Усіх українських президентів об’єднує одна прикра закономірність: після трьох років перебування на гребені влади їхній особистий рейтинг катастрофічно падає. У кожного, звісно, свій рецепт успіху. Однак трьох років цілком достатньо для близького знайомства і відповідно розчарування. Насправді до президентів у громадян завжди дещо завищені очікування. Трохи тому, що, аби видертися на крісло, вони перебільшують свої можливості та занадто багато обіцяють, а трохи через бажання бачити в лідері країни якусь свою особисту золоту рибку, яка повинна виконати найперше їхнє індивідуальне бажання, а вже потім усі інші.
Зовсім недавно третій розділ своєї президентської біографії перегорнув ще один законно обраний президент України Петро Олексійович Порошенко. Перегорнув, м’яко кажучи, відповідаючи повністю законам жанру: із суттєво просілим рейтингом, купою невиконаних обіцянок, хоча й з деяким багажем непоганих здобутків. Уже чого сам безвіз вартий. І хоч теоретично всі негаразди можна було б списати на непростий час, у який випало йому очолювати країну (як не крути, війна), але і його попередникам було не завжди солодко.
Перший
Триріччя свого президентства людина, яка навіки ввійшла в історію незалежної України як її перший президент, зустрічала вже у відставці. Видершись на найвищу в країні посаду за підтримки колишніх соратників-комуністів та вдячних 
за «незалежність» демократів із переконливим результатом 61,59 % голосів, Леонід Макарович, мабуть, і не сподівався, що доля відведе йому так мало часу на розбудову держави. Приватизація тільки починалася, реальна влада все ще була в руках парламенту (Рада мала найбільше повноважень, аж до ветування указів глави держави), президента та уряду. Втім, незважаючи на чудесні можливості та перспективи, які вимальовувалися на видноколі, лише за два з лишком роки ситуація в молодій країні так погіршилася, що аналітики Східноєвропейського інституту Мюнхена, аналізуючи українську економіку в грудні 1993 року, взагалі не могли зрозуміти, що відбувається і як громадяни ще не повмирали з голоду.
Читайте також: Як парламент відкладає важливі рішення
Щоб якось заспокоїти людей, які миттєво збідніли (що й не дивно за росту цін у 103 рази за рік і знецінення карбованця із 740 до 40 тис. за $1), Верховна Рада не знайшла притомнішого способу виходу з кризи, як влаштувати повне перезавантаження влади й оголосила дострокові парламентські та президентські вибори. Щоправда, ситуацію ще до виборів вдалося стабілізувати. Уряд Юхима Звягільського, отримавши неймовірні повноваження та вдавшись до всіляких цинічних заходів, як-от щоквартальне бюджетне планування, зумів вже на січень 1994-го вгамувати гіперінфляцію і до літа навіть вийти на зростання виробництва більше ніж на 4%, чого в незалежній Україні ні до, ні потім, аж до 2000 року, не спостерігалося. Втім, це чудесне оздоровлення аж ніяк не вплинуло на озлобленого виборця, і країна під час позачергових парламентських виборів навесні отримала всуціль червоний парламент, буквально напханий комуністами та соціалістами.
Якби в цій ситуації Леонід Макарович не поводився як прошена панночка й відразу висунув свою кандидатуру, то мав би всі шанси знову стати президентом. Проте тоді він і сам не знав, чого хоче, і довго розповідав, що не піде на вибори, бо люди, мовляв, незадоволені. Врешті, щоб не допустити ситуації, коли фаворитом виборів залишиться тільки екс-прем’єр Леонід Кучма (символ гіперінфляції), ставленик червоних директорів і комуністів, що йде на проросійських гаслах та обіцяє двомовність, потрібна була противага — кандидатура з важковаговиків, яку могла б підтримати проукраїнська більшість. Таких, звісно, знайшлося чимало, втім, найпомітнішою серед них був Іван Плющ. Усе б нічого, тільки за кілька днів до закінчення реєстрації кандидатів організовані за комуністичною методологією збори громадян з цілої країни почали просити Леоніда Макаровича, аби він таки йшов у президенти, і серце старого вовка розтануло. Якщо народ хоче, щоб я йшов, я йду.
Звичайно, це неабияк посприяло розпорошенню голосів і можливостей адмінресурсу, але в першому турі Кравчуку (38,36%) таки вдалося випередити Кучму (31,17%). Другий тур теж не віщував особливих сюрпризів. За свідченнями очевидців, на вечір дня виборів, згідно з попередніми даними, була майже стовідсоткова впевненість, що Леонід Макарович знову стане президентом. Втім, на ранок трапилася велика прикрість. Виникли проблеми з підрахунком голосів на Донбасі, й увесь Донбас мусив перераховувати голоси. Результат вилився в перемогу Кучми.
«Папа»
Ставши главою держави, Леонід Данилович Кучма доволі швидко зорієнтувався в ситуації і, не зраджуючи своєму стилю керівництва, відшліфованому на посаді директора Південмашу, взявся наводити в країні порядок на свій розсуд. Позиціонував себе як реформатор, представив програму. Проте, щоб мати змогу втілити бодай якусь реформу, найперше змушений був врегулювати стосунки з парламентом, на чолі якого сидів соціаліст Олександр Мороз. Це
виявилося непросто. Кучма прагнув влади і створення сильної виконавчої вертикалі, здатної «ефективно працювати в умовах наростаючої економічної кризи», а Верховна Рада, природно, не хотіла ділитися з ним своїми повноваженнями й лякала країну загрозою диктатури. Протистояння серйозно ускладнювало вирішення першочергових проблем життя держави, і, врешті «виявивши політичну мудрість», Кучма та Мороз 8 червня 1995 року підписали Конституційний договір, що де-факто став тимчасовою конституцією, визнавав президента главою держави та главою виконавчої влади й наділяв його повноваженнями призначати Кабмін включно з прем'єром.
Читайте також: Між бажанням та спроможністю
Першим прем’єром, призначеним Кучмою, став на той час в. о. прем’єр-міністра, кадровий офіцер спецслужб Євген Марчук. На посаді він пробув рік і був звільнений «за створення власного іміджу». На його місце призначено міцного господарника Павла Лазаренка. Хоча Павло Іванович теж протримався недовго, він зумів залишити в історії країни та житті багатьох згодом впливових політиків доволі помітний слід, який відгикується й досі.
Лазаренко був потужною фігурою, проукраїнськи налаштованою, контролював через тоді ще юну Юлію Тимошенко та її ЄЕСУ газові потоки з Росії й почувався доволі незалежно та самодостатньо. Кучма це відчував, його це злило, але особливо злила нав’язлива думка, що Лазаренко марить посунути його на Олімпі. У якийсь момент Павло Іванович, втратив пильність і був оголошений головним корупціонером країни та відданий на розтерзання американському правосуддю. Власне, з цього моменту починається легендарна епопея боротьби з корупцією в Україні, що не завершилась і донині.
Це не єдине добре починання Леоніда Даниловича. За три роки він встиг зробити чимало. У січні 1995-го парламент ухвалив Закон «Про фінансово-промислові групи в Україні», внаслідок чого сформувалася олігархічна система, плоди якої пожинаємо теж до сьогодні. Кучма в ній виступав як ключова фігура, за що й отримав прізвисько «папа». Паралельно відбувається перша хвиля грандіозної приватизації, ФПГ міцніють, Кучма коло них. Звісно, він змушений балансувати і між своїми підопічними, інтереси яких часто не збігаються, і на зовнішньополітичній арені (як забути славетну багатовекторність). Саме в епоху першого Кучми буде сформована матриця, у якій країна проживе наступні два десятиліття і не зможе позбутися її навіть зусиллями двох революцій та війни.
Сказати, що триріччя першого терміну Кучми стало для нього критичною точкою, не зовсім правда. Так, були проблеми з поділом Чорноморського флоту, і якраз тоді була закладена бомба під Крим. Так, помітно впав рейтинг, але на тлі відсутності справді сильної опозиції та реваншу комуністів у парламенті, що дрейфував у бік державника, Кучмі мало що загрожує.
Навіть незважаючи на економічну кризу 1998 року, він спокійно виграє вибори, уміло скориставшись формулою «краще з гіршого» (або комуніст Петро Симоненко, або сякий-такий державник Леонід Кучма), і знову опиниться в кріслі президента.
А от третя річниця другої каденції Леоніда Даниловича виявиться ну зовсім не радісною. Він долатиме її фактично розчавлений. Спочатку вибухне касетний скандал, пов’язаний зі зникненням журналіста Георгія Гонгадзе, який переросте в акцію «Україна без Кучми». Розгориться скандал із нібито продажем до Іраку чотирьох українських систем пасивної радіолокації літаків «Кольчуга», що завдасть неймовірно потужного удару по Кучмі (західні політики почнуть його уникати, ніби прокаженого).
Навіть спроби подружитися з НАТО і ЄС та отримати перспективу асоційованого й повноправного членства вже не змогли виправити ситуацію. І 2004 року, після протистояння восени 2003-го з Росією за острів Тузла, що ледь не переросло у збройний конфлікт, Кучма виключає з Воєнної доктрини положення про вступ України до НАТО та ЄС як кінцеву мету політики євроатлантичної та європейської інтеграції країни і заявляє, що на цьому етапі Україна до такого не готова.
Втім, мабуть, чи не найзнаковішою подією, як виявиться згодом, що трапилася в цей період, стало призначення в листопаді 2002 року на посаду прем’єр-міністра донецького очільника Віктора Януковича. Після того як донецькі допомогли Кучмі вперше стати президентом, взамін вони отримали повну свободу дій у межах свого регіону. Робіть там що хочете, у Київ не лізьте, а Київ не лізтиме до вас. Із часом апетити Донбасу зросли і він почав косо поглядати на столицю: ми теж, мовляв, хочемо брати участь у державних справах. Це дивним чином збіглося з ослабленням Леоніда Даниловича, і коли донецькі запропонували Януковича прем’єром (не обійшлось, звісно, і без протекції Росії), Кучма погодився.
Любий друг
Третя річниця президентства Ющенка, якого в кабінет на Банкову заніс на руках помаранчевий Майдан, мабуть, назавжди увійде в історію країни як зразок найкрутішого розчарування всенародно улюбленим лідером. Ну не зовсім 
всенародно, але, як не крути, саме ім’я Ющенка стало в часи Помаранчевої революції символом надії на зміни в країні.
Чи були ці надії безпідставні, а людина, яка мала їх втілити, лише добре намальованою голограмою або політтехнологією, важко сказати. Із певністю можна стверджувати тільки те, що неймовірні перспективи та можливості, які розкрилися після перемоги Майдану, ним і його командою були змарновані.
Читайте також: Що топ-політики обіцяють і як за це (не) голосують
На третій рік Ющенко остаточно заплутався: його політсила програла регіоналам парламентські вибори, Янукович встиг побути прем’єр-міністром. Повернення Тимошенко на цю посаду лише пожвавило застарілі чвари. Далі самі розчарування й випробування. Світова економічна криза 2008-го, війна в Грузії як грізне попередження, газові конфлікти з Росією.
Вибори 2010-го відбувалися вже за номінальною участю Ющенка — у двобої Тимошенко–Янукович переміг останній.
Гучне падіння
Пережити третю річницю свого правління на посаді президента України Віктору Януковичу вдалося з величезними труднощами, але на цьому, власне, все й закінчилося. Окрилений перемогою на виборах 2010-
го над «козлами», які заважали йому жити, він так пристрасно поринув у виконання своїх президентських обов’язків, що й не встиг помітити, коли зайшов за всі можливі обмежувальні лінії.
Підписання у квітні 2010 року харківських угод про подовження терміну перебування ЧФ РФ на території України до 2042 року, а згодом їх скандальна ратифікація стануть першим акордом у діяльності Януковича. Потім руками Конституційного Суду він відновить собі дію Конституції 1996 року, яка гарантувала величезні повноваження, як у Кучми. Далі довго гратиметься в євроінтегратора та великого реформатора. А коли справа дійде до конкретного підписання Угоди про асоціацію з ЄС, Янукович врешті відкриє карти і дасть задню, виконавши всі інструкції своїх кремлівських патронів. Це спричинить чимале суспільне збурення, люди вийдуть на Майдан. На тому все могло б і закінчитися, але країна раптом вибухнула. Безцеремонне побиття студентів спрацювало як детонатор. Янукович удруге став каталізатором Майдану, тільки цього разу Майдан вже апріорі не міг бути таким пісенно-танцювальним, як в 2004-му. Надто багато змінилося з того часу. Суспільство, на відміну від політичного класу, переродилося, подорослішало, змужніло й добре вивчило рецепти приготування «коктейлів Молотова». Врешті, виросло нове покоління, готове здобувати свою долю, а не просити милості. Усі спроби пригальмувати процеси, якось домовитись, обдурити чи залякати в цій ситуації були приречені. Жодні закони 16 січня не могли вже «зупинити ідею, час якої настав».
Читайте також: Чи блукає Києвом привид революції?
Закінчення трирічного правління двічі несудимого Віктора Януковича, як і, власне, його політичної кар’єри, буквально збіглося з початком кар’єри емігрантської. І все було б нічого, якби, покидаючи країну, яка мала необережність обрати його собі президентом, він не залишив позаду себе сотні покалічених та вбитих співгромадян, розколоте суспільство, повністю вичищену скарбницю, багато боргів і лист-прохання до Путіна про окупацію України.
Жити по-новому
Після трьох років свого президентства Петро Олексійович Порошенко бачиться все ще доволі впевнено. Навіть незважаючи на малий рейтинг підтримки, що балансує в межах 10%. Так, у нього є певні бонуси: війна, матеріалізований нарешті безвіз з ЄС. І все ж навіть без цих бонусів він достатньо сильний, аби нічого не боятися і планувати своє майбутнє. Порошенко-2017 навіть десь нагадує Кучму-1997, коли в «папи» все було більш-менш нормально. Звісно, у Петра Олексійовича не все бездоганно. Як бачимо, третій рік правління для всіх українських президентів є доволі критичним. І падіння рейтингів, яке лише підтверджує суспільне розчарування, — це вже наслідки не зовсім вмілого чи недолугого виконання обов’язків та використання можливостей.
Спочатку всі кивають на попередників, звинувачують їх у поганому спадку, який довелося отримати, і це якийсь час працює. Потім є можливість віднікуватися фразою «не все так просто, результат буде, треба лише почекати». Однак після трьох років роботи такі аргументи вже не діють, і з уст Петра Олексійовича також. А ще Порошенко втратив Арсенія Яценюка — «камікадзе», за спиною якого можна було вирішувати чимало цікавих питань. Нині громовідводом працює Володимир Гройсман, і, до речі, непогано, але, зважаючи на те що його бекграунд тісно пов’язаний із президентським, з цією роллю він справляється не дуже. Є проблеми в Петра Олексійовича і з довірою. Не лише власних громадян, вона не така важлива, а й західних партнерів. Із часом стає все важче красивими жестами прикривати млявий хід реформ або пояснювати їх відвертий саботаж. А довіра — це і підтримка, і гроші, і багато чого потрібного.
Втім, про спокійний відхід на заслужений відпочинок Порошенку ще рано думати. Відсутність реальної конструктивної опозиції, навіть за часткового збереження позицій старою політичною гвардією, дає йому підстави мріяти про другий термін. Якщо, звісно, не повторити помилок своїх попередників, наприклад Леоніда Даниловича з його ілюзорною стабільністю 2002 року на тлі серйозного невдоволення суспільства. Або Віктора Андрійовича з його нездатністю розібратися з ворогами та друзями, загравання з ними, спробами домовитися, що врешті закінчилося реваншем і поразкою. Ставати на граблі знову й знову — діло нехитре. Тому, лише врахувавши помилки свої та попередників, ретельно оцінивши ситуацію в країні, реально повернувшись у бік людей, які ціною крові фактично зробили його президентом, Петрові Порошенку ще можна буде претендувати на другий термін. Якщо ж розслабитися, тоді є ризик не досидіти й перший. Підстав для цього і можливостей із кожним днем накопичується чимдалі більше.