Тягар білих

«Ще раз повторюю, сер: що ви збираєте ся робити в Республіці Га на?» Сер – це я. Й стою перед столом паспортного контролю в аеропорту міста Аккра та як дурень дивлюся на сувору й неймовірно красиву прикордонницю крізь віконце, де щойно зник мій паспорт.

 

Що я збираюся тут робити? Гм… Скажу так: пані офіцере, я об’їду всю вашу країну, щоб розповісти про неї співвітчизникам!.. Ні, занадто пафосно. Зараз візьму й скажу, як є: я припхався за 10 000 км покататися тут на велосипеді!

 

«Сер! Ось ваш паспорт. Я дозволяю вам лишатися на території моєї країни протягом 24-х днів». Ну, слава Богу!

 

Ще за півроку до цих подій я дуже приблизно уявляв собі, де саме знаходиться Гана. Зате стосунки з офіційними особами вже мали на цей час певну історію – всій нашій команді двічі без пояснень повертали документи в посольстві Гани в Москві (у Києві, на жаль, є лише таємнича установа з назвою «Почесне консульство»), й тільки особисте втручання посла вирішило, нарешті, справу на нашу користь.

 

Ми виходимо з будівлі аеропорту «Котока» в столиці Аккра. З цього моменту вже не важливо, звідки ми приїхали, чим займаємося та якою мовою говоримо. Ми всі однакові, ми оброні |див. словничок|, тобто білі. Всі три тижні аж до відльоту додому всі, кого ми зустрінемо на шляху, починаючи з поліціанта й аж до малих дітлахів, які щойно навчилися складати слова в речення, питатимуть у нас одне й те саме: «Білий, куди ти прямуєш?».

 

Якщо відповісти на це запитання прямо, то ми крутили педалі своїх «коней» із Аккри на північ, уздовж кордону з Того. Проїхавши близько 400 км, повернули на захід, уздовж кордону з Буркіна-Фасо. Двічі перетнули річку Вольту (пам’ятаєте фразу «Радянський Союз – це Верхня Вольта, тільки з ядерними ракетами»? Так-от, це про Буркіна-Фасо, а в Гані Вольта є Нижньою, вона впадає тут у Гвінейську затоку), доїхали майже до кордону з Кот д’Івуаром, там повернули на південь і їхали, аж поки нарешті не побачили Атлантику в Кейп-Кості.

 

Ночували інколи в готелях і кемпінгах, але частіше спали просто понад шляхом – у бананових, апельсинових, кукурудзяних і ще якихось посівах, серед дерев із какао-бобами та інших рослин, які лишилися для нас невпізнаними. Їли й пили те, що можна було купити дорогою. З цього приводу – особлива подяка тому, хто вигадав джин Kasapreko, запакований в маленькі поліетиленові пакетики на кшталт шампуню.

 

В результаті намотали майже півтори тисячі кілометрів, протягом яких Гана щодня дарувала нам свою любов, не маючи на те жодної конкретної причини, просто за те, що ми є. Люди, котрих зустріли дорогою, вочевидь, не могли чи не хотіли чинити з нами по-іншому.

 

 

 

 

Тризубий Стас

В африканців дещо особливі стосунки з часом. Чи, може, час тут тече набагато повільніше, ніж у нас, без зайвої поваги до годинників і календарів? Але коли справа доходить до «екшена», все навкруги починає пульсувати з силою, яку європейцеві не збагнути. Коли два села грають одне проти одного у футбол, запалу на полі більше, ніж у Євролізі. Тут узагалі немає жодних компромісів, крайнє тут усе – задушлива спека, футбольні пристрасті, малярія, неймовірна бідність, свято й горе.

 

У цій країні живуть без жодної страховки, в усіх значеннях цього виразу. За офіційною статистикою, лише малярія вбиває мільйон африканців щорічно, хоча який лічильник може всіх порахувати? Крім того, тут існує ще безліч тропічних та інших, менш екзотичних, хвороб. А ще – бідність. Убогість разом із мільйоном лих, що її супроводжують.

 

78% населення живуть менше, ніж на два долари в день, а приблизно 45% – менше, ніж на один долар. Трохи арифметики: моя майже щоденна кава та круасан із мигдалем у кав’ярні на Сагайдачного коштують стільки, скільки ці люди можуть дозволити собі витратити хіба за тиждень.

 

Я помітив, що в Гані дуже багато дітей і зовсім мало старих. Юрба дітей оточувала нас у кожному селі, вони бігли за велосипедами узбіччям, вигукуючи «привіт, оброні!», і виглядали абсолютно щасливими, коли чули від нас «привіт, обібіні!» |див. словничок|. Вони чеберяли за нами темними вулицями Кейп-Коста, намагаючись йти «в ногу», непомітно прилаштовувалися біля нас, обережно беручи за руку. Вони майже ніколи не просили дати їм грошей, а якщо й просили, то ніколи не ображалися на ввічливе «ні». Мовляв, ну, ні то й ні, все одно супер, що ви тут.

 

У неділю люди – навіть у найменшому містечку – йдуть до церкви. Всі одягнені в святкове вбрання, яке неймовірним чином лишається ідеально чистим серед тамтешньої рудої пилюки. Нам достатньо було просто зранку виїхати на дорогу, щоб уже за п’ять хвилин бути з нею одного кольору. Ідеально чисті сукні й сорочки місцевих прочан так і зосталися загадкою.

 

 

В Гані Бога згадують майже скрізь. Однак називають його кожен по-своєму. Північ країни здебільшого мусульманська, в центрі й на півдні переважають християни. Конфесій десятки, немає хіба що православних і греко-католиків, хоча, якщо пошукати краще…

 

Бажаючі можуть поголитися в перукарні Blood of Jesus Hair Styling Saloon («Кров Ісуса – перукарський салон»), перевірити тиск у колесах авто на шиномонтажі If God Said Yes, Nobody Can Say No («Якщо Бог сказав «так», ніхто не суперечитиме»), зателефонувати з переговорного пункту Jesus Is In Charge(«Ісус господарює»).

 

Місіонери, котрих ми зустріли, перекладають Біблію на місцеві говірки, яких тут близько 60-ти. Далеко не всі з цих мов мають навіть абетку, тому переклад починається здалеку – з її складання. Від моменту, коли винайдена й накреслена перша літера нового алфавіту, до того, як готова книга вийде друком, проходить у середньому років 15. Саме місіонерам ми зобов’язані першим близьким знайомством із африканським селом і тамтешніми деталями побуту. Село ж влаштувало нам свято: заради нас чотири години в ступі збивали білу масу, з якої потім зробили місцеве їдло – фуфу, досить бридке на смак, як на мене, та поживне, й у будь-якому разі зроблене воно було для нас зі щирим серцем. З нами танцювали, співали та разів 30 молилися за нашу подорож. За весь день, проведений із місіонерами, не почули від них жодного слова на користь якогось віросповідання. Вони тільки благословили нас, коли ми знову скочили у велосипедні сідла.

 

 

 

 

 

Друге за розміром місто Гани – Кумасі. Ще кілька років тому в ньому були залізниця й найбільший на заході Африки ринок. Зараз лишився тільки ринок, тобто базар – на рейках гордо височать гімалаї секонд-хенду. Тут знайдеться все – від найбільшої гори ананасів, яку я міг уявити, до таких самих джомолунгм смердючого незрозумій-чого, яке тхне рибою, можливо, це колишні морські потвори, які ще вчора жерли одна одну у водах Атлантики. Тут одночасно торгують близько десяти тисяч людей. Усім: від зошитів і футбольних м’ячів до засушених пацюків та інших засобів для ритуалів вуду. Кабінет начальника поліції міс та Кете-Крачі. Офіцер уже хвилин з п’ять уважно роздивляється мій паспорт, перегинаючи його, розкриваючи й закриваючи. Читає щось, дивиться на мене, на фото в паспорті, доходить до тогорічної польської візи, ще раз довго дивиться на мене, повторюючи собі під ніс «Polska, Polska, Polska…». Я тим часом озираюся навкруги. На столі розміром із невеликий аеродром стоїть майже півметрове розп’яття. Стілець пана офіцера схожий на трон. Сам він одягнений у феєричного кольору картату сорочку, на ногах – капці. Це вперше після аеропорту, коли в Гані хтось цікавиться нашими документами, хоча відмінність від інших помічають усі. Офіцер нарешті порушує тишу:

 

– Чому у вашому паспорті стільки фотографій?

 

– Сер! (цього разу сер – це вже не я, а пан у капцях) В моєму паспорті лише одна фотографія. Решта – у візах до інших країн.

 

– Навіщо у візах фотографія?

 

– Так треба, сер, за законами тих країн.

 

Трохи покрутивши носом і витримавши паузу, варту своєї високої посади, пан офіцер відпускає нас із Богом.

 

І от Кейп-Кост: тут я вперше в житті побачив океан. І вперше стало соромно за те, що моя шкіра білого кольору.

 

 

 

 

Це місто на березі Атлантики (точніше – Гвінейської затоки), де ми завершили подорож. Кейп-Кост і сусідня Ельміна були головними «воротами», крізь які з XVI по XIX ст. продали в рабство й вивезли з Африки безліч людей. Історики сперечаються щодо їх точної кількості, та відлік починається не менше ніж з 9–10 млн. Ця ганебна історія по-науковому називається «трансатлантична работоргівля». Її представляють у вигляді трикутника. Перша його сторона – це обмін рабів у місцевих царків різного ґатунку на речі, привезені з Європи. Друга – експорт рабів через океан у обидві Америки та на острови Карибського басейну. Третя – це повернення продукції й товарів, які виробили не вільники, з Америк до Європи. Раби очікували на черговий корабель у підвалах форту. Про те, що коїлося в цих буцегарнях і навкруги, важко розповідати – так не поводяться навіть із худобою, бо тварини такого не витримають. До корабля доживав лише один із трьох ув’язнених. Тобто навіть якщо прийняти число вивезених рабів за мінімальні 10 млн, то ще близько 20 млн чорношкірих африканців загинули в застінках Кейп-Коста та інших фортів, які були збудовані вздовж усього узбережжя сучасної Гани.

 

Коли ж корабель нарешті припливав, рабів проводили до океану через спеціальні двері, які називаються The Door of No Return, тобто «Двері неповернення». Людина, котра пройшла крізь ці двері, не мала вже жодного шан су колись дістатися додому, в Африку. Наші предки-українці не мали відношення до работоргівлі, цей «бізнес» – ганьба здебільшого португальців, англійців, іспанців і французів, але колір шкіри ніде діти. Ми стояли в казематах форту, слухали екскурсовода, й нам, блідолицим слов’янам, було соромно. Теоретично, щось схоже мають відчувати молоді німці на екскурсії в Освенцимі – нібито ні в чому персонально не винні, але…

 

Африка просто так не відпускає. Я ще й досі, дивлячись на годинник, іноді рахую, котра зараз година в Гані? А де зараз дівчата з Кораном із Банда-Нкванта? А старий пастор на милицях із маленької сільської церкви десь між Кінтампо й Боле? Трьох тижнів у Африці виявилося достатньо, щоб у неї закохатися. Тепер я не вагатимуся, як відповісти наступного разу на запитання: «Що ви збираєтеся робити в Гані?»