Тож можна вважати, що того, хто в читанні знаходить, окрім розваги, ще й видимий інструмент означення себе, заохочувати зайвий раз до книжки не доводиться. Тоді потрібно зробити наступні кроки: поговорити не про будь-яке читання, а написану чи перекладену інтелектуальну літературу українською мовою. Не братиму до уваги тези штибу «українська мова не надається до обговорення специфічних тем і складних наукових проблем». Проте саме до таких тверджень раз у раз удаються в спробі втулити українську культуру в осередок імперської традиції, що її, немов жарину, всякчас роздмухують, аби жевріла. Мовляв, тільки в такому сполученні неодмінно вдасться досягти неабиякої величі.
Справді, ті, кому доводилося мати справу з викладанням і публічними лекціями, наводитимуть безліч прикладів про те, як до них звертаються з проханнями виступити російською, щоб у такий спосіб покрити ширшу авдиторію. Ба більше: дехто навіть і досі наполягає, мовляв, викладати в університеті російською є сповна прийнятним. А серед «беззаперечних пояснень» будуть і такі: переважна більшість навчальних джерел, а надто тих, що їх легко знайдеш у відкритому доступі, й особливо перекладеними з інших мов, представлені російською. Як же тоді вимагати від студентів, щоб вони не пересипали у своїх відповідях російською лексикою чи не вимовляли імена світових теоретиків у російській транскрипції? Очікувана відповідь цих осіб є такою: не подобається російською — створіть або перекладіть щось самі, а якщо це забирає час, зусилля й потребує чималих коштів, то здобрійте й тим, що маєте. Тобто пропонується не вживати системних заходів, а розпорошитися на спорадичні й індивідуальні силкування зі сподіваннями, що й вони все одно рано чи пізно захлинуться.
Читайте також: Козак Мамай
Якщо відстежуєш те, що відбувається на сучасному українському видавничому ринку, часом складається враження, ніби все не так уже й погано. Щоразу з’являються нові назви й автори, свої й перекладені. Такі зміни за останні роки спостерігаються в дитячій і художній літературі, а також у царині нонфікшну. Одначе, попри незначний зсув, у соціогуманітарній сфері про суттєвий поворот наразі говорити не випадає ніяк. Та згадане пожвавлення не бачитиметься чимось серйозним, якщо перейматися накладами видань. Не враховуючи перевидання, коли книжка популярна, вони навряд чи перевищуватимуть позначку в тисячу примірників. Будьмо відверті, ці показники ніскільки не вражають. А суто наукові видання, мабуть, і повік їх не сягнуть.
Проте це ще півбіди. Книжка не повинна виходити в вакуум. Мусить бути місце — до речі, не лише віртуальне, а й фізичне, — де її візьмуть у руки, погортають, порозглядають, почитають, презентують, подискутують, а потім і напишуть рецензії чи поділяться враженнями про неї. В наші карантинні часи дедалі дужче відчувається цей брак доступу, і передовсім до книгарні чи дискусійного клубу. Згадаймо, якими болючими були, наприклад, звістки про скасування для видавців і просто завсідників таких фестивалів, як-от київський «Книжковий Арсенал» або львівський BookForum, не кажучи вже про менші регіональні заходи, що ледве-ледве почали спинатися на ноги.
У ситуації, що в неї всі ми зараз утрапили, гарантією вирішення цих труднощів має бути передовсім інституційна підтримка культури загалом, де книговидання посідає окрему ланку. Втім, інформація про те, як нині трансформувалася й опинилася у підвішеному стані діяльність щонайменше Українського культурного фонду чи «Довженко-Центру», що ними спільнота зовсім нещодавно не могла нахвалитися, й далі насторожує. З одного боку, виходить, що суспільство має займатися такою собі партизанщиною: за умови бездіяльності держави вчитися замінювати її самотужки. Звісно, це варто робити, хай там що. Та й прикладів схожої активності не бракує. Добре, якщо в пригоді стає бізнес.
Читайте також: Знавець власного серця
Повертаючись до книговидання, не можу не згадати ініціативу, що до неї долучений і сам. Маю на увазі залучення до спільних зусиль, що їх докладає фонд Павла Гайдая «Міжвухами» та видавництво «Темпора» з фінансування, координації, перекладу, редагування та друку філософської класичної та сучасної літератури. Певна річ, якби схожих ініціатив ставало більше, це давало б змогу говорити про якусь системність. Одначе навіть у цій невеличкій грі важливо досягти cвоєрідних скоординованих дій. Недоцільно заперечувати прагматичний момент, але він приходить уже після того, як однотипних проєктів з’явиться більше, ніж декілька. В справі становлення сфери наукового книговидання належить передовсім досягти сконсолідованості між учасниками процесу, вироблення політик, що обговорюються. Власне, тільки після цього виникне нагода заговорити про щось таке, як книжковий поворот. Хай там як, із таким завданням спроможні впоратися винятково прозорі державні інституції, наприклад, Український інститут книги, для якого культура не є справою шоубізнесу. Ніхто не забере в культури функцію розради, а якщо комусь аж так закортить, то і розваги. Проте якщо в культурі вмієш розгледіти лише матрицю з продукування втіхи, тобі байдуже, чия вона і яка.