Так склалося в Польщі, що історія завжди посідала особливе місце в житті суспільства. Протягом століть саме в ній поляки знаходили втіху, надію на краще й дороговкази в майбутнє. Не дивно, що й свідомість багатьох політиків і мільйонів простих людей у цій країні була сформована (насамперед щодо «Кресув всходніх») Генриком Сенкевичем із його історичними романами. Звідси й прагнення постійно актуалізувати «історичну Річ Посполиту», жити минулими перемогами («од можа до можа») й минулими образами та кривдами, ідеалізуючи себе любих і демонізуючи сусідів. Цю свідомість польської нації можна назвати «політичним історизмом» із його схильністю сприймати давні події як щось абсолютно живе, злободенне, без чіткого розрізнення, без межі між учора й сьогодні. Тому й дуже мало розрізняють історичне та політичне, для поляків це єдиний комплекс. Поляки ніби намагаються переграти програні битви минулого, змінити історію, яку змінити не можна. Проте є велике бажання, зокрема, втілити в життя Польщу Генрика Сенкевича, і не біда, що це геть нереально. Але як приємно, героїчно й страшенно подобається електорату… Україна — це одна з найбільших перешкод на шляху реалізації історичних візій значної частини польського соціуму, того, який розраховує на ідеальний перебіг подій: Україна розпадеться, Польща забере уламки, російські танки зупиняться на схід від Збруча й настане національний польський рай. Можна скільки завгодно (і цілком справедливо!) говорити про безвідповідальні загравання з плебсом польських політиків, що матеріалізувалися в рішеннях Сейму та Сенату РП щодо Волині-1943, однак тут є речі, які перебувають не на поверхні, а в глибині цих рішень.
Читайте також: Зрозуміти Польщу
У Польщі культ не просто історії, а історії ідеалізованої та стерилізованої, очищеної від того, що може дратувати національне сумління. Там дуже люблять Польщу Нового часу називати «розіп’ятим Христом Європи». Ну багато народів полюбляють творити національні міфи, згадаймо, як у державі усташів, Незалежній державі Хорватській, «поглавника» Анте Павелича залюбки на всіх рівнях повторювали: «Мати Божа — королева Хорватії». Зрештою, нічого в цьому поганого немає, якщо міф не вступає в надто вже великий конфлікт із реальністю. Польське суспільство не любить згадувати, що було не тільки чотири розподіли Польщі, а й що сама вона щонайменше тричі ділила Україну на польську та російську частини. Там практично не згадують, як після 1933 року Варшава активно загравала з Берліном, а Пілсудський із Гітлером (зокрема, Пілсудський домовлявся про перехід під польський контроль окупованих радянською Росією земель УНР), як Польща підтримувала пошматування Чехословаччини в Мюнхені й собі відхопила шматок території сусіда, що дало Вінстону Черчиллю підстави у своїх мемуарах (за які він був нагороджений Нобелівською премією) порівняти її поведінку з поведінкою гієни. Польський політикум (за підтримки суспільства) охоче використовує історію як політичний важіль у відносинах із сусідами. Проте було б несправедливо вважати це чимось специфічно польським. Таке трапляється не лише в Польщі: у Греції за прем’єра Ципраса раптом виявилося, що в актуальній грецькій безгосподарності, корупції та соціальному патерналізмі винні німецькі окупанти 1941–1944 років. Ципрас зажадав компенсацій від ФРН за події понад 70-річної давності.
«Волинський синдром» польського політикуму теж із цієї «опери». Хоча німецька доволі жорстока окупація Греції (й агресія проти неї в 1941 році) є фактом беззаперечним на відміну від Волині-1943, інтерпретації якої польськими політиками вельми далекі від реальності й мають на собі тавро певного лукавства та політичного гендлярства. Істина польських обвинувачів України не цікавить, їхнє завдання — будь-якою ціною покласти всю відповідальність за трагедію тільки на українців і мати з того певний пропагандистський та політичний зиск, задовольнити деякі етнічні комплекси щодо українців, які досі тяжіють над польським суспільством, поставити Україну в позицію сторони, що має вічно каятися перед «безвинною» Польщею. Нікуди правди діти, це доволі зручна диспозиція для Варшави. Чимало країн після 1945 року мали свої бонуси з демократичної ФРН із її постійним відчуттям провини за нацистське минуле. Однак там справді все очевидно, на відміну від польсько-українських відносин.
Польські політики своїм ставленням до історії підтверджують рацію Іосіфа Сталіна, який сказав: «Історія — це політика, обернена в минуле». Історичне минуле поляки активно використовують у сучасній політиці як аргумент у дискусіях з опонентами, як засіб мобілізації свого електорату, як чинник тиску на сусідні держави тощо. Водночас є системне (не будемо казати «фальсифікація») лакування історії, над усе Другої Речі Посполитої, передусім щодо ставлення до національних меншин: українців, білорусів, євреїв, литовців та ін.
Читайте також: По-сусідськи
Якщо послухати польських політиків, то з нацменшинами все було добре, за винятком деяких дрібних непорозумінь. Вони не згадують про «пацифікації», які насправді були масовим терором проти українського населення з усіма можливими звірствами, вбивствами, тілесними покараннями, зґвалтуваннями, тортурами тощо. У 1931-му жертвами «пацифікації» стали: 441 село, 2340 скалічених селян, 27 убитих або померлих від ран. І це була офіційна політика держави! Того ж таки року спеціальна комісія Ліги Націй засудила польський уряд за проведення пацифікації. Проте в червні 1935-го польська влада провела ще одну пацифікацію на Волині.
А ще тотальна полонізація і ліквідація української освіти.
Політика Польщі щодо українських територій була класично колонізаторською, спрямованою на тотальну деукраїнізацію. Деякі польські історики крізь зуби змушені це визнавати. Під час німецької окупації польська Армія Крайова почала рішучі дії з ліквідації на Волині та Галичині будь-яких осередків українського політичного руху. Так, це була колоніальна війна Польщі за утримання своїх колоній.
Як писав польський публіцист Станіслав Вронський: «Якби не було в тому числі програми і дій АК, спрямованих до повного приєднання тих земель до Польщі, сама пам’ять про національний і поміщицький гніт з міжвоєнного періоду не була в стані викликати тих масових винищень польської людності». Масовий терор проти українців з боку польських формувань викликав цілком очікувану реакцію. Так завжди було в історії українсько-польських відносин. Цікаво, що Польща створила на українських землях окрему верству класичних польських колонізаторів — так званих осадників, здебільшого ветеранів польської армії, яких наділяли землею на українських територіях і покладали на них певні місії щодо іншоетнічного населення… Лише на Галичині їх було 300 тис. Тепер у Польщі цих колонізаторів воліють називати «кресов’яками».
Читайте також: Географія впливів
Польські політики намагаються виділити волинські події в щось окреме й ізольоване. Насправді ще в 1942 році польське підпілля почало спочатку вибіркові, а потім і масові зачистки на Закерзонні, жертвами яких стали тисячі українців, передовсім інтелігенція. Того ж року в районах на захід від Бугу та Сяну польські загони вбили понад 2 тис. українців. На відміну від Польщі, де комуністи за часів ПНР підтримували збір антиукраїнської інформації, в УРСР будь-які спроби зібрати дані щодо українських жертв негайно припинялися органами КГБ. А жертв було дуже багато: у 1943–1944 роках лише на Холмщині поляки знищили близько 5 тис. українців і спалили десятки сіл. Як пише український дослідник Іван Діяк: «Військова акція Армії Крайової за вказівкою польського емігрантського уряду ставила за мету до приходу радянських військ захопити західноукраїнські землі. Вона мала збройними
виступами підкорити український народ, після цього встановити польську владу. Але українці не хотіли більше бути колонією чужої держави й повстали зі зброєю в руках проти загарбників. Гасла польського уряду «Українці за Збруч!» не здійснилися».
А Микола Сивіцький у книжці «Історія польсько-українських конфліктів» пише: «Таким чином, сусідські стосунки стали трагедією обох народів, бо хоча агресором була влада Першої і Другої Речі Посполитої, але розплачувався за агресію людськими жертвами польський народ. Після шести століть безперервної боротьби, якщо не фізичної, то політичної, запанував нарешті спокій, коли поляків з України вигнали; але фатальна пам’ять про мертвих залишила в Польщі почуття антиукраїнської ненависті. І навіть більшої, ніж до німців, хоча українці ніколи польських земель не окупували, а боротьба між обома народами відбувалася тільки на українських землях і ніколи на етнічно польських».
Ні польський політикум, ні польські історики, ні соціум не бажають визнавати колонізаторський характер польської політики щодо України протягом століть. Хоча охоче визнають такий характер німецької політики щодо Польщі. Проте був не лише німецький марш на схід «Дранг нах Остен», а й польський на українські землі. Поляки кажуть на Силезію, Бреслау, Данциг, Штеттин, Свинемюнде, Кольберг тощо «землі відзискані», водночас відмовляючись (якщо не публічно, то мовчки) визнати той факт, що Галичина, Волинь є для українців такими самими «відзисканими», себто поверненими, законними українськими землями. Польський політичний історизм автоматично відкидає всі незручні та неприємні для нього питання, визнання яких мимоволі надало б польській стороні не найкращого вигляду. Йдеться про специфічну національно-політичну цензуру й самоцензуру історичної пам’яті польського народу. Звісно, це створює великі й абсолютно необов’язкові проблеми у відносинах із сусідніми націями. Бо якщо минуле поляків ідеальне й бездоганне, то що тоді можна сказати про їхніх сусідів на цих, як їх називав історик Тімоті Снайдер, «кривавих землях»? Польський політичний історизм блокує природні механізми національної самокритики й не сприяє формуванню об’єктивних уявлень про себе та довколишній світ. Французький історик Даніель Бовуа писав про польсько-українські відносини: «Поляки дуже рідко були здатні змінити свої старі звички. Польські звички я був змушений визнати як просто колонізаторські».
Читайте також: ПіС: гра в чотири руки
А польський автор Марек Томашевський відреагував на дослідження Бовуа так: «Думаю, що ця праця справді може примусити нас, поляків, застановитись над тим, ким ми були… Але я думаю, що це не примусить поляків здригнутися від того, що вони творили в Україні — «на Кресах», як вони до сьогоднішнього дня полюбляють висловлюватися».
Польський політичний історизм значною мірою ґрунтується на настроях та емоціях так званих кресов’яків, колишніх мешканців українських земель, що часто-густо об’єктивно чи суб’єктивно виконували там колоніальні місії. Насправді вони не відрізнялися принципово від французьких колонізаторів у Північній Африці, португальських в Анголі й Мозамбіку, британських у Родезії. Різниця полягала тільки в тому, що українці були для поляків «білими неграми», яких треба за будь-яку ціну підкорити й упокорити. Але щось я не чув, щоб уряд Франції, її парламент висували претензії урядові Алжиру щодо трагічної долі тамтешніх французьких «кресов’яків» у ході національно-визвольної війни алжирських арабів і берберів проти колоніального гніту.
Можливо, приїзд президента Польщі Анджея Дуди до Києва означає, що у Варшаві трохи отямилися і зрозуміли, що своєю «геноцидною» постановою перетнули «червону лінію»? Але тут дуже багато залежатиме від української верхівки, що надто часто демонструвала відсутність чіткої та послідовної національної позиції. У цьому контексті варто згадати один епізод початку 90-х років ХХ століття. Тоді депутат парламенту РФ Євґєній Пудовкін відвідав спікера Руслана Хасбулатова й запропонував оголосити російський статус Севастополя. Хасбулатов перелякано зойкнув: «Та це ж війна з Україною!». Пудовкін його заспокоїв: «А може, навпаки? Буде позиція, буде й компроміс?». Компроміс знайшли. Звісно, за рахунок України. Бо Росія мала позицію. А Україна її не мала…