«Петрівни сьогодні не буде, керівник підприємства був у неї, вітав зі святом: харчовий набір, квіти, листівка. В неї ж син загинув в Афганістані», – мимохідь кидає жіночка в магазині, розповідаючи продавчині найсвіжіші новини.
«А що за свято таке, що з загиблим сином її вітають квітами?», – питає продавчиня.
Жінка знизує плечами: мовляв, до чого тут це, коли людині допомагають. Але питання лишається висіти в повітрі, поки говірка жінка не виходить.
Мені стає дуже незатишно, як кожного року напередодні цієї дати. Для газети, де я працювала, повинна була шукати якогось чоловіка, який був на тій війні, він обов’язково розповідав про героїзм побратимів в найменших подробицях, бо, на жаль, майже усі вони так і лишилися на тій війні, яка стала головною подією життя. Я слухала і розуміла: більш за все я боюся вимовити це «навіщо». Бо не мені, не йому не було б що відповісти…
Читайте також: На Донбасі за час АТО загинули 74 воїни-"афганці"
Майже усі «афганці» знайшли себе на новітній війні. Це не дивно, бо рана, яку вони намагалися загоїти багато років, прорвала. Бо не гоїлась, а тільки загнивала. Бачила їх на обох боках війни: кожен воював за свою Батьківщину. Хтось за ту, яка використала його колись, як гарматне м'ясо, та фактично продовжила це робити. Хтось за ту, де теж доводилось чути: «Це не ми тебе туди посилали», так що отримати таке в обличчя і за цю війну їм тепер не страшно – звикли.
В кожному місті Донбасу сьогодні були мітинги та покладання квітів. Думаю, не тільки на звільненій території. Десь пафосно, як той керівник, який вітає мати загиблого солдата квітами, десь більш помірковано. Наприклад, прес-центр штабу АТО вразив дуже вірною інтонацією:
«Тисячі українців, пройшли через горнило локальних воєнних конфліктів, що спалахували у різних куточках земної кулі внаслідок імперської боротьби Радянського Союзу за світове панування. Участь наших земляків у бойових діях на території Афганістану та інших держав стало не лише школою мужності, а й національною трагедією українського народу, який не маючи власної державності був змушений розплачуватися кров’ю за кремлівські авантюри…»
Але питання болить багатьом. Сьогодні натрапила на перепалку в соцмережі: два чоловіка десь одного віку під постом з фото пам'ятника воїнам-інтернаціоналістам сперечаються, чи треба робити мітинги, чи потрібно їх шанувати, що нам усім робити з цим Афганістаном. Ось така думка:«Для народу Афганістану – це той же Моторолла. От уяви, якщо до цього пам'ятника потрапить житель Афганістану, у якого ось такий молодий боєць знищив всіх його рідних і близьких, який стер з лиця землі його кишлак. Які думки у нього виникнуть про наш народ, який ставить пам'ятники вбивцям жінок і дітей? Чи ти вважаєш, що наші хлопці там нікого не вбивали, а «захищали» нашу Батьківщину? Воїни-афганці – це не наша гордість, а наша ганьба».
Читайте також: Якою мовою розмовляють звірі
Але кожного року вдивляючись в обличчя молодого хлопчика, в якому втілений збірний образ загиблих солдат з Бахмута, я думаю, що ця дитина – жертва, а не вбивця чи герой. І воїни-афганці – це не гордість. І не ганьба. Це наш біль. Який не спокутуєш квітами та харчовим набором. І чим далі ми будемо крокувати від Радянського Союзу, тим менше в цей день буде мітингів. І більше зусиль для спокути.