У четвер, як і завжди, «Південний вікенд» потрапив на розкладки, адже колектив газети погодився не розпочинати страйк. Можновладці зі свого боку пішли на поступки – скасували цензурування газети представництвом пропагандистського комітету Комуністичної партії в Гуанчжоу, а також погодились на більшу самостійність редакції.
Конфлікт привернув увагу всього світу до проблеми свободи преси в Китаї, а також загрожував перерости в масштабні акції протесту по всій країні. За останні десять років у Китаї зросли професійні журналістські стандарти, навіть попри прямий чи опосередкований державний контроль над більшістю ЗМІ. Ці служби новин не зазіхають на саму легітимність Комуністичної партії, однак вони підняли стандарти оцінювання новин, виходячи з їх журналістського значення, а не з партійних інтересів.
В останні кілька років через дедалі більші соціальні протести влада активізувала заходи зі «збереження стабільності». Один із наслідків – різке посилення контролю над ЗМІ. Працюючи головним коментатором «Південного вікенду» протягом шести років, я став свідком і розквіту журналістської професійності, і її занепаду. Хоча іноді я різко критикував владу, моя позиція була неупередженою і збалансованою, а не антагоністичною. Я якнайбільше намагався триматися незалежної нейтральності. Більшість моїх колег із «Південного вікенду» застосовували той самий підхід.
Незалежно від цього, наприкінці березня 2011 року мене змусили звільнитися з «Південного вікенду», без жодного попередження чи пояснень. Це був період найбільшої напруженості, коли влада побоювалася, що демократичні революції можуть поширитись на Китай із країн Близького Сходу і Північної Африки. Тому різноманітні ЗМІ, громадські організації та діячі зазнали утисків як такі, що потенційно сприяють неспокійним настроям. Репресії проти таких коментаторів, як я, були результатом кампанії проти журналістських розслідувань, що здебільшого були спрямовані на викриття корупції, а отже загрожували певним групам інтересів, впливовим серед еліти китайської політики.
Журналістські розслідування і колонки коментаторів – основа китайської журналістики, і партія вирішила обмежити їх. Я звільнився з «Південного вікенду» тоді, коли редактори капітулювали перед урядом і різко звузили простір для відкритих дискусій. Колишні колеги розповідали мені, що після мого звільнення журналісти «Південного вікенду» писали кожне речення, почуваючись так, ніби ходять натягнутим канатом.
Ситуація сягнула свого апогею у травні минулого року, коли Туо Чжен очолив партійний комітет пропаганди в Гуанчжоу – найбільш густо населеній китайській провінції. Він радикально взявся за справу без натяку на гнучкість і тримав під контролем кожний аспект роботи ЗМІ. Головні теми, що висвітлювалися в новинах, мали ухвалюватися ним, так само як важливі статті, і особливо коментарі. Він навіть вимагав вносити зміни в пунктуацію.
Це був справжній тиран, який тримав пресу в залізних рукавицях, не гірше за Ван Ліцзюня, колишнього шефа поліції міста Чунцін, який боровся зі злочинцями без дотримання правових процедур. За Туо, преса Гуанчжоу переживала найтяжчі часи після започаткування політики «реформ і відкритості» Дена Сяопіна наприкінці 1970-х років. Символ журналістської професійності – «Південний вікенд» – прийняв на себе основний удар атаки Туо.
Кампанія напередодні листопадових виборів до 18-го Конгресу Комуністичної партії проходила в найнапруженішій соціальній атмосфері за останні десять років. Спалах «Південного вікенду» у зв’язку з редакційною статтею, що закликала до дотримання конституційних прав і була змінена цензорами, був кульмінацією загального протесту, який давно наростав.
Криза минулася, але підстав для оптимізму немає, адже найважливіше питання не було вирішене: чи може професійна журналістика вижити і розвиватися в рамках системи? Саме щодо цього питання не лише журналісти, а й представники будь-якого суспільного сектору висловили сумніви і невдоволення. Репресії проти професійної журналістики – це не лише журналістська проблема, вони уособлюють хватку влади в усьому суспільстві, і громадськості врешті увірвався терпець.
Доля журналістської незалежності в Китаї залежатиме від того, чи дійсно влада піде на обіцяні поступки, чи дасть задній хід. Якщо прогрес таки буде, громадськість не повинна втрачати пильність.
Чи є політична система достатньо гнучкою, аби пристосуватися до вимог суспільства щодо свободи преси? Наскільки нові лідери партії готові до реалізації обіцянок щодо урядових реформ і дотримання Конституції? Інцидент з «Південним вікендом» не дає чіткої відповіді на це запитання.
Однак будь-який натяк на прогрес заслуговує на стимул. Тим не менше, замість сліз вдячності з приводу обіцянок, які можуть виявитися порожніми, китайцям потрібно надалі розправляти плечі і продовжувати наполегливо створювати суспільство, в якому вони хочуть жити.
Про автора: Сяо Шу – псевдонім Чень Міна, колумніста «Південного вікенду» до 2011 року. Він є співробітником редакції історичного журналу «Китай крізь віки» і науковим співробітником Інституту розвитку, орієнтованого на політичні реформи в Китаї.
Стаття опублікована в «The New York Times» у перекладі з китайської Стейсі Мошер.