На фоні влаштованого Дональдом Трампом умиротворення Владіміра Путіна Невіл Чемберлен видається принциповим і сміливим реалістом. Чемберлен принаймні намагався запобігти великій європейській війні, а Трамп діє у розпал війни. «Мюнхен» Трампа (подібно до Мюнхенської угоди 1938 року, за якою Британія і Франція продали Чехословаччину) відбувається напередодні великої конференції з безпеки в сучасній столиці Баварії, де його емісари зустрінуться із західними союзниками. Мюнхенська конференція з безпеки має стати початком рішучої європейської відповіді на основі уроків нашої трагічної історії, щоб уникнути її повторення.
Наступний, пропонований Трампом крок — це фактично нова «Ялта» (чи то пак саміт США, СРСР і Великої Британії, що відбувся у кримському курортному місті Ялта в лютому 1945-го і втілює практику вершіння наддержав долями європейських країн за їхніми спинами). У нашому випадку Трамп пропонує, щоб США і Росія вирішували долю України за мінімальної участі України або інших європейських країн (ба навіть без них). Але цього разу представники Білого дому і Кремля повинні зустрітися спочатку в Саудівській Аравії, потім у своїх столицях, а та сама Ялта в Криму перейде у володіння Росії. Адже у відважному новому світі Трампа й Путіна правда за силою, а територіальна експансія — прерогатива наддержав (експансія Росії на територію України, США на територію Канади і Гренландії, а Китаю на територію Тайваню).
Усі історичні аналогії мають свої межі, й аналогіями з Мюнхенською угодою і Ялтинською конференцією і так зловживають. Але тут вони справді доречні, за умови, що ми підкреслимо і відмінності, і схожості.
Протягом кількох тижнів після обрання Трампа ми мали слабку надію на те, що коли справа дійде до України, його адміністрація дотримуватиметься проголошеного гасла «мир через силу», розуміючи, що сила — єдина, зрозуміла Путіну мова. Тепер ми бачимо, що Трамп залякує лише друзів своєї країни, а до ворогів підлабузнюється.
Так званий можновладець насправді є слабкою людиною, коли доходить до протистояння з ворожими авторитарними діячами світу. Лише за один день він зробив чотири великі, зайві й згубні поступки. По-перше, пробні переговори ініціював не через посередника, що можна було б вважати виправданим рішенням, а особисто поспілкувався з російським диктатором, забезпечивши повне і улесливе визнання його ролі світового лідера. «Ми обидва розмірковували про Велику Історію наших Народів», — розповів Трамп про довгу телефонну розмову в соціальній мережі. Вони обговорили «великі переваги, які ми колись отримаємо від нашої співпраці. Але спочатку, як ми обидва погодилися, ми хочемо зупинити мільйони смертей, які спричинює Війна з Росією/Україною». Так само 1941 року замість вступити у війну проти нацистської Німеччини на боці Великої Британії й інших союзних європейських держав, президент Сполучених Штатів міг би зателефонувати Гітлеру поміркувати про «Велику Історію наших Народів», а потім поговорити про спільне припинення «Війни з Німеччиною/Великобританією».
По-друге, він запропонував російському лідеру двосторонні американсько-російські переговори поза спинами українців — саме таку нову Ялту, якої завжди хотів Путін. А, по-третє і по-четверте, заявив, що Україна повинна поступитися територіями і що США не підтримають її членство в НАТО. Обидва варіанти вже деякий час озвучуються в приватних розмовах у Вашингтоні й інших західних столицях, але заздалегідь публічно визнати готовність до поступок — це майстер-клас, як не треба практикувати «мистецтво ведення переговорів». (Щось подібне Трамп зробив на переговорах з талібами про Афганістан: розпочав їх, радше ніж завершив графіком виведення американських військ). Історики тепер мають у своєму розпорядженні щоденники і спогади наближених до Гітлера, які описували, що він був у захваті від угоди, виторгуваної у Чемберлена. Одного дня, можливо, і ми читатимемо такі ж свідчення про те, як Путін потай тішився поступкам Трампа.
Це не означає, що найближчим часом настане щось, що можна буде назвати словом «мир». Перші публічні заяви Кремля про телефонну розмову Трампа й Путіна були вельми застережливими, із попередженнями про те, що «необхідно врегулювати причини конфлікту». Ймовірно, ідеальним сценарієм для Путіна було б продовження мирних переговорів з Трампом на тлі низки неквапливих самітів у Саудівській Аравії, США й Росії, а тим часом Росія продовжуватиме просуватися на полі бою, руйнуючи енергетичну інфраструктуру України й підриваючи її економіку, суспільство і політичну єдність іншими способами.
(Відповідаючи на запитання про залучення України до переговорів, Трамп згадав про необхідність проведення президентських виборів, повторивши в такий спосіб російську лінію атаки на легітимність президента Володимира Зеленського).
Слід відзначити одну величезну відмінність між Європою часів Мюнхенської угоди і Ялтинської конференції і сучасною Європою. Сучасна Європа — заможна, вільна, демократична і тісно інтегрована спільнота партнерів і союзників. Справді, як укотре засвідчило нещодавнє опитування Європейської ради з міжнародних відносин, Європа також потерпає від розколу й розгубленості щодо найкращого шляху для України. Але за наявності достатньо рішучої коаліції охочих і спроможних країн, безумовно, за участі Великої Британії, усе ще може допомогти Україні стабілізувати лінію фронту, втримати економіку й зрештою почати переговори з позиції сили, а не слабкості. Ось чому Мюнхенська конференція з безпеки, що відбудеться на вихідних, має стати початком європейського реагування на «Мюнхен» Трампа.
Нещодавно вийшла друком книжка автора Homelands: A Personal History of Europe.