Тягар і фейк імперії

І Росія не виняток. Колись у Заліссі на угноєний Руссю ґрунт орда кинула насіння імперії. Воно проросло в Московії, яка називалася тоді Великим князівством Володимирським і стала улусом Золотої Орди у складі великої Монгольської імперії. Тоді й народилася мрія про Імперію – байдуже, чи від Чингізидів, чи від Візантії. А доля імперії конче потребувала міфів про непереможність.

Кулі з глини для імперії

Тому вже перший «герой Російської імперії» Олександр Нев­ський був кутий і клепаний відповідно до імперських завдань. Зі зрадника – у святі, з ката – в герої, з татарської «шістки» – у володарі. Так народився величний образ грози Сарая і псів-лицарів, який в СРСР знали із пропагандистського фільму Ейзєнштейна. Такий титан, природно, потребував великих перемог, а тому розбійницький напад на шведських купців, які вирішили незаконно поторгувати з підвладною Новгороду Іжорою, перетворився в імперській історіографії на славну «Невську битву», незначна сутичка з лівонцями на Чудському озері стала грандіозним «Льодовим побоїщем», а кволий Лівонський орден – смертельною загрозою всім руським землям.

Наступний стовп імперії – Дмитрій Донський. Схема така сама: вірний ханський слуга раптом постав гордим і самовладним государем, а боягуз – сміливцем. Дмитрій також потребував славних перемог – і в історичних джерелах з’явилася «Куликовська битва». Списаний із «Льодового побоїща» хід бою (спочатку ворог наступає і тіснить, потім добірна дружина вдаряє у фланг) і відсутність самого поля бою (на Куликовому полі так і не знайшли жодних слідів битви) абсолютно не завадили «Куликовській бит­ві» постати «тріумфом» московської зброї. Російський історик ХІХ століття Сєрґєй Соловьйов навіть порівнював її з битвами на Каталаунських полях (451) і біля Пуатьє (732), і це незважаючи на те, що навіть якщо велика битва була, то Донський брав у ній участь як вірний васал законного хана Тохтамиша проти узурпатора Мамая. Через два роки той-таки Тохтамиш розорив Москву (1382), а Донський при цьому кинув свій стольний град і втік у Кострому, що, втім, не зруйнувало ані куликовського міфу, ані образу князя – переможця «іга».

Прагнення стати імперією змусило витворювати героїв навіть із непридатного матеріалу. З часом вигадки підмінили реальність і міфозалежність стала тотальною

Наступною «епохальною» подією стало «Стояння на річці Угрі» (1480), яке також вважається великим «тріумфом» і «кінцем монголо-татарського іга» (щоправда, «іга» в його точному сенсі не існувало від 1327 року, бо після Тверського повстання данину збирали вже не баскаки, а великий князь Володимирсь­­кий). А на Угрі Іван III «перестояв» лише хана Ахмата, правителя Великої Орди – спливаючого кров’ю уламка Золотої Орди, від якої вже відкололися Казань, Крим, Астрахань та ногаї (до речі, саме ногаї і зарізали бідолаху Ахмата вже наступного року). І що цікаво: через 22 роки після перемоги на Угрі Іван III знову визнав себе «холопом» хана Великої Орди. Розправилися з Великою Ордою зовсім не московити, а кримські татари, які й стали правонаступниками Золотої Орди і данником яких Московія значилась аж до початку XVIII століття.

Черговим великим «тріумфом» Московії постала Лівонська війна (1558–1583). Один із найбільш розпіарених московських государів Іван Ґрозний, герой іще одного фільму Ейзєнштейна, здійснив перше в історії масоване російське вторгнення в Європу. Спершу все йшло добре: розгромити Лівонський орден вдалося без особливих проблем, бо сили й ресурси Московії та Лівонського ордену різнилися в багато разів. Орден і за часів Невського не був потужним, а після розгрому литовцями й поляками під Вількомиром (1435) і зовсім занепав. Однак далі царю довелося зустрітися з поляками, литовцями і шведами, що закінчилося катастрофою, бо Московія пережила таке ґрунтовне розорення, яке мало відрізнялося від монгольської навали: були втрачені знач­ні території, а правляча династія Рюриковичів незабаром припинила своє існування. Та в російській історіографії підсумки Лівонської війни постають «бойовою нічиєю»: мовляв, хоробрі росіяни спочатку розгромили клятих лівонських німців, а потім завадили полякам, литовцям і шведам завоювати Велику Росію.

Наступну «славну перемогу» московити здобули в 1612 році, коли примусили до капітуляції польський гарнізон у Кремлі. Щоправда, поляків у Кремль запросили самі ж москвичі, коли обрали польського королевича Владислава государем московським. Якось смішно говорити, що самотній іноземний гарнізон у столиці ворожої країни був здатний чинити серйозний опір, але керівники боротьби з «польською навалою» Мінін та Пожарскій і досі нагадують про неї пам’ятни­ком на Червоній площі.

Читайте також: Radio Silence. Чому Україна поступається Росії на закордонному інформаційному фронті

Наступним чудесним військовим успіхом стала ро­сійсь­ко-польська війна 1654–1667 років, коли Московія разом із Гетьманщиною, Швецією, Семиграддям і Бранденбургом нищили Польщу. Саме тоді – із приєднанням Гетьманщини – Московія краєчком улізла в Європу і почала все біль­­ше позиціонувати себе як європейська країна, укладаючи війсь­ково-політичні союзи.
Першим таким союзом став антипольський у час Потопу, а другим – антишведський у час Великої Північної війни, яка для Росії закінчилася черговим бучним тріумфом. Маючи колосальну перевагу в силах і ресурсах, московити мучилися зі шведами більш як два десятиліття, примудрялися начисто програвати битви при п’ятикратній кількісній перевазі (як під Нар­вою 1700 року) й таки виграли головну битву у вдвічі меншої армії, голодної, змученої, майже без боєприпасів та артилерії (Полтава, 1709).

Наступним «імперським тріумфом» стала для Росії Семирічна війна (1756–1763). Вступив­­ши на боці Австрії та Франції у вій­ну проти маленької Пруссії, росіяни кілька років билися з пруссаками: при дворазовій кількісній перевазі не зуміли перемогти під Гросс-Єгерс­дор­фом (1757), при полуторній – під Цорндорфом (1758), а перемога біля Кунерсдорфа (1759) обійшлася їм більшою кров’ю, ніж переможеним. У результаті війна, що велася Росією в інтересах Австрії, коштувала російським військам великих утрат, але не дала жодної вигоди. Чи перемога це? Справжніми переможцями Семирічної війни стали Англія (що остаточно позбавила Францію статусу «першої держави світу») і Пруссія (що відстояла свої права на Силезію).

Хто кому переможець?

Така тенденція – воювати за чужі інтереси, ніби ви не імперія, а васал, – стає дедалі помітнішою в російській історії із середини XVIII століття, відколи на російському троні всілися німці Гольштейн-Ґотторпи. Саме тоді росіяни й перетворилися на європейське гарматне м’ясо. У Семирічній війні Росія воювала заради Австрії, у наполеонівських вій­нах – заради Австрії та Англії, в Першій світовій – заради Англії та Франції, у Другій – на користь Америки й тих самих Англії та Франції.

Імперія не може визнати таке принизливе становище. Способів приховати його було два: прославляти успіхи російської зброї – сол­датів і звинувачувати супротивників у агресивних намірах.

Звичайно, російські солдати вважалися «найкращими в Європі»: от і Фрідріх Великий говорив, що російського солдата мало вбити – його треба ще й повалити. Але солдатська відвага не могла нівелювати стратегічних прорахунків командування. На­ві­ть знаменитий перехід Суворова через Альпи (1799) після Муттенської долини, по суті, був поспішним відступом із відбиванням від насідаючого ворога. Та й сам Суворов, славетний переможець іррегулярних турків, польських повстанців та пуґачовських башкирів, – це ще один черговий стовп ідеологічної будівлі імперії.

Потужний, добре опрацьований міф – і образ Суворова, і його безкінечні перемоги, і навіть крилаті фрази… Знаменитий вислів «чудо-богатирі», який Суворов начебто сказав про російських солдатів, достеменно зафіксований лише щодо однієї-єдиної людини: «чудо-богатирем» у своїх листах він називав… Наполеона Бонапарта, яким щиро захоплювався. До речі, приписувану Суворову фразу про Бонапарта «широко крокує, пора вгамувати молодця!» він насправді ніколи не виголошував.

Із приводу Швейцарського походу Суворова ясно висловився граф і військовий міністр Дмітрій Мілютін: «Невдала ця кампанія принесла російському війську більше честі, ніж найблискучіша перемога». У цьому є певний сенс, адже тільки хоробрість і витривалість російських солдатів, що покірливо встилали своїми тілами снігові схили альпійських перевалів, дозволила Суворову завершити цей трагічний анабазис. Але вмирали солдати, а Суворов отримав за Швейцарський похід звання генералісимуса та пам’ятник у Петербурзі.

Щоправда, з початком наполеонівських війн думка про російських солдатів дещо змінилася, про що й сказав сам Наполеон: «Я знаю, про що вони думали, йдучи на Аустерліцьку кампанію, – вони вважали себе непереможними. Але тепер вони наперед упевнені, що будуть переможені моїми військами».

Читайте також: Фортеця зі скляними стінами

Другим способом приховати дійсний стан справ у війнах із Європою є галас: «Вони перші на нас напали! А навіть якщо й не напали, то збиралися напасти! Адже кожен росіянин знає, як шкодлива Європа мріє відтяти від Великої Росії ласий шматочок!».

Генрі Кіссінджер так висловився на цю тему: «Парадоксальність була найбільш характерною рисою Росії. Постійно воюючи й розширюючись на всі боки, вона, проте, вважала, що їй безперервно загрожують. Чим більш багатомовною ставала імперія, тим більш вразливою себе відчувала, почасти ще й тому, що їй потрібно було ізолювати безліч національностей від їхніх сусідів. Щоб зміцнити своє правління й подолати напруженість між різними народами, що населяють імперію, всі правителі Росії використовували міф про потужну іноземну загрозу, який з часом ставав пророцтвом, що справджувалося, прирікаючи тим самим Європу на нестабільність…»
І тут нічого іншого не залишається, як чесно визнати: ніхто з європейських попередників Наполеона не збирався завойовувати Росію. Ні пруссаки, ні шве­­ди, ні поляки, ні тим більше лівонські лицарі. Бо в тодішніх умовах завоювати й утримувати таку величезну країну з поганими комунікаціями європейцям було не під силу. Та вони й просто не знали, що потім робити із цією валізою без ручки: напівпорожніми просторами без доріг, промисловості й законності, населеними дрімучими, неосвіченими, агресивними людьми.

Навіть монголи ніколи не намагалися поставити в містах Залісся свої гарнізони й посадити там своїх намісників. Усе, що вони зробили, – це зобов’язали одного з місцевих князів збирати данину і привозити її до Сарая. Жоден ординський хан навіть не робив спроб сісти у Володимирі-на-Клязьмі чи Москві й оголосити себе великим князем Володимирським (на відміну, наприклад, від монгольських імператорів Китаю, ільханів Ірану або правителів Могулістану й Мавераннахру).

Поляки Ґонсевського також опинилися в Кремлі тільки тому, що московити обрали польського принца своїм царем.

Що стосується Лівонського ордену, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Швеції та Пруссії, то вони тільки захищалися від московської навали.

Та й Наполеон, не варто забувати, організував похід до Росії вже після того, як росіяни тричі вторгалися в Європу й нападали на нього. Але й він не збирався завойовувати Росію. А ли­­ше хотів примусити царя до виконання Тильзитського договору, підписаного самодержцем п’ятьма роками раніше. Наполеона цікавила Англія, а до Росії йому й діла не було, поки вона не заважала його планам.

Кульмінацією кампанії 1812 року вважається Бородінська битва, відразу визнана росіянами переможною. Кутузов отри­­мав чин генерал-фельд­маршала, всі учасники битви – нагороди і грошові премії. Бородінська битва відтоді й до сьогодні – слава російської зб­рої, джерело натхнен­­ня і ще один чудовий зразок імперської пропаганди. Адже фактич­­­ні результати битви такі: росіяни втратили в півтора раза більше людей, ніж французи, відступили з поля бою, залишили без спротиву свою столицю, яку самі ж і спалили перед відходом. Якщо це перемога, то який тоді для росіян вигляд має поразка?

Радше правий Наполеон у своїх мемуарах: «Московська бит­­ва – моя найвеличніша битва: це двобій гігантів. Росіяни мали під рушницею 170 тис. осіб; вони мали за собою всі переваги: кількісну перевагу в піхоті, кавалерії, артилерії, прекрасну позицію. Вони були переможені!».

Більш об’єктивні російські історики ухильно називають Бородіно «моральною перемогою» росіян.

Читайте також: Фортеця зі скляними стінами

Звісно, перемога під Бородіним не принесла французам перемоги у війні. А що дала перемога у війні росіянам? Заради чого вони стали жертвою нападу Наполеона? Заради захисту англійських інтересів. А для чого вони поклали сотні тисяч життів у Росії і потім у Європі? Щоб повалити Наполеона й повернути до Парижа Бурбонів, щоб англійська, а не французька торгівля процвітала в обох півкулях планети і щоб англійському, а не французькому прапору кланялися індіанські вожді, африканські царки й азійські еміри.

Росія дорого заплатила за перемогу над Наполеоном і нічого не отримала взамін: росіяни навіть не могли затриматися в Європі довше, ніж це вирішили англійці й австрійці. Так-так, слава «непереможних воїнів»! Разом із сильними союзниками завалити противника й потім вважати себе (і тільки себе!) непереможними. Це ще повториться не раз.

Кримська спокуса

А в 1853 році Росія вирішила зіграти у велику політику самостійно. І напала на слабку Османську імперію, розраховуючи під гаслами про звільнення балканських слов’ян прибрати до рук Стамбул-Констан­ти­но­поль і протоки.
Це був третій випадок, коли Росія сама повірила власній імперській пропаганді й вирішила почати велику війну без союзників. Перший скінчився катастрофою в Лівонській війні. Другий – похід проти Туреччини – завершився ганебним оточенням Пєтра I на річці Прут (1711).

Спочатку все пішло добре (як свого часу і в Івана Ґрозного та Пєтра): турецький флот був хвацько потоплений у Синопській битві. Але потім за османів заступилися «великі дядьки» – Англія і Франція. Союзники висадилися в Криму, розбили російську армію на Альмі й обложили Севастополь.

Саме тоді й народжувалося імперське уявлення про нього як про «місто російської слави». Почалося із «Севастопольських оповідань» Льва Толстого і продов­жилося численними романами, предметами живопису, фільмами й навіть поштовими марками. «Слава» складалася із затопленого в бухті без бою російського флоту й марної загибелі значної кількості оборонців під масованими бомбардуваннями союзників, при цьому перший період облоги союзники ухитрялися блокувати росіян, маючи меншу кількість військ.

349 днів оборони скінчилися здачею міста й відступом російських військ. Протягом цих 349 днів росіяни тричі намагалися деблокувати Севастополь і тричі були розбиті: під Балаклавою, Інкерманом та на Чорній річці. Але де ви почуєте про «поразку під Севастополем»? Логіка російських пропагандистів така ж, як і для Лівонської війни: мовляв, Севастополь ми віддали, зате не пустили ворога далі в Росію! (Можна подумати, ворог туди збирався…)

У результаті Кримської війни Росія втратила Бессарабію, протекторат над Молдавією і Валахією, а також право мати військовий флот на Чорному морі. Ганебна поразка шкодила величі імперії, тож її треба було нівелювати героїчними розповідями: геройство захисників, імовірно, мало врівноважити технічне відставання російської армії та прорахунки російського керівництва.

Армія Московії-Росії у війні з Європою практично завжди поступалася якістю озброєння та рівнем організації, вишколом солдатів й умінням генералів, але завжди перевершувала кількістю бійців і ресурсів. Російських солдатів було більше, ніж шведів, пруссаків або французів, а безкраї та казково багаті засіки Сибіру дозволяли легко нівелювати наслідки будь-яких утрат. У результаті кров хоробрих російських солдатів приховувала бездарність генералів. Це ж про російську армію Наполеон сказав: «…військо левів на чолі з баранами».

Таким був російський імперський стиль ведення війни. Хо­роб­рі раби відчайдушно захищали своє рабство, воюючи гладкоствольними рушницями проти штуцерів, вітрильниками проти пароплавів. На відміну від штуцерів і пароплавів хоробрі раби нічого не коштували, тому їх завжди було багато, і їх ніколи ніхто не беріг: кров замість технологій. Рабовласницька імперія просто не вміла воювати інакше.

Останні фейки Романових

Тому імперці ніколи не вчилися на своїх помилках. Вони, як кажуть, «нічого не забували й нічого не вчилися»: не забували своїх перемог і не навчалися на своїх поразках.

У 1877 році Росія почала нову війну проти Туреччини. Знову з тим самим гаслом про звільнення балканських слов’ян і знову з тією самою стратегічною метою – захопленням Стамбула і проток. Попри серйозні втрати, російська армія досягла вагомого успіху: розбила турків і зайняла Адріанополь; до Стамбула (а значить і до повної перемоги) рукою подати. Однак у Мармурове море ввійшли британські броненосці, і росіяни мусили відступити: повторення кримської катастрофи 20-річної давності ніхто не хотів.

Читайте також: Атака панікою

Отже, Росія знову програла війну, бо нічого в результаті не придбала… Ну крім слави «визволительки слов’ян», звісно. Правда, звільнені чомусь воліли орієнтуватися не на Росію, а на Захід. У Румунії запанувала німецька династія Гогенцоллерн-Зіґмарінґен, а в Болгарії – спочатку Александр I Баттенберґ, а потім Фердінанд I Саксен-Кобурґ-Ґотський. Ці воцаріння були щедро оплачені російською солдатською кров’ю.

Зате Росія від усієї душі могла насолоджуватися новими лаврами переможця і тріумфатора, а вправні автори – від Пікуля до Акуніна – радувати своїх читачів численними прикладами російського героїзму.

Наступного разу битися з ворогом без сильних союзників Росія зважилася лише через 27 років. Ворогом виявилася маленька Японія. Російсь­ко-япон­сь­ка війна скінчилася для Росії втратою двох флотів, південної половини Сахаліну, володінь на Ляодунському півострові та впливу в Маньчжурії (так званій Жовторосії) – про проект її окупації довелося забути назавжди. Це була вражаюча катастрофа, яка допов­нилася серйозними економічними та соціальними конфліктами і продовжилася революцією 1905 року. Однак в офіційній імперській історіографії констатується, що все пройшло не так і погано: японців, мовляв, виснажили й не пустили їх далі в Росію-ма­тінку.

А через дев’ять років Росія вплуталася у Велику війну, як тоді називали Першу світову, і знову заради чужих інтересів. Ця війна зазвичай подається як «незавершена»: мовляв, от якби не революція, то ми цим фріцам показали б! Ось і Путін, виступаючи в Раді Федерації, у програші Росії в Першій світовій війні звинуватив більшовиків… Та реальність інша: жодним більшовицьким переворотом іще не пахло, коли Росія після «Великого відступу» 1915 року віддала против­нику Польщу, частину Прибалтики та Білорусі, а також майже всю Західну Україну. Попри всі наступні зусилля, імператорська армія до самої Лютневої революції вже нічого славного не вчинила.

Вона сходила зі сцени так само, як і жила: по пояс у крові, проклинаючи дурнів, боягузів і зрадників – своїх командирів, і з довгим переліком поразок, перероблених у перемоги або хоча б «нічиї».

А останню свою битву вона програла натовпам учорашніх селян, підсиленим бандами «інородців» різних національностей: від євреїв до китайців. Ці натовпи перемогли російську армію в суто російській імперській манері: завалюючи трупами й не зважаючи на втрати. Імператорська армія зустрілася зі ще більш суворими російськими імперцями і програла. А «новим росіянам» – червоним – уже незабаром належало явити світові нові страхітливі приклади російського імперського стилю ведення війни, в тому числі й «блискучих перемог», склепаних із кривавих поразок.