«Ти зрозуміла, чому людина, яка спокійно та комфортно жила у Франції, поїхала воювати в Україну?» — питали в авторки учасники презентації книги про Василя Сліпака «Тенор війни» (Ténor de guerre). Авторка, французька журналістка Еліза Міньйо, докладно розповідала, що витратила шість років життя, щоб зрозуміти мотивацію відомого оперного співака, який загинув на війні в 2016 році неподалік від Станиці Луганської.
На презентації твору в паризькій книгарні зібралися майже самі французи. У певному сенсі це навіть добре, бо йдеться про верстви суспільства, до української проблематики переважно не залучені. Така собі, сказати б, свіжа читацька кров. Проте характер запитань, попри чотири роки кривавої повномасштабної війни ось тут же, поряд, у Європі, підказує, що розповідати пересічній західній людині про Україну та українців — той іще квест.
«Ти ж була на Майдані отоді взимку, в 2014 році? — звернувся до Елізи один із відвідувачів заходу. — Ти зрозуміла, чому люди залишалися стояти на морозній площі вдень і вночі, та ще й під снігом? Я от ніяк не можу уявити, щоб ми всі вийшли отак на площу — нехай буде Республіки — і залишалися б там стояти на кілька тижнів, бо нам не подобається Макрон…»
Еліза Міньйо належить до не такого й великого кола французьких журналістів, які почали регулярно їздити до України з 2014 року. З Василем вона, на жаль, не встигла познайомитися наживо. Проте за майже 12 років спілкування з дуже різними українцями зуміла зрозуміти дух і логіку українських протестів та спротиву. Перекласти ж ці сенси на французьке сприйняття світу — важке завдання. Бодай тому, що тутешні школи не вчать дітей любити Францію (Бельгію, Іспанію). Та й родини, якщо це не крайні праві, не часто беруть із собою на протести французький прапор. Від закінчення Другої світової молодь виховують у дусі толерантності, пацифізму, але не патріотизму. А таке слово, як «націоналізм», узагалі має негативну конотацію.
Разом з тим, економічний націоналізм у тій-таки Франції чудово розвинений. Я сказала б навіть, що мовний також. Чи пішли б молоді французи захищати батьківщину зі зброєю в руках, якби на неї здійснили повномасштабний напад? Багато хто відверто сумнівається. «Та подивіться на цю розніжену публіку, що зависає в ресторанах!» — зневажливо махнув рукою в бік вечірньої вулиці таксист по дорозі на телебачення. Чоловік цей намагався переконати мене, буцімто українцям краще припинити спротив. «Та подивіться ж на цю красу! — він гордо глянув за вікно, в бік Лувру. — Невже вам не шкода, щоб оце все зруйнували?»
Як чимало тутешніх обивателів, таксист злякано міняє місцями причину з наслідком, і, за прикладом Трампа, прагне швидше залякати жертву, ніж спробувати дати відсіч нападнику. «До війни, — намагаюсь пояснити, — у нас також повно люду засідало у барах та ресторанах. Якби хтось сказав мені, скажімо, в 2012-му, що за десять років до військкоматів в Україні стоятимуть кілометрові черги, то я, певне, здивувалася б. Ми й самі не знали, наскільки наш народ сміливий. Можливо, так і з французами. Ніхто не знає, як поводитиметься людина, поки над нею не нависне екзистенційна загроза…»
Ситий голодного не розуміє, а людина, що звикла до спокійного, розслабленого життя, не розуміє тієї, яка готова на ризик за свою свободу. Принаймні допоки сама не наразиться на смертельну небезпеку. Український спротив заворожує, дивує, а ще спричиняє комплекси. «Ми так не зможемо», — каже з гіркотою сусід, і в його голосі чути нотки сірої заздрості. Не так щоб аж чорної, але й не білої.
Розповідати французам (німцям, іспанцям, португальцям) про мотивацію людей, готових мерзнути під обстрілами, без води та світла, завжди непросто. Надто різний досвід проживають сьогодні українці та західна публіка. Зовсім різні пріоритети, різні подразники колективного гніву, різні виклики. Тож коли потенційний читач нової книги про Василя Сліпака проєктує власну нелюбов до Макрона на українські реалії, з цього нічого не виходить. Бо ж і не може вийти.
Але всі ці відмінності не означають, що українців так ніхто й не зрозуміє, аж поки велика війна не пошириться на всю Європу. Складно — не означає нездійсненно. Україна здатна навчити Захід рішучості. Зокрема — на прикладах історій мирних людей, які й не знали, що народилися, щоб стати героями.