримався на свободі той червоноармі­єць-комсомолець, якби вголос пригадав своє позапролетарське походження та причетність до культури, оспіваної Шевченком і Франком, вже не кажучи про національний аспект у редакції Грушевського чи Липинського?
 
Отже, на мою думку, український Голодомор маємо розглядати в усій багатогранності історичного процесу, не залежно, чи був то геноцид, чи «класоцид», чи просто «трагедія». Спекуляція на тему Голодомору в інтересах українського «антимосковизму» або зміна акцентів на користь політичного конформізму (мовляв, тему Голодомору «політизують») однаково фальши­­ві й аморальні.
 
Чи матиме Україна успіх у переконанні інших країн щодо визнан­­ня українського геноциду, коли не всі можуть уявити складний історичний контекст? Тим паче, що сам термін «геноцид» запровадили до політичного та дипломатичного обігу єврейські публіцисти в післявоєнний період стосовно лише долі єврейської етнічної спільноти в роки Другої світової війни. Натомість, геноцид вірмен, який важко заперечити з формальних позицій, навіть у США визнали лише 40 штатів із 51-го, хоча Конгрес офіційно оголосив День пам’яті жертв геноциду вірмен. Як на мене, наполягати на міжнародному визнанні Голодомору геноцидом таки слід. Принаймні, тоді буде точно зрозуміло, що сталінізм в історичній пам’яті українців залишився справжнім посланням із минулого, від предків до нащадків, чий біль є невгамовним нагадуванням про зміст і наслідки тоталітаризму.

[1039]

 
ДО РЕЧІ

2006 року нижня палата парламенту Франції ухвалила законопроект про геноцид вірмен. Вірменський народ визнано жертвою масових убивств, влаштованих Османською імперією під час Першої світової війни. Всі, хто заперечуватиме факт цього геноциду, має сплатити штраф у сумі 45 000 (сорок п’ять тисяч) євро та відсидіти термін ув’язнення – п’ять років.