«Як ви гадаєте, чи буде покоління-22?» — запитала мене нещодавно студентка в німецькому університетському містечку Ґеттінґен. Когорта європейців, тобто тих, для кого повномасштабна війна в Україні, що розпочалася російським вторгненням у лютому 2022 року, формуватиме спосіб мислення та політичної діяльності на все життя.
Це важливе запитання.
Сьогоднішня Європа сформована чотирма ключовими політичними поколіннями: 14-го (із їхнім доленосним юнацьким досвідом Першої світової війни), 39-го (Друга світова війна), 68-го (1968 рік у всіх його різноманітних проявах) та 89-го (падіння Берлінського муру та кінець Холодної війни).
У кожному випадку переломний момент припадає на ранній період дорослого життя, тому є значна часова затримка до того, як до влади прийде когорта, на яку це вплинуло. Представники покоління-68, такі як Йошка Фішер у Німеччині, Джек Строу у Великій Британії та Ліонель Жоспен у Франції, відігравали провідну роль у європейській політиці аж до 2000-х. Такі представники покоління-89, як прем’єр-міністр Чехії Петр Фіала та міністр економіки Німеччини Роберт Габек, нині стоять біля керма.
Кілька років тому наш проєкт «Історії Європи» в Оксфордському університеті досліджував переломні моменти, які вплинули на формування сучасних молодих європейців. Тоді здавалося, що немає жодного переломного моменту, який можна було б порівняти з 1989-м, 1968-м чи двома світовими війнами. Натомість ми виявили спільний досвід, який стосувався свободи пересування Європою, а також переважальне занепокоєння щодо зміни клімату. Однак були деякі особливі моменти для географічних підгруп: війни в колишній Югославії для південно-східних європейців; криза єврозони для молодих греків, іспанців і португальців; Brexit для британців та ірландців.
Читайте також: Тімоті Ґартон Еш: Україна в нашому майбутньому
Однак, безсумнівно, повномасштабне вторгнення Путіна в Україну має активізувати нове загальноєвропейське політичне покоління. Якщо найбільша війна в Європі з 1945 року не зробить цього, то що тоді?
Люди часто з ентузіазмом реагують на цю ідею. Я теж хотів би бачити нове політичне покоління з почуттям спільної мети для просування європейського проєкту вперед. Але ані опитування громадської думки, ані мої розмови з молодими європейцями не дають переконливих доказів того, що воно вже є.
В Україні я зустрічав багато молодих людей, для яких війна, очевидно, стане визначальним моментом їхнього політичного життя: щось середнє між 39-м і 89-м. У Польщі та Естонії я бачив подібний ефект, хоча й не такий сильний. Однак у Західній Європі він набагато менш помітний. Тут є величезна симпатія до України, посилена особистими зустрічами з українськими біженцями, але війна стала лише однією з багатьох новинних історій.
Є великі відмінності в ставленні до війни навіть між тими країнами Центральної та Східної Європи, які розташовані ближче до зони бойових дій. Згідно з нещодавнім опитуванням, проведеним аналітичним центром GLOBSEC, приблизно третина болгарських і словацьких респондентів вважає, що Захід несе головну відповідальність за війну в Україні. Разючі 50 % словаків погоджуються з твердженням, що «США становлять загрозу безпеці моєї країни».
Розрив між поколіннями ще менш чіткий. Глибокий аналіз опитувань, проведених для нашого з Європейською радою з міжнародних відносин (ECFR) дослідницького проєкту, показує, що лише 46 % респондентів віком 18–29 років називають Росію противником, порівняно з більш ніж 60 % віком понад 60 років.
У деяких із десяти опитаних нами європейських країн молодь видається прозахідною, в інших — більш критично налаштованою до Заходу. Тільки в питанні підтримки майбутнього членства України в ЄС молоді європейці загалом більш позитивні, ніж старші. Аналітики GLOBSEC кажуть мені, що бачать таку саму картину.
Читайте також: Тімоті Ґартон Еш: Нам потрібна деколонізація західної думки
Ба більше, ці опитування не визначають відносної важливості проблеми. Мої розмови з молодими європейцями свідчать про те, що такі теми, як зміна клімату, соціально-економічна нерівність і те, що вони вважають своїми зруйнованими життєвими шансами, для них щонайменше такі ж важливі, як і ця війна.
Чи означає це, що покоління-22 — просто примарна мрія старого покоління-89? Або в кращому разі однієї з тих географічних підгруп? Можливо, але не обов’язково. Зі зрозумілих причин 1989 рік інтенсивніше пережили у Східній, ніж у Західній Європі, але він усе одно сформував цілу когорту майбутніх лідерів. Натхненний марш свободи, що відбувся за падінням Берлінського муру, дав їм зобов’язання на все життя просувати мету «єдиної та вільної Європи».
Політичними поколіннями не народжуються, а стають. Тож запитання треба адресувати тій студентці з Ґеттінґена та її одноліткам. Чи збираєтеся ви створити політичний клас покоління-22, який поєднає захист свободи й відновлення миру в Європі з проблемами вашого покоління, такими як міжсекторна рівність і перехід до «зеленої» енергетики? Старе покоління-89 та покоління-68, безумовно, сподіваються на це, але все залежить від вас.
Автор є також автором книжки «Homelands: A Personal History of Europe».