Звинувачувати європейських лідерів у зраді не треба. Очевидно, вони попросту втомилися від війни й хочуть швидше закінчити її, не надто звертаючи увагу на інтереси України. І якщо при цьому й підіграють Путіну, то навряд чи зумисне. Країни ЄС тому й перебувають на верхніх позиціях усіх економічних та соціальних рейтингів, що захищають передусім завжди свої інтереси. Олландові й Меркель важливо привезти в Париж та Берлін звістку про мир, убезпечити свої країни від нових криз та потоку біженців зі Сходу. Це завдання вони, нехай і ситуативно, виконали.
Важливо розуміти, що ставлення до донецьких колабораціоністів у німців і французів загалом спокійніше, ніж у нас. У них Захарченко та Плотницький викликають стільки емоцій, скільки в нас який-небудь Аркадій Ґукасян із Нагірного Карабаху. Трагедія України — насамперед трагедія України, а вже потім решти держав, це необхідно розуміти й діяти, виходячи з такої ситуації. Те, що може здаватися нам неприйнятним і навіть образливим, для світової спільноти рутина.
Умови, запропоновані Україні в Парижі, здаються зрадою з боку європейських партнерів, але це тільки на перший погляд. Міжнародне право — налагоджений механізм, і європейці просто діють так, як їм дозволяє алгоритм. Амністія для бойовиків «ЛНР» і «ДНР» бачиться їм прийнятним кроком лише з тієї причини, що ніхто з лідерів сепаратистів досі не був визнаний терористом навіть в українському суді. Отже, руки європейським переговірникам розв’язує пасивність нашого керівництва й наших правоохоронців.
Тільки відсутність доказів провини лідерів «ЛНР» і «ДНР» у злочинах проти людяності (а точніше небажання української сторони оприлюднити ці докази) дає підстави європейцям вважати їх рукопотискальними персонами, яких можна амністувати і яким можна надати імунітет. У випадку, якби вина їхня була доведена й цей факт став загальним надбанням, Олланд і Меркель навряд чи пропонували б на очах у світової громадськості такі варіанти.
Відсутність доказів провини та судових рішень щодо лідерів «ДНР» і «ЛНР» (не тільки Захарченка та Плотницького, а і їхнього оточення) робить їх прийнятними партнерами для переговорів із погляду міжнародного права. На відміну від тих-таки військових злочинців із республік колишньої Югославії на кшталт Караджича чи Биляни Плавшич, які потрапили до Гааги за злочини проти людяності. Як відомо, лідери боснійських сербів скоювали практично ті самі діяння, що й ватажки донецьких та луганських сепаратистів. Це і терор проти цивільного населення, і переслідування мирних громадян за політичні погляди, і тортури, і убивства військовополонених.
Однак якщо за фактами югославських подій свого часу був створений міжнародний трибунал, а всі випадки таких злочинів ретельно задокументовані, то наша влада не тільки не домагається від міжнародного співтовариства створення аналогічного трибуналу щодо подій у Східній Україні, а ще й не може належним чином зібрати та задокументувати факти злочинів російських окупантів та проросійських бойовиків. Понад те, дедалі частіше стають відомі факти відвертого саботажу ГПУ та міліції, які не поспішають збирати інформацію і карати винних у злочинах проти українців та України. Приміром, у Луганській області місцева міліція фактично змушує свідків обстрілів української території артилерією Росії відмовлятися від своїх слів, тобто покриває агресора!
Читайте також: Чи надовго мир?
Певна річ, у цих умовах європейці мають повне моральне право вести ту лінію, яку ведуть. Адже схоже, що в української сторони є тільки емоції, але немає документів і судових рішень. Таким чином, якщо не лідери «ЛНР» та «ДНР» Плотницький та Захарченко, то їхні менш одіозні заступники бачитимуться постатями, придатними для переговорів, а відтак і амністії.
У цій ситуації на передній план виходять насамперед члени донецьких та луганських олігархічних кланів, які весь час, поки тривали масові заворушення та бойові дії на Донбасі, перебували в тіні й фактично залишилися не заплямовані тяжкими злочинами й злочинами проти людяності. Швидше за все, саме вони в недалекому майбутньому вийдуть із тіні й візьмуть у свої руки управління окупованими територіями. Зрозуміло, не без підтримки Російської Федерації, котра як була, так і залишається їхнім надійним партнером та «дахом» у всіх справах.
Зрозуміло, з погляду здорового глузду ці люди не тільки причетні до загибелі та руйнувань, а навіть більш винні, ніж рядові бойовики. Адже саме їхні дії, найчастіше невидимі для обивателя, спричинили війну. Провокації цих осіб посіяли паніку й ненависть у суспільстві, підняли людей на антидержавні повстання та погроми. Саме їхня політика зробила з Донбасу територію, лояльну до агресора та російського фашизму.
Довести в суді, що терорист Ґіркін убивав мирних громадян і скоював військові злочини, не так складно. Куди важче — що саме брехня колишнього секретаря Донецької міськради Сергія Богачова спровокувала заворушення й агресію, котрі спричинили вторгнення банди Ґіркіна в Україну, а потім і знищення Boeing із безвинними людьми. На жаль, саме Богачов і подібні представники місцевої влади, швидше за все, уникнуть покарання в майбутньому й зможуть повернутися у владу в Донбасі після врегулювання конфлікту, бо формально крові на їхніх руках немає.
Читайте також: …що все не намарне
Навіщо все це потрібно українському керівництву, не зовсім зрозуміло. Звичайно, влада могла б, використовуючи свої ресурси, силові структури й допомогу західних держав та організацій, зібрати необхідну інформацію, домогтися доведення провини, зокрема, й підбурювачів та розпалювачів війни. Підвести всіх їх під міжнародний трибунал, а «ДНР» і «ЛНР» визнати терористичними організаціями. Проте фактично цього не відбувається. Швидше за все, тому що президенту та його оточенню простіше домовитися з давно знайомими й зрозумілими партнерами, ніж боротися з ними.
Очевидно, що нинішня українська влада не проти збереження старих кланів біля керма на Донбасі. Тільки б не було війни, а нагору накатаними каналами справно надходила частка від розпилів та відкатів на місцях. І, на жаль, наше суспільство переважно згодне з формулюванням «мир за будь-яку ціну», аби війна швидше закінчилася.
І хоча консервація причин, які спричинили цей конфлікт, не вирішить проблем України, а тільки ускладнить їх, ні в Європі, ні в нас воліють про це не думати. Надто вже сильним є бажання мерщій оголосити про «худой мір» на Донбасі в усіх сторін.