Попри всю багатоманітність світу, є речі, універсальні для всіх часів і народів. На жаль, до них належить і справжнє прокляття людства – корупція. Про неї згадується у творах з мистецтва державного управління, релігійних та юридичних пам’ятках Єгипту, Месопотамії, Іудеї, Індії та Китаю – першоджерел нашої цивілізації. Старий Заповіт викриває це давнє соціальне зло: «Бо Я знаю про ваші численні провини і про ваші великі гріхи: тиснете ви справедливого, берете ви підкупа та викривляєте право убогих у брамі (Ам., 5:12)».
Прокляття цивілізації
Як майже одностайно вважають історики, своє глибоке коріння корупція пустила тоді, коли з’явилися влада й держава. Вона фактично постала з давнього ритуалу робити подарунки особам, від яких залежало вирішення певних питань. Відтоді у встановленні істини сильні світу керувалися не так справедливістю, як змаганням підношень.У первинних суспільствах такий підхід був нормою. Виникнення держави надало корупції нового поштовху. Це було пов’язано з появою цілої армії чиновників, які мали повноваження говорити й діяти від імені держави чи володаря. Вони не обмежувалися лише своєю – часто-густо невеликою – платнею і використовували посаду для власного збагачення.
З настанням Нового часу і появою професійної державної служби (бюрократії) з її наголосом на раціональних процедурах і вирішенням справ за формальними правилами, корупція набуває нового значення. Вона стає своєрідним мастилом, застосовуваним для вирішення двох завдань. По-перше, винагородження чиновників стає відповіддю традиційного суспільства, з його звичаями взаємодопомоги (ти мені – я тобі, сприяння «своїм»), на безособовість раціональної бюрократії. Підкуповуючи конкретного чиновника, прохач робив бюрократичну машину прихильнішою до себе. По-друге, корупція давала змогу спростити процедури і швидше вирішити справу там, де формальні правила були надто громіздкими та неефективними.
Утім, попри спроможність допомогти порозумітися конкретним людям у конкретній ситуації, корупція залишалася гальмом для розвитку суспільства і держави. Адже в корумпованих системах рішення не приймаються на користь найкращого чи найсправедливішого варіанта, а є наслідком підкупу відповідальної особи. Відтак ресурси суспільства перерозподіляються неефективно, і саме воно незадоволене корумпованістю держави, що зменшує її легітимність.
У другій половині XX століття корупція ставала все більшою міжнародною проблемою. Підкуп корпораціями найвищих посадових осіб за кордоном набув масового характеру. Глобалізація лише посилила ці тенденції. У випуску від 31 грудня 1995-го газета Financial Times оголосила 1995-й роком корупції, а для пропаганди знань про такі злочини ООН заснувала Міжнародний день боротьби з корупцією – 9 грудня.
Рецепти подолання корупції
З кінця XVIII, а особливо протягом ХІХ століття в країнах Заходу відбувається перелом у протистоянні модерних цивілизацій і корупції. Внаслідок ліберальних перетворень суспільство отримувало все більше важелів впливу на вищу владу, зокрема на роботу державного апарату.
Найефективнішим засобом боротьби з корупцією на сьогодні є мінімізація чинників, які її зумовлюють. Зокрема, як найпростіший інструмент протидії цьому явищу часто вибирають реформи законодавства – не так посилення покарань за корупцію, як спрощення і послаблення державного контролю (зменшення частоти перевірок, зниження податків) для мінімізації самих можливостей зловживання службовим становищем. Відтак контролюючі органи можуть зосередити увагу на значно вужчій корупціогенній сфері, тоді й сам контроль стане ефективнішим.
До внутрішнього контролю належать механізми і стимули, що є в самому апараті управління: зрозумілі стандарти виконання посадовими особами своїх обов’язків і суворий нагляд за кожним службовцем (наприклад, саме цей метод було досить ефективно застосовано у Грузії). З метою забезпечення нагляду часто створюють особливі управління, які функціонують автономно.
До зовнішнього контролю зараховують механізми, які мають високий ступінь незалежності від виконавчої влади. Незалежна судова система, за якої порушника закону може бути легко й ефективно визнано винним, різко знижує потенційну привабливість корупції. Крім цього, одними з найефективніших інструментів контролю над бюрократичним апаратом є свобода слова та ЗМІ.
Світова практика серед найефективніших антикорупційних заходів виокремлює такі:
• визнання неконституційними будь-яких корупціогенних норм, тобто таких, що накладають на громадянина обмеження (за винятком норм, що описують конституційні свободи і права людини);
• інформаційне забезпечення громадян, що полягає в аналізі законів з метою чіткого, лаконічного і дохідливого роз’яснення їм прав та обов’язків, наслідків правопорушень, особливостей судової процедури тощо. Знаючи все це, громадяни будуть впевненішими, опинившись сам на сам із чиновником, який підштовхує до давання хабара;
• відкритість відомчих систем і належний громадський контроль можуть бути реалізовані через публікацію та відкрите обговорення внутрішньовідомчих документів у загальнодоступній мережі інтернет, що здатне серйозно похитнути фундамент корупції;
• соціальне забезпечення чиновників. Висока зарплата, першокласне медичне обслуговування, безвідсоткові кредити для купівлі нерухомості, велика пенсія – чиновник має відчувати, що він багато що втрачає, якщо його спіймають на хабарі. Згідно з дослідженнями цей захід не дає безпосереднього результату для боротьби з корупцією, проте сприяє підвищенню якості бюрократії з часом.
Хоча більшість названих вище заходів мають здійснювати центральні уряди, вони потребують підтримки також з боку суспільства. Історія знає багато прикладів того, що, коли воля політичних лідерів спирається на активну громадську підтримку, домогтися результату вдається за вельми короткий термін. Як це було в 1990-ті роки в Італії під час проведення кампанії «Чисті руки» чи в Грузії після приходу до влади президента Саакашвілі.
Навпаки, якщо громадяни покладають усі надії на «мудрих правителів», а самі пасивно очікують результату, даючи й беручи хабарі, галаслива кампанія боротьби з корупцією може закінчитися ще більшим її зростанням, як це було в новітній історії і України, і Росії. А це, як переконує історичний досвід, може поставити хрест не тільки на перспективах держави, а й на її майбутньому.
