«Немає значення, якої національності людина. Головне, щоб татарин був хороший!» — йдеться в сучасному татарському анекдоті. Взагалі національна ідентифікація серед тюркських народів (або тих, кого до них зараховує етнографічна наука) — питання принципове й складне, особливо коли йдеться про багатокультурні регіони. Тим більше що складна історична доля татарських етнічних спільнот свого часу дистанціювала їх від державотворчого процесу, тому про «татарську» громадянську свідомість говорити дещо важче, ніж, наприклад, про ту саму турецьку.
Хоча й у випадку з Туреччиною все не так просто. Ще століття тому, у часи трансформації імперії в республіку, слово «турок» набувало дедалі більшої конотації, приходячи на зміну вже застарілій на той час парадигмі османізму. Османами могли бути не лише нащадки зачинателя роду самого Османа, а й ті, хто мешкав на широких теренах імперії, яка ще наприкінці ХVII століття займала простір від українського Поділля до аравійського Ємену. Протягом цілого століття, особливо враховуючи складні процеси національного відродження на Кавказі та в Центральній Азії, «бути тюрком» означало щось більше, ніж просто вирізнятися на тлі слов’ян чи представників інших узагальнених груп. І навіть сьогодні самоназви й зовнішні назви багатьох народів значною мірою відмінні. Наприклад, за часів Російської імперії азербайджанців називали кавказькими татарами, а ось у сучасній Туреччині про них говорять як про «азері тюрклері» (азербайджанські турки). Та й кримських татар дуже часто в Туреччині іменують «кирим тюрклері» — кримські турки, у той час як серед сучасних представників корінного народу півострова часто вживається «киримли» (кримчани), на відміну від історично зафіксованого «кирим татарлар» (власне, кримські татари чи татари Криму). Кожна самоназва є предметом запеклої полеміки з представниками інших національностей (для багатьох татар почути про себе, що вони «турки», — це те саме, що назвати українця росіянином).
Читайте також: Стамбульська поразка Ердогана
Родом із Криму
Не вдаючись у деталі того, чим відрізняється «тюрок» від «турок» (це ж одне слово — türk), можна поставити головне питання: а чи живий ще пантюркізм як ідеологія? Чи можна говорити про якісь політичні або економічні процеси на великих «євразійських теренах» (до речі, термін «Євразія» — Avrasya — так само часто вживаний у Туреччині, як і в РФ), що спираються на уявну єдність тюркських народів? Чи актуальний пантюркізм сьогодні? Чи він усе ж таки поступився місцем ісламізму?
Почнемо з того, що пантюркізм як ідеологія народився не в Анатолії, а в Криму. У цьому стосунку найвизначнішою постаттю можна вважати Ісмаїла Гаспринського (1851–1914), відомого кримськотатарського письменника, просвітника та видавця, який сформулював ідеологію мусульманського оновлення (джадидизму). Звісно, коли Гаспринський перебував у Стамбулі, ці ідеї вже дискутувалися серед місцевих еліт, особливо посилившись після турецької революції 1908 року. Але саме в Російській імперії, у Криму, на Кавказі та Поволжі, вони стали найактуальнішими. Тут постало питання про національне й навіть державницьке відродження, яке, на жаль, у кінцевому підсумку втопила більшовицька навала. Для кримськотатарських просвітників того покоління національне та релігійне відродження було нерозривним цілим, проте всі ці сподівання розбилися не лише об російську скелю, а й об турецький кемалізм. Ідеали Ататюрка, які мали багато паралелей із лєнінізмом, попри видимий націоналізм, акцентували увагу радше на модернізмі.
У своїх спогадах, збережених у Галузевому архіві СБУ в АР Крим, відомий кримськотатарський діяч Асан Сабрі Айвазов (1878–1938) посилався на власні розмови з турецькими урядовцями 1920-х років, зокрема з Тевфіком Аррисом (згодом міністром закордонних справ кемалістської Туреччини) і Васифом Чинаром, який відбував послом до Москви. Йому прямо заявили, що ідея пантюркізму має бути раз і назавжди похована й що її витворили як альтернативу панславізму, а оскільки нині і в Росії, і в Туреччині настали інші часи, вона залишиться утопічною мрією. Понад те, сам Мустафа Кемаль Ататюрк наголошував на тому, що кримським татарам краще б іти на компроміс із радянською владою, яка «дуже добре» вирішує національне питання. «Я був переконаний, що кримські татари завдяки тій широкій можливості, яку надала їм радвлада, давно вже забули царські гноблення, економічні обмеження тощо. І всі вони задоволені цим становищем», — прямо казав Айвазову Ататюрк. Так само негативно очільник Турецької Республіки сприймав і будь які-спроби вимагати в радянської влади кримськотатарської автономії — боявся зіпсувати стосунки з Лєніним. Чи не повторюється в певному сенсі ця ситуація сьогодні, тільки вже з іншими гравцями?
Читайте також: Die Welt: Уявний ворог
Мабуть, у другій половині ХХ століття чи не останнім послідовним пантюркістом був Алпарслан Тюркеш (1917–1997), полковник турецької армії, депутат, творець організації «Сірі вовки». У 1969 році він заснував Партію національного руху. У 1974-му спалахнув воєнний конфлікт на його рідному Кіпрі, й створення Турецької Республіки Північного Кіпру стало чи не останньою хвилею пантюркізму в його класичному вияві. Цікаво, що навіть після послаблення позицій націоналістів у Туреччині Тюркеш вважав перспективним для розквіту пантюркізму Азербайджан, особливо після подій 1989–1990-го. Він прямо підтримував лідера «Народного фронту» Абульфаза Алієва (Ельчибея), президента Азербайджану в 1992–1993-му. У кінцевому підсумку після складного для країни 1993 року вже новий лідер і в певному сенсі архітектор сучасного Азербайджану («умумміллі лідер», «загальнонаціональний лідер») Гейдар Алієв зайняв дещо іншу, збалансованішу позицію щодо Туреччини, Ірану, РФ і Заходу. Не варто забувати, що ці події розвивалися на тлі ситуації в Нагірному Карабасі, а також напружених відносин між Азербайджаном та Іраном (фактично так званий Південний Азербайджан у Баку небезпідставно вважають історично своєю територією); навіть сьогодні тему пантюркізму активно дискутують різні вірменські аналітики, мовляв, це ідеологія, яка загрожує миру й стабільності в регіоні. Те саме доводилося чути в грузинській Аджарії. Парадоксально, але деякі консервативні православні кола, попри події в Південній Осетії та Абхазії, лякають місцевих не так російським впливом, як пантюркізмом.
Версія Ердогана
Після 2003 року, коли до влади в Туреччині прийшов Реджеп Таїп Ердоган (тоді як прем’єр-міністр), його «проісламська» орієнтація стала чимось новим у тамтешній політиці. Якщо проглянути різні аналітичні матеріали тих часів, то про курс турецької політики говорили як про «неоосманізм», «пантюркізм» чи «панісламізм». Тим більше сам Ердоган не раз транслював такі меседжі. У 2000-х роках через різні урядові та близькі до урядових інституції він почав реалізовувати цілу низку культурних проектів, які були зорієнтовані переважно на тюркський світ: Середню Азію, частину Кавказу, Крим, Балкани, навіть деякі російські регіони, зокрема Татарстан. Цікаво, що на той час він мав досить приязні стосунки з Фетхуллахом Ґюленом, а той, своєю чергою, у своїй ідеології поєднував ідеї ісламського та національного просвітництва. На різних заходах, які проводили ґюленівці (зокрема, і в Україні), активно поставали теми євразійства, міжкультурного діалогу, створення «цивілізаційних платформ» тощо. Відкривалися школи з акцентом передусім на представників тюркських народів. Коли ж стосунки з Ґюленом зіпсувалися (і завершилися спробою державного перевороту 15 липня 2016 року), близькі до Ердогана релігійні кола стали перехоплювати в Ґюлена ініціативу. Передусім «нове дихання» дістала така структура, як Управління релігійними справами (коротко Діянет), що з формального Міністерства в справах релігій перетворилося на повноцінний впливовий релігійний центр.
Може здатися, що це радше панісламізм, аніж пантюркізм, проте якщо поглянути на пріоритети діяльності Діянету, то передусім це регіони колишньої Османської імперії або тюркські народи. Наприклад, протягом останніх 10 років саме Туреччина чи не найбільше підтримувала польських, литовських та білоруських татар. Це і реконструкція історичних мечетей, і будівництво нових (приміром, Соборної в Мінську), і книговидання. Навіть попри те що конкретно представників турецької діаспори в цих країнах не так багато, як у Німеччині чи Швеції. Так, з одного боку, це «м’який ісламізм», із другого — «турецький іслам» принципово аполітичний стосовно місцевих реалій і в своїх інтерпретаціях зорієнтований саме на тюркську традицію, точніше ханафітську правову й матуридитську теологічну школи. Себто це не просто пропаганда «турецького ісламу», а відновлення історичних меж тюркського релігійного простору з притаманними йому широким застосуванням місцевого права, домішкою містицизму-суфізму, толерантністю до різних етнічних традицій, збільшенням вжитку турецької або інших тюркських мов. Діянет залишався одним із найсерйозніших іноземних гравців на ісламському полі Криму до 2014 року, та й нині, уже в материковій Україні, націлений на співпрацю передусім із кримськотатарською спільнотою.
Читайте також: США-Туреччина: приборкання норовливого
Не відстають й інші турецькі релігійні братства (так звані джемаати): саме на постосманських теренах активно діють і Рісале і-Нур талеблері, студенти Рісале і-Нур, послідовники проповідника Саїда Нурсі (1878–1960), і суфії — шанувальники праць шейха Османа Нурі Топбаша (нар. 1942). За межами тюркських спільнот їхня діяльність не має великого успіху передусім через свою орієнтованість на «турецький іслам».
Після 2016 року, втім, чимало експертів наголошує на тому, що жодних перспектив ердоганівський пантюркізм не має. Певною мірою це нагадує описану вище ситуацію сторічної давності: так, Туреччина загалом підтримує територіальну цілісність України (принаймні це єдина мусульманська держава, яка послідовно голосує за проукраїнські резолюції в ООН), але дуже активно співпрацює і з РФ, і з Іраном, хоча обидві ці країни історично були найзапеклішими опонентами в регіоні. У відносинах з Азербайджаном, попри гучні заяви, також домінує радше економічний інтерес (транспортування газу й інфраструктурні проекти). Незважаючи на культурну та мовну близькість, Азербайджан зберігає баланс і не поступається інтересами у відносинах з іншими країнами на користь Туреччини. А Середня Азія дедалі більше потрапляє під китайський вплив, як, зрештою, і Туреччина. За логікою пантюркізму саме країни тюркського світу мали б стати найактивнішими провідниками інтересів пригноблених уйгурів, але ж прямого зіткнення з китайцями ніхто не хоче.
Непевна ситуація і в Сирії: зона безпеки вздовж кордону, яку створила Туреччина, посилила позиції Анкари, але загалом від турків чекали значно більшого. Того самого 2016 року, попри всі погрози, під контроль Асада (за підтримки росіян) повернулося Алеппо. Та й нині спільні турецько-російські патрулі вздовж лінії зіткнення здаються навіть дещо цинічними. Звісно, можна поставити питання, наскільки це була ініціатива самих турків, чи не злили їх на користь співпраці з РФ західні партнери, які, будьмо відвертими, забуксували не лише в Сирії, а й у Ємені, Лівії та інших країнах регіону. Сам Дональд Трамп не раз казав, що для нього бізнес-інтерес, себто безпосередній контроль над родовищами нафти й газу, куди важливіший за політичний. Утім, говорити про якусь перемогу турецьких операцій тут навряд чи можна.
У боротьбі за лідерство
Цього року в Туреччині взагалі почали ламати вчорашню партійну лінію, передусім з огляду на конфлікт Ердогана зі своїм колишнім сподвижником Ахметом Давутоглу, очільником турецького МЗС (2009–2014) і прем’єр-міністром (2014–2016). Останнього небезпідставно вважають як ідеологом неоосманізму, так і прихильником радикальнішої політики. Понад те, Давутоглу більш ніж прохолодно ставиться до співпраці з РФ і в дечому орієнтується на поміркований ісламізм. Він уже кілька разів заявляв, що, залишивши правлячу Партію справедливості та розвитку (ПСР), створить власну політичну силу. Здається, вона не лише зможе конкурувати з ердоганівською ПСР за голоси консервативних анатолійців (основний її електорат), а й знайде спільну мову з тими західними силами, яким не подобається зближення Туреччини та РФ.
Читайте також: Легітимізація зла
Цікаво, що ще у 2001‑му, на початку політичної кар’єри, Давутоглу видав книжку з промовистою назвою «Стратегічна глибина. Турецька зовнішня політика». Праця майже на 600 сторінок, зокрема, пророкує велике майбутнє Центральній Азії, закликає звернути увагу на простір Балкан. Цього року, втім, Ердоган розпочав відвертий наступ на Давутоглу: турецький Халкбанк заморозив рахунки Стамбульського міського університету, основної ідеологічної платформи Давутоглу. Останній фактично звинувачує Ердогана в розбудові авторитаризму, і головна боротьба між цими політиками, ймовірно, ще попереду. Давутоглу стає дедалі соліднішим конкурентом, його вплив зростає навіть серед лібералів.
Що можна сказати про майбутнє пантюркізму? Найімовірніше, цей тренд, щонайменше на рівні гасел, проявиться на турецьких виборах 2023 року, але зі своїм корективами: пантюркізм істотно відрізняється від неоосманізму, оскільки зорієнтований не так на османський простір, як власне на тюркський. На тлі більшості країн арабського світу (того самого в минулому османського простору) тюркський світ, попри наявність авторитарних держав, має й свої демократичніші зразки, тим більше частина його водночас належить до європейського простору. І рано чи пізно, враховуючи тенденції в регіоні, Туреччині доведеться робити вибір: запускати якісь механізми політичного впливу чи обмежуватися м’якою культурною та релігійною силою. Ставки в регіоні, куди активно й дедалі більше починають втручатися як історичні (РФ), так і нові (Китай) гравці, зростають, і на якомусь етапі певна стратегія потребуватиме конкретної тактики. Інших способів утримати регіональне лідерство для Туреччини просто не буде.