Тому сьогодні особливого значення набуває те, чим закінчиться історія з шахтою «Червоний партизан» і діяльністю свердловської профспілки.
Звернемося до короткої хронології ключових подій.
10 січня представники Незалежної профспілки міста Свердловська, що на Луганщині, захопили кабінет директора шахти «Червоний партизан», яка входить до складу «ДТЕК» Ріната Ахметова. Члени НПГС висунули ряд організаційних вимог донецькому олігархута губернатору Луганщини Володимиру Пристюку. Перш за все – «скасувати наказ гендиректора «ДТЕК-Свердловантрацит» «Про зміну організаційної структури…»№ 405 від 21.12.2012, який ініціює масові звільнення», та «припинити схиляти працівників підприємства до підписання попереджень про звільнення».
У прес-службі ДТЕК, реагуючи на інцидент, підкреслили, що «загарбники» директорського кабінету не є працівниками підприємства і не представляють інтереси трудового колективу шахти.
11 січня голова Незалежної профспілки Костянтин Ільченко повідомив про те, що ввечері попереднього дня приблизно сорок невідомих осіб спортивної статури намагалися силою вигнати активістів НПГС із кабінету директора шахти Костянтина Тюмікова, котрий трохи пізніше виступив зі спростуванням даної інформації.
Вночі 11 січня члени Незалежної профспілки звільнили директорський кабінет, погодившись зустрітися вранці з губернатором області для обговорення проблемних питань. За підсумками зустрічі була створена робоча група, до якої увійшли представники ДТЕК, місцевої влади та НПГС.
У цей же день на зборах трудового колективу шахти «Червоний партизан» працівники підприємства висловили свою недовіру Незалежній профспілці міста Свердловська та заявили, що вони не розділяють дій його членів.
14 січня активісти НГПС провели переговори з головою Луганської облдержадміністрації Володимиром Пристюком. Було вирішено найближчим часом першочергово зайнятися питанням щодо згаданого вище «наказу, який ініціює масові звільнення».
Продовження історії, судячи з усього, буде менш резонансним і більшою мірою бюрократичним. Дивлячись же на полярність позицій, які зайняли учасники конфлікту, як і в багатьох інших подібних випадках, є підстави говорити про те, що «правда десь посередині». Але більш важливим сьогодні бачиться інше питання: наскільки чисті мотивації представників НПГС? Якщо члени профспілки щирі у своїх цілях, тоді це може спричинити в Донбасі серйозну ланцюгову реакцію шахтарських протестів.
Якщо ж реальні наміри Костянтина Ільченко та його команди пов'язані не з правозахисною справою як такою, а з політичним марнославством, тоді таємне так чи інакше незабаром стане явним. І гірників донецького краю спіткає ще одне розчарування в тому, що «третій сектор» дійсно здатний допомогти їм у відстоюванні власних прав на гідне життя.
Наприклад, голова Профспілки працівників вугільної промисловості та депутат від ПР Віктор Турманов вбачає в протестній акції на шахті «Червоний партизан» своєрідну спробу привернути увагу до маловідомої організації.Але його позиція цілком зрозуміла з огляду на те, яку політсилу він представляє. Своєю чергою, голова НПГС Костянтин Ільченко, коментуючи ситуацію для Тиждень.ua, всіляко заперечує версію Турманова. «Наша профспілка існує з 2005 року, ось уже восьмий рік ми ведемо війну з представниками вугільної мафії, куди, перш за все, входить галузева профспілка вугільників, яку очолює Турманов. Ми постійно боролися з ними, і коли зараз наша боротьба отримала загальнонаціональний резонанс, вони намагаються показати нас хуліганами, звинуватити в політичних замовленнях, мовляв, ми є зброєю Януковича в боротьбі з Ахметовим. Це все маячня», – зазначає лідер Незалежної профспілки.
Водночас Ільченко заявляє, що навколо ситуації з шахтою «Червоний партизан» активно піариться команда Олег Тягнибока.«У ЗМІ кажуть, що партія «Свобода»нібито захищає наші інтереси, –зауважує Ільченко, – але ми (протестувальники з Незалежної профспілки міста Свердловська, – ред.) не давали їй таких повноважень, тому що ніхто з депутатів «Свободи»з нами не зустрівся і не дізнався, в чому суть проблеми. Ми свободівцям не потрібні, їм потрібен цей дешевий піар, яким вони займаються зараз».
Тут варто зазначити, що 14 січня депутат від «Свободи» Ігор Швайка зустрівся з керівництвом і трудовим колективом шахти «Червоний партизан». Членів НПГС, за словами Ільченко, на зустріч офіційно не запросили.
Напруга й об’єкт невдоволення
Як би там не було, захоплення кабінету директора на свердловської шахті – це все ж таки символічне відображення наростаючого тренду протестних настроїв серед шахтарів Донбасу. Наскільки значним виявиться цей тренд, покаже час, а поки що йдеться про початкові прояви. До слова, нещодавно представники Незалежної профспілки гірників України і Незалежної профспілки гірників Донбасу заявили, що шахтарі готові вдатися до найрішучіших дій і акцій протесту, якщо на вимоги профспілок влада й далі не звертатиме уваги. Як тут не згадати шахтарські страйки кінця 80-х – початку 90-х років, які привели до фундаментальних державних змін.
Читайте також: Повсталий Донбас
Чим сильніше розбіжність між очікуваннями і реальністю, тим яскравіше може виражатися народний спротив. Особливо, коли йдеться про індустріальні регіони і людей, котрі займаються важкою і небезпечною фізичною працею, йдучи щодня на роботу, як на війну, з якої одного разу можна не повернутися. Такий стан речей обумовлює в шахтарському середовищі високий рівень психологічної напруги, яка може незабаром призвести до значного протестного руху донбасівських гірників.
Перспективи масштабної протестної активності серед гірників пов’язані із загальним невдоволенням системою, яка склалася в сьогоднішній Україні. Системою нероздільного владно-олігархічного диктату.Навіть у ситуації з шахтою «Червоний партизан» вимоги представників профсоюзу були висунуті, як олігарху Ахметову, так і губернатору Пристюку.
Сьогодні доречніше поміркувати над тим, в яких формах може відбуватися ескалація протестних настроїв серед шахтарівуже найближчимчасом. Як було сказано на початку статті, фундаментальну роль у цьому відіграватимуть лідери та громадські сили, які візьмуться організовувати протести невдоволених гірників.
Три шляхи
Якщо ці лідери і сили будуть щирими й адекватними, тоді можна говорити про потенційний прогрес шахтарської політкультури та Донбасу в цілому. Тут мається на увазі поміркованість, але разом з тим високий рівень ефективності політичної участі та громадської активності.
Якщо ці лідери і сили будуть агресивними, є ризик, що шахтарські протести можуть призводити до фатальних наслідків, жертв і, зрозуміло, нульової ефективності. У цьому плані також потрібно пам’ятати, що діюча українська влада, яка повинна буде реагувати на вимоги протестних груп, схильна більшою мірою спиратися на силу, ніж на правовий принцип ведення політики.
І, нарешті, якщо ці лідери і сили будуть нещирими, «еліту робітничого класу» чекатиме чергова хвиля фрустрації, пов'язана з втратою віри в те, що від когось можна отримати серйозну, а головне – реальну політичну підтримку. Стихійні ж і політично неорганізовані протести навряд чи приведуть до яких-небудь системних змін.