Білими хвилями з чорними гребінцями ялин переливаються на екрані зимові Карпати. Життя завмерло, лишивши натомість лишень дві димні труби: там, у двох хатах, зовсім поруч один від одного, на сусідніх схилах, доживають свого довгого віку старі Войтко і Станіслав. Два брати. Два смертельні вороги, що розрубали багато років тому спільне пуповиння – криваво, з ненавистю, назавжди. Так і бачили б до кінця днів лише цівки диму, зітхаючи: «Ох, чи живий іще братик і коли вже здохне?» – якби не занесло до їхньої пустки письменницю, яка працює над книжкою про святих. Приїхала з лекцією до місцевих вірян та й залишилась у Войтка. Спершу, думалося, ненадовго, до останнього снігу, але доля зненацька вирішила по-іншому – і стала письменниця (у фільмі вона навіть імені не має) отією самою пуповиною, що з’єднає братів, замість іншої, колись порваної. Ота, колишня, могла б єднати, але надто вже ненависть закостеніла, і залишки пуповиння давно зітліли, згоріли у вогні братської злоби. Виявляється, ненависть не має кінця-краю, як ті Карпати, в яких вона розлита.
Молода режисерка Вікторія Трофименко, дебютантка в ігровому кіно, кілька років тому прочитала повість шведа Торґні Ліндґрена «Джмелиний мед» – про братів, що зненавиділи один одного замолоду, та так і померли без прощення й прощання. І раптом зрозуміла: ця таємнича й болісна драма, яка розігралася десь у скандинавській глибинці серед боліт, дуже добре лягає на карпатську міфологію, що зберегла прадавні перекази про песиголовців, мавок та особливих місцевих відьом.
Письменниця з’являється на гірському відлюдді з усім своїм «божим» арсеналом: молитовниками, портретами святих, тоннами знань про віру, і здається, ніби провидіння зумисне занесло її сюди, щоб з усіма своїми запасами очистила вона тутешнє буття від нечистої сили. Їй, випадковому, застряглому в гірських снігах свідкові драми, що розігралася тут, обидва брати по черзі розказують історію свого життя й ворожнечі. Це їхня остання сповідь, прощальне зізнання в тому, як не зуміли протистояти нечистій силі, що колись зайшла в їхні домівки та й залишилася там назавжди.
А те, що саме нечиста сила порвала колись пуповину, яка ще від моменту зачаття єднала братів, у тому жодного сумніву. Відомо, що відьми (в усіх міфологіях, не лише в карпатській) з’являються у вигляді вродливих добрих жінок, янгольська зовнішність і поступливий характер яких не залишають ані шпарки, куди вліз би сумнів щодо їхньої доброчесності. У дружне працьовите життя двох молодих братів багато років тому в’їхала бричкою така красуня: біляве створіння, майже альбінос, напрочуд мила й беззахисна, під білою мереживною парасолькою від сонця. Це Станіслав привіз із сусіднього села юну дружину Ївгу. І жили б собі та милувалися, якби не одне: Станіслав був неабиякий ласун, цілими днями наминав мед, варення, солодкі пироги. Ївга всілякі оті смаколики невтомно готувала й сама разом із чоловіком цим харчувалась. А Войтко у своїй хаті, зовсім поруч, тримав запаси сала і свіжого м’яса. Коли Станіслав від’їжджав, Ївга бігла на сусідній схил, до хати Войтка, де чекала на неї свіжина. І такі вони з чоловіковим братом були раді спільному гастрономічному щастю, що від тих радощів Ївга завагітніла й народила сина. Чи Войтко був батьком, чи Станіслав, ніхто ніколи не дізнається. Але звідси й почала ненависть свій пекельний танок, який ставав чимдалі швидшим, настирнішим і гучнішим…
Читайте також: «Плем’я» та «Майдан» у Каннах
Потім, коли трагедія, породжена ненавистю, запанує на тутешніх карпатських узгір’ях, Ївга зникне: так щезають відьми, зробивши свою справу і поспішаючи до інших нечистих своїх каверз. Глядача введуть в оману: він жаліє героїню, як усіляка нормальна людина – розгублену, скривджену істоту, й не бачить, які біси скачуть під янгольським чолом.
Ївгу грає зовсім юна українська актриса Вероніка Шостак: із тією майже дитячою наївністю, яка обеззброює, тією простотою, що виявляється не лише гіршою за крадійство – вона саме крадійством і є. Органічність Вероніки просто немислима для такої юної актриси (на початку фільмування їй було тільки 17), і якщо вона зніматиметься у своїх і тільки своїх режисерів, знайде в собі сили й мудрість не тиражувати вдалий образ, у якому засвітилась уперше, то святкуватимемо народження нової зірки.
У ролі письменниці – відома театральна акторка, українська співачка, виконавиця народних пісень Наталія Половинка. Якщо Вероніка Шостак – символ веселого, веснянкуватого, молодого зла, яке й не відразу розпізнаєш, то персонаж Наталії – типова сувора доброчесність. Неюна письменниця, котра явно багато побачила в житті, небагатослівна, безіменна, у виконанні цієї актриси виявляється останнім у житті обох братів плечем, яке підставляють не замислюючись, безмовно й безкорисливо. І так само мовчки й несподівано суворо вона робить Войткові, який помирає, нехитру сексуальну послугу: вона, все життя «проспілкувавшись» зі святими, знає достеменно, що таке гріх і де він закінчується, поступаючись місцем доброчесності; прекрасно відрізняє гріх істинний від уявного. І її мовчазна сексуальна послуга Войтку, що відходить у позасвіти, – зрозуміле протиставлення багатослівної кипучої ненависті й небагатомовної суворої любові.
Читайте також: У Польщі знімають фільм про Голодомор
І погляд в акторки превельми виразний – безупинно тривожний, він немов утікає кудись поза межі кадру, щось там шукаючи. Ніби щось вихоплює звідусіль, убирає в себе, живиться навколишньою дійсністю і її ж таки живить. Тільки людина, що знає ціну любові й Вічності, може так дивитися. Напрочуд точний вибір головної героїні. Взагалі, попри те, що центральні персонажі у фільмі – чоловіки, він вийшов абсолютно жіночим. Не в сенсі постановки, ні (режисерська рука Вікторії Трофименко якраз цілком чоловіча, впевнена, безстрашна), а в тих акцентах, що розставлені в картині цією нетремтячою рукою. На думку авторів кінострічки, світ – він усе одно жіночий, чоловіки в ньому лише допомагають основним дійовим особам. І саме жінки втілюють у стрічці дві головні сторони буття, два кольори – чорний і білий, мінус і плюс – Добро і Зло. Між ними метаються не вельми виразні постаті, приречені присмачувати то одну, то другу власними слабкостями. Може, тому обидва головні герої бачаться у Вікторії Трофименко куди блідішими за своїх колег-жінок? Кожного брата втілюють два актори – в молодості й старості. У ролі Войтка знялися відповідно Микола Береза й головний режисер Тернопільського драматичного театру Олег Мосійчук. Станіслава грають Роман Луцький та відомий український артист, у недавньому минулому красень із абсолютно нетутешньою зовнішністю, Віктор Демерташ. Доросле покоління акторів-чоловіків із легкістю й задоволенням переграє молоде, проте до жіночого складу так і не дотягує.
Читайте також: Дені Коте: Мене розважає реальність
Одначе при тому, що режисерка успішно ввібрала історію національного кінематографа й чесно спробувала осмислити естетику українського поетичного кіно від параджановських «Тіней забутих предків» до «Білого птаха з чорною ознакою», ця естетика багато в чому породила штампи, якими «Брати» рясніють. Немовби постановниця хотіла показати все й одразу, розповісти про все одним махом, окреслити всі проблеми миттю й назавжди. У фільмі як символи зла блукають чорні коти, доброчесна героїня несе на собі мертвого Войтка, мов хрест, тощо: всі ці знаки й метафори самодостатні, вони надокучливо впадають в око, не працюючи при цьому на драматургію, на розкриття характерів, існують самі собою – тільки щоб підкреслити: режисер іде за традиціями українського поетичного кіно. Може, це й так, але ця телесеріальна декларативність – лютий ворог усілякої поетичності. Проти неї вона масивна, громіздка, і в тому, що фільм непомірно розтягнутий, – її велика вина.
Хоча для дебюту все це цілком простимо. Головне не загратись у відродження національного кіно. Тоді – прорвемось.