Ветеран ЦРУ розповів про шпигунський арсенал Москви. Як відреагує Захід?
«Шпигунські методи, тактика і брудні прийоми: російська розвідка і таємна війна Путіна» (Tradecraft, Tactics and Dirty Tricks: Russian Intelligence and Putin’s Secret War), Шон Вісвессер, вид-во: Naval Institute Press, 288 стор., 36,95 дол., квітень 2026 року
Розвідки США й Великої Британії ніколи не вважали, що Холодна війна закінчилася. Навіть у розпал «любові» між Сходом і Заходом у 1990-х роках, коли президенти США Джордж Буш-старший і Білл Клінтон вкладали величезні кошти у підтримку хиткої влади Бориса Єльцина в Кремлі, російські шпигуни намагалися викрадати таємниці, справляти вплив, виявляти потенційних агентів і проникати в іноземні розвідувальні служби.
У нещодавно опублікованій книжці Шона Вісвессера можна знайти лише завуальовані натяки на подробиці його 30-річної кар’єри в американських спецслужбах — насамперед у ЦРУ. Однак читачам зрозуміло, що він вербував російських розвідників, керував цими агентами і допомагав викривати тих, хто намагався шпигувати за Сполученими Штатами і їхніми союзниками. Тепер, вийшовши з тіні, він продовжує боротьбу проти того, що на шпигунському жаргоні США зветься «російськими розвідувальними службами» (RIS). Вісвессер пише, що його книжка (до речі, дебютна), покликана «обмежити можливості RIS… і надати нашим службам і службам наших союзників можливість ефективніше протидіяти RIS».
Лаконічну книжку на 200 сторінок написано захопливо і приправлено скромністю, нетиповою для цих фахівців, які люблять хвалитися. З одного боку, це корисний посібник зі шпигунського ремесла — переважно, але не виключно, його російської версії — і відповідного жаргону. За словами автора, на відміну від того, що ЦРУ називає «цеглою і балками» таємних схованок, російські шпигуни віддають перевагу сільській місцевості, ховаючи секретні матеріали, приміром, у бляшанках із-під газованої води. Вісвессер також яскраво описує повсякденне життя російських розвідників у дипломатичних місіях за кордоном. Зазвичай їхній день починається з перевірки, чи стежать за ними дорогою до роботи; якщо стежать, решта дня ускладнюється. Автор коротко, інтригуючи читача, згадує про «повсюдне технічне спостереження», яке використовує цифрові сліди для виявлення аномальної поведінки і значно ускладнює шпигунство старого зразка.
Описуючи робочий день росіян, Вісвессер трохи кепкує. Із дня завербування (що часто супроводжується знущаннями) і до виходу на пенсію російські шпигуни стикаються з поширеними зловживаннями, корупцією і фаворитизмом. Усюди — пияцтво і подружні зради. Їхні професійні пріоритети — жонглювати підзвітними коштами на відрядження, сфабриковувати джерела і видавати статтті у ЗМІ за секретну розвідінформацію.
(Чи відбувається те саме у спецслужбах інших країн? Вісвессер не повідомляє, але з розповідей інших ветеранів ЦРУ, вимальовується картина з виснажливим браком коштів і бюрократичними підступами).
Вісвессер пише, що коли у російських шпигунів таки з’являється час на справжню роботу, вони зазвичай не надто вправні. Він різко висловлюється про десяток «нелегалів», затриманих у США 2010 року, серед яких яскравий приклад — Анна Чепмен. У ЗМІ після її арешту основна увага приділялася її гламурному способу життя. Молода жінка! Руда! У мініспідниці! На побаченнях! Насправді ж вона була аматоркою: не вміла користуватися таємним каналом зв’язку, повелася на провокацію ФБР, а потім у паніці зателефонувала відкритою лінією своєму батькові — очільникові розвідки. Чепмен і її колеги — дуже далекі від відданих «сплячих» агентів радянських часів, як-от Рудольф Абель, зображений у голлівудському трилері «Міст шпигунів». Представники нового покоління шпигунів — жадібні, недбалі й непродуктивні. Завдяки багаторічним спостереженням ФБР за їхньою діяльністю, відомо про неодноразові догани від керівників у Москві, які вони, здається, безтурботно ігнорують.
Серед численних оповідок Вісвессера є одна про те, як американський «мисливець за шпигунами» припускається вражаючої помилки й телефонує «нелегалам», за якими мав стежити, сплутавши їхній домашній номер із захищеною урядовою лінією. Він навіть назвався, на що росіянин відповів: «Ви не туди потрапили», і поклав слухавку. Будь-який належним чином підготовлений шпигун під прикриттям негайно зупинив би місію й поквапився б додому. Але ці росіяни нічого не робили: судячи з усього, їм подобалося жити в США, хоч би якою безглуздою та ризикованою була місія.
За словами Вісвессера, незважаючи на витрачені на них час і гроші, російські шпигуни за кордоном здебільшого «апатичні» й «некомпетентні». Насправді всі шпигунські війни з 1991 року — це здебільшого успіхи країн НАТО і їхніх союзників і невдачі Росії.
Найефективніше проникнення Росії в Західні розвідувальні служби було пов’язане з такими людьми, як Олдрич Еймс (високопоставлений співробітник ЦРУ, викритий 1994 року) і Роберт Ганссен (який очолював команду контррозвідки ФБР щодо Росії до свого арешту 2001 року). Обоє працювали в часи розквіту радянського шпигунства 1980-х років. Мало хто з їхніх наступників може похвалитися такою ефективністю.
Тоді чого нам перейматися? Насамперед, застерігає Вісвессер, тому, що Росія продовжує вважати Сполучені Штати «головним ворогом» (термін, запозичений із радянських часів) і має ресурси, щоб утілити цю ворожість у життя. Росіяни досі мають великий потенціал: найбільший у світі ядерний арсенал і конвенційні збройні сили, які, принаймні наразі, можуть становити загрозу для Європи. Росія виділяє стільки ресурсів на розвідку, що бодай частина зусиль неодмінно дасть плоди.
У 1995 році Росія завербувала естонця Германа Сімма, який згодом став найвищим чиновником своєї країни, відповідальним за оборонні таємниці, завдяки чому Кремль отримав інформацію про регіональні плани у сфері оборони (або їхню відсутність) і внутрішні процеси в НАТО. Німецька платіжна компанія Wirecard, якою керував втікач, ймовірно російський агент, на ім’я Ян Марсалек, не тільки була причетною до колосального фінансового шахрайства, а й отримала безцінний доступ до даних своїх клієнтів, зокрема державних установ. Одна з багатьох змов, пов’язаних з Марсалеком, ледь не занапастила австрійську розвідку. Російські шпигуни під прикриттям, які 2018 року здійснили атаку з використанням нервово-паралітичної речовини в британському місті Солсбері, не змогли вбити свою жертву — колишнього російського шпигуна Сергія Скрипаля — але поставили під загрозу життя десятків, якщо не сотень, невинних цивільних осіб.
Нелегальні агенти можуть тривалий час проживати в іноземних державах не лише з метою шпигунства, а й для виконання інших завдань, як-от пасивне спостереження. Один із таких шпигунів, викритий у Німеччині (ця історія не висвітлена у Вісвессера, але її розповів мені співробітник розвідки з іншої країни), мав невибагливе і, ймовірно, досить нудне завдання — стежити за баварським автомобільним заводом на предмет будь-яких ознак переходу на військове виробництво.
Або ж місія може полягати у «виявленні»: ідентифікації осіб, чиї слабкі місця (фінансові проблеми, самотність, негідна поведінка) роблять їх вразливими до вербування іншими, спеціалізованими офіцерами розвідки. Російська військова розвідка, ГРУ, відряджає нелегалів за кордон, чиє єдине завдання — організувати диверсії у разі війни. Ніхто не повинен ставитися з легковажністю до агентів ворожої іноземної держави, які непомітно пересуваються на Заході.
Ще однією причиною занепокоєння є те, що RIS є ключовою складовою арсеналу неконвенційних методів Росії «сірої зони», зокрема кібератаки, саботаж, дезінформація й інші засоби, які застосовуються на межі повномасштабної війни. Вісвессер наголошує на спробах напередодні президентських виборів у США 2016 року посіяти недовіру до американської політичної системи, зокрема шляхом поширення фейкових новин про те, що виборчі машини вразливі до хакерських атак. Ще однією успішною російською операцією було підживлення ажіотажу за рахунок розколу в американському суспільстві щодо питань расових, релігійних і політичних поглядів. Більшість цих операцій проводилися в інтернеті з-за меж Сполучених Штатів.
На місцях велике занепокоєння викликає використання посередників. Російські диверсійні операції в Європі зараз зазвичай здійснюються не професійними розвідниками, а випадковими найманцями — «одноразовими» агентами, як їх називають у розвідці, — яким платять готівкою або криптовалютою через посередників. Вони можуть не мати уявлення, хто доручає їм щось спалити чи когось побити, і навіщо. Минулого року європейські спецслужби заарештували десятки таких агентів.
На їхнє місце прийде ще багато інших. Ніхто не повинен ставитися до цього легковажно.
Як і більшість спостерігачів за Росією, Вісвессер захоплюється її мовою і культурою. Але не ідеалізує супротивника. У присвяті до книжки згадується його литовська дружина Діана, чия родина «на власному досвіді відчула наслідки російського імперіалізму». Такий погляд на речі є похвальним контрастом до поглядів деяких його колишніх колег із ЦРУ, які в останні роки надто зосереджувалися на кремліології (перипетіях російської політики на вищому рівні) і відносинах Москви із Заходом, водночас нехтуючи загрозою, яку Росія становила для своїх сусідів. Озираючись назад, можна сказати, що насправді історія Росії після 1991 року полягала не в сутичці між гаданими реформаторами і прихильниками жорсткого курсу, а в реваншизмі. Це було надто очевидно для країн колишньої радянської імперії, але їхні попередження ігнорували всезнайки у великих країнах Заходу.
Вісвессер окремо не описує провальну політику Заходу і загалом обережно висловлюється про недоліки свого колишнього роботодавця. Із сумом зазначає, що сучасне ЦРУ заохочує універсалів, а не фахівців. Дедалі більше бракує глибоких знань мов і культур, а також методів роботи супротивника. У ширшому сенсі, нездатність протистояти російській агресії (в Україні) і каверзам (усюди) суттєво підживлює впевненість Кремля в тому, що можна робити ще більше. Автор міг би також згадати про відверту зневагу адміністрації Трампа до моральних принципів і її вплив на престиж США та їхні альянси.
Проте руйнівний вплив справляє і перехід Росії до бандитизму і злодійства. Головне послання Вісвессера полягає в тому, що Росія і її агенти є, по суті, легкою мішенню. Його заклик до колишніх колег, їхніх колег в інших країнах і політичних керівників: потрібно більше ризикувати і докладати більше зусиль. Не лише заради безпеки, стверджує автор. Заради швидшого краху правлячої клептократії в Росії і, зрештою, повернення країни до цивілізованого світу.
