Насичений традиційними загальнонаціональними урочистостями — шевченківськими днями, перший календарний місяць весни завершився відзначенням Міжнародного дня театру, мистецтво якого Тарас Григорович надзвичайно любив. Однак до української театральної історії таке святкування прямого стосунку немає: цей день театральні діячі світу шанують на честь давньогрецького поета Феспіда, який нібито 27 березня 534 року до нашої ери представив афінському глядачеві свою першу трагедію. Із того, що до нас дійшло про Феспіда, відомо, що, крім літературного хисту, мав талант композитора, актора й театрального менеджера. Це він, як тільки-но улаштували на честь бога Діонісія офіційний фестиваль Великі Діонісії, організував під час них першу сценічну імпрезу. А ще є свідчення, що той створив мандрівний театр і подорожував з його виставами Пелопоннесом.
Гіпотетична мандрівка Феспіда з театральним возиком більше як 2500 років тому і є тим моментом, що точно ріднить український театр із давньогрецьким, тобто залучає українців до світового кола шанувальників 27 березня. Від самого свого народження (цю дату ні приблизно, ні точно поки що встановити не вдається) український театр був мандрівним і не мав власного постійного простору. Возиком переміщували вертепну скриньку з ляльками, у якій або біля якої розігрували дійства просто неба чи в хаті. Залізницею, пароплавами, а також возами діставалися до місць своїх виступів численні українські актори ХІХ століття. Національна гордість — трупи акторів-корифеїв не залишалися на одному місці більше як на кілька місяців, а постійно кружляли просторами від Тбілісі до Варшави.
Але найхимерніше українські театри переміщувались у ХХ столітті. Величезні колективи артистів, співаків, музикантів, технічного персоналу разом із сім’ями в примусовому порядку, оскільки всі театри підрадянської України були державними, за рішенням влади переїжджали з одного міста в інше — зі Сходу на Захід, з Півдня на Північ. У повному складі театри з Харкова прямували до Донецька й Чернівців, із Охтирки — до Тернополя, із колишнього Єлисаветграда, а теперішнього Кропивницького театр перебрався до Чернігова, із Житомира — до Запоріжжя, тоді як запорізький колектив прибув до Львова. Цей дивовижний гігантський рух пояснюють нічим іншим як впливовістю українського сценічного мистецтва й запитом на нього, яким влада користалася як пропагандою, а тому й надсилала театри туди, куди вважала за найпотрібніше. Отже, за урядовим рішенням, свого часу поміняли місцями театр імені Івана Франка, що працював у 1920-ті роки в столичному Харкові під керівництвом Гната Юри, із київським «Березолем» Леся Курбаса, який нині вже називається Харківським театром імені Тараса Шевченка.
Але й у ХХІ столітті український театр не залишила кармічна потреба мандрування й вимушеного переміщення зі страшним і травматичним досвідом. Війна змусила тікати Луганський український музично-драматичний театр та оселитися спочатку в Сєвєродонецьку, а потім у Сумах. Частинами евакуювався театр з Маріуполя, зрештою осівши в Ужгороді, та безпечного прихистку час від часу шукає в різних містах України Херсонський музично-драматичний театр імені Миколи Куліша.
Так само з розмахом, стабільно й в одному місці, як розкішні давньогрецькі Великі Діонісії, у чиє тіло вперше інкорпорував театральні змагання Феспід, 2018 року започаткувався Всеукраїнський фестиваль-премія «ГРА», або ж GRA, чия англійська абревіатура розшифровується як «Велике справжнє мистецтво». Цей амбітний фестиваль, який заснувала Національна спілка театральних діячів України, свої перші кілька каденцій був прив’язаний до столиці, як Великі Діонісії до Афін. Кілька років поспіль до Києва для фінальних переглядів приїжджали вистави, які обрала до короткого списку експертна рада театрознавців, культурологів, журналістів. До Києва ж із-за кордону прибувало поважне журі, яке дивилося спектаклі різних театрів на київських сценах і відкривало для себе неймовірну креативність українців.
Власне завдяки присутності на фінальній стадії «ГРИ» зарубіжних експертів цей локальний, розрахований на внутрішній розголос і пізнання одне одного проєкт здобув визнання у світі: улітку 2022-го основну українську програму впливового Авіньйонського театрального фестивалю склали вистави з короткого списку «ГРИ» 2021 року. Але перед тим, у лютому 2022-го, на початку п’ятої «ГРИ» фестиваль не те щоб припинився, він завмер. Довгий список вистав, які мали переглянути українські експерти наживо так і не сформували, та й про святковий День театру того березня ніхто не згадав.
Стрімке відновлення Всеукраїнського фестивалю-премії «ГРА» 2023-го, коли до участі в ньому зголосилося 130 прем’єрних вистав хоча не за один, а за два попередні роки, викликало подив. Найбільше, звісно, вразила активність театрів з так званих прифронтових міст, наприклад фарс «Нехай щастить!» у постановці Степана Пасічника від Харківського театру імені Тараса Шевченка. Але ж його тільки зрідка виставляли в самому Харкові й більше грали в скромних фронтових умовах. А вже після перемоги в п’ятій «ГРІ» спектакль «Нехай щастить!» вирушив у тур українськими та європейськими містами. Тож від часу повномасштабного вторгнення вимушене мандрування українських театрів знову стало реальністю. До постійних переїздів колективів долучився й фестиваль-премія «ГРА», чиї спектаклі короткого списку міжнародне журі відтепер переглядає в різних більш-менш безпечних українських містах, а не тільки в столиці.
Не порушуючи, а підтримуючи традиції, сьомий фестиваль-премія «ГРА» 27 березня 2025-го оголосив довгий список вистав-претендентів, загалом узявши до розгляду більше як 130 прем’єрних вистав лише за один 2024 рік. Довгий список — це 35 спектаклів у 7 номінаціях, серед яких є і така особлива, як «За найкращу виставу-рефлексію на події російсько-української війни». Прийнявши для себе як програмне дивне словосполучення «найкраща рефлексія… на війну», цього року до короткого списку номінації увійшли переважно вистави документальні. Їхні тексти написані безпосередніми учасниками подій, як-от «Військова мама» Аліни Сарнацької від театру Ветеранів, або на основі інтерв’ю як «Плейлист подорожнього» Анастасії Косодій (Львівський театр імені Лесі Українки) чи «Я повернуся» Оксани Гриценко (Київський театр «Золоті ворота»).
Але водночас із тим, що подіям десятилітньої війни в центрі Європи ХХІ століття присвячена спеціальна номінація, воєнні реалії та багато чого з ними пов’язаного є і в шістьох інших «мирних». Вони тривожать глядача в перформансах «ЇЇ MOVA» та «Хтось такі як я», у спектаклі «Камінь» режисера Євгенія Резніченка, який грають на сцені Одеського театру імені Василя Василька, у постановці «Отелло» режисерки Оксани Дмитрієвої в Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.
Війна — і не давньогрецька, а наша сьогоднішня, — повсякчасно проступає також у постановці Дмитра Захоженка «Птахи» за Аристофаном з номінації «За найкращу драматичну виставу великої сцени». Цілком природно, що в цьому суттєво переробленому й доповненому тексті античної комедії, до якого з режисерської волі увійшло чимало актуальних діалогів тривожного українського сьогодення, загубилась авторська згадка про поета-трагіка Фрініха — учня шанованого Феспіда. Але для справжнього освячення і Всесвітнього, і Українського дня театру достатньо й тіні талановитого театрального менеджера VI до нашої ери Феспіда, який вимушено або за власним бажанням мандрував із возиком-сценою.