За свідченнями Дмитра Багалія, на чолі слобідських шкіл, що з’являлися ще в останній чверті XVII століття, нерідко були дячки, які прибули з Гетьманщини. Вони навчали дітей простолюду, козаків, ієреїв, а часом і старшини. А коли середню духовну школу перенесли з Бєлгорода до Харкова, то на її основі й постав Колегіум. Заклад розмістили в купленому будинку Шидловського й закріпили за Покровським монастирем. Утримували коштом церкви та внесків. Мовою викладання була російська, поточними предметами — піїтика, риторика, філософія, богослов’я, слов’янська, грека, латина. З 1766 року додали французьку й німецьку, математику, геометрію, малювання, інженерію, артилерію та геодезію. На початку зими, весни й осені вчителі, залежно від класів, отримували жалування від 6 до 15 рублів, а ректор аж до 100 рублів на рік. Іноземцям платили більше. Розрахунок іноді здійснювали також харчами чи дровами. Серед вступників згадано дітей низів, священників і дворянства. Талановиті сини представників заможного стану й далі студіювали в Петербурзі, Москві чи за кордоном.
Ситуацію з освітньою діяльністю Чернігівської (1700), Харківської (1726) і Переяславської (1738) колегій, чия самобутність утрималася до реформи 1808 року, дослідила Людмила Посохова. До речі, в останніх двох інституціях викладав і Сковорода. Серед учителів переважали вихідці з духовенства. У молодших класах їх називали магістрами, у старших — професорами. На уроках, які тривали заледве не весь день, аналізували наукові твори. Лекції готували самостійно або читали за нотатками попередників. Роботу над підручниками й перекладами винагороджували додатковою платою чи кар’єрним просуванням. Студенти, а це хлопці віком від 10 до 28 років, переходили від класу граматики, поезії й риторики до філософії та богослов’я. Чеснотливому вихованцеві годилося володіти латиною й бути побожним. Але вивчення мови ставало ще тим випробуванням. Щойно хтось припускався помилки, його вносили до ганебного переліку (калькулюсу). Суворе школення вимагало тримати напоготові слова латиною навіть просто для балачок. Водночас така практика сприяла зануренню в класичну культуру, а засвоєні сюжети античності й християнства творили симбіоз із місцевою традицією. Годі казати про елементарні зиски від такого навчання: випускники заробляли тим, що виголошували можновладцям панегірики, приправлені мудрими іншомовними сентенціями.
Читайте також: Інтелектуальні змагання
Будні студентів і професорів підкорялися церковному календарю. Обов’язкова щоденна присутність на храмовій службі потребувала дотримання всіх ритуалів. На додачу, наставнику доводилося регулярно читати слухачам проповіді. На свята студіори писали вітальні промови для високопосадовців. А система контролю заслуговує на окрему згадку.
Крім опіки вихователя впроваджували також взаємний нагляд учеників. Оглядали їхні помешкання, перевіряли ретельність господарювання. Грошовиті батьки чимало платили за ревізії. Щоб спудеї не вешталися по шинках і не потрапляли в сумнівні ватаги, не курили, не грали в карти й не пустували, було розроблено низку порад, чим варто зайняти їх у вільний час. І чільне місце тут посідало заохочення до читання. Ефективно діяли спільноти бурсаків, які гуртувались у конгрегації. Дехто шукав заробітку: працював переписувачем або наймався вранці будити несосвітенних сплюхів.
За відверті провини карали. Приміром, шмагали різками, до того ж мало не до крові («березова каша»). За низьку оцінку спершу можна було відбутися попередженням або доганою. А того, хто не квапився її виправляти, «частували» дубцем або лінійкою по пальцях. Спуску не було й утікачам, їх теж добряче сікли. Біглими вважали не тільки тих, хто чкурнув кудись зі скрути чи смутку, а й тих, хто вчасно не повернувся з вакацій. Передовсім це стосувалося дітей церковників, адже їм конче належало вивчитися. Нерідко до розшуку підключали родичів. Проте головними засобами впливу вважали напучення, схвалення й заохочення (шанс показати себе перед іншими, закордонні студії, нагороди). А відтак відвертий садизм викривали. Було заборонено примушувати вихованця служити, знічев’я обзивати, лупцювати, знущатися. Однострою не впроваджували, лише стежили, щоб убрання відповідало вибору справи життя. Показово, що до студентів філософії та богослов’я каральні заходи не застосовували. Та марно думати, ніби суворі будні минали без перепочинку. Рекреації з іграми, співами, музикуванням, читанням газет доповнювали мандри з наставником.
Читайте також: Наука вільних мулярів
Оскільки за взірець згадані колегії брали єзуїтські установи, згадаймо, як Мішель Фуко пов’язував останні з утворенням дисциплінарного простору на підставі системи покарань і організації навчання. У зв’язку з цим залишається непроясненим, наскільки самé знання й методи його поширення можна визнати нетравматичним досвідом освіти. А зрештою, чи дозволено бачити в науці неусувний чинник культурного перетворення людства, чи використовувати як інструмент досягнення суто прагматичних цілей.