Велика доба радянського переформатування дійсності лишила по собі безліч слідів. Зокрема, у сфері побутово-родинних стосунків. Ідеться не тільки про одвічний конфлікт батьків і дітей, але й про речі менш драматичні, проте не менш болючі. Скажімо, проблема виховання.
Кого турботливі батьки віддали до музичних шкіл – гризти своїми, не до кінця зміцнілими дитячими зубами граніт класичної музичної освіти, – тим відверто не пощастило. Жахливе звучання слова «сольфеджіо», що своєю фонетикою нагадувало про папське середньовічне мракобісся, смутком і шлунковим розладом, до сьогодні відгукується в свідомості тисяч понівечених цілоденними репетиціями школярів.
Отриманий свого часу широкими народними масами доступ до безкоштовного навчання зробив свою підлу справу – класична музика, котра до Великого Жовтня вважалася прерогативою буржуйською, раптом виявилася досяжною й класово нешкідливою. Не дивно, що радянське міщанство внесло до списку незамінних аксесуарів усі ці жахливі піаніно, які до сьогодні припадають пилом у коридорах і вітальнях.
Діти мусять грати на музичних інструментах, щоби найгіршими рисами не нагадувати своїх батьків. Моцарт став символом втрачених піонерських років, які можна було б використати з користю, обкрадаючи сусідні яблуневі сади чи нюхаючи клей. Хоча, здавалося б, до чого тут Моцарт?
Статус класичної музики в нашому пострадянському та західному посткапіталістичному суспільствах кардинально різниться. На Заході класична музика не належить до хворобливих уподобань стареньких інтелігентів (немає в них жодних стареньких інтелігентів – це словосполучення вигадали росіяни, щоб виправдати свій побутовий алкоголізм!). Класична музика на Заході лунає в радіоефірах, на телебаченні та постійно прокручується в автомобілях. Кожна порядна домогосподарка чи менеджер середньої ланки обов’язково мають із собою кілька куплених на розпродажах mp3-опер або диски з повного копійчаного видання того самого Моцарта. Rolling Stones на Заході слухають далеко не всі. Шансон там не слухає ніхто, за винятком наших емігрантів. Щоправда, їх там багато, тому цілком можливо припустити,що об’єднана Європа для шансону втрачена не цілком. І жоден Моцарт не допоможе.
Натомість, що ж наші діти, котрі проводять тягучі години в репетиційних залах? Наскільки класика важлива для їхнього подальшого життя? Де всі ці випускники, котрі досконало володіють нотною грамотою та грою на балалайках? Адже це вони мали б якось реагувати на тотальну відсутність у ефірі улюблених ними Баха з Бетховеном. І тут питання лишається відкритим – чи може людина, котра сім років ходила до музичної школи, комфортно почуватися в суспільстві, де існують три радіо «шансон»?
Я вже не кажу про решту співвітчизників, які навіть MTV вважають химерною вигадкою поморочених інтелектуалів – що вже говорити про канал «Культура» та різний нікому не потрібний джаз. Але ж люди з музичною освітою, вони б мали якось впливати на смаки й інтереси наших співвітчизників. Хоча, можливо, класик мав рацію, й не можна жити в суспільстві, не залежачи від нього. Та, мабуть, саме тому дехто вважає за краще не заморочуватись і просто змінити суспільство. Разом із громадянством.