Сепаратизм у Європі цими днями загортається в блакитний прапор із жовтими зірками. «Якщо в Європі ти не член ЄС, то ти ніхто», — казав у 2004 році Джозеп Гуґует-і-Бйоска, каталонський політик, який виступає за незалежність. Його цитата з’явилася в нині вже припорошеному часом маніфесті «За незалежну Фландрію в Європі». Той у 2005-му оприлюднила група, що домагалася звільнення від «ярма Бельгійської держави». Шотландський похід за незалежністю 2014 року теж був просякнутий європейськими прагненнями.
Деякі більш романтичні апологети Європейського Союзу хотіли бачити в ньому механізм, який знівелює різні види атавістичного націоналізму. Натомість ЄС подекуди їх, схоже, заохочує. Аргумент про добу постнаціоналізму завжди був перебільшеним. Повноваження, на яких найбільше залежить виборцям, — стосовно податкової політики, державного апарату, системи соціального забезпечення, — переважно досі залишаються в руках національних урядів. Одна зі скарг Каталонії, наприклад, полягає в тому, що решта Іспанії живе на широку ногу, бо витрачає більшу частину зібраних у себе податків. До Каталонії ж тим часом повертається менша частина її податкових надходжень. Успіх ЄС справді міг радше розпалити, ніж приглушити полум’я сепаратизму, бо зробив відокремлення менш болючим. Для маленьких країн ЄС — це доступ до великого й глибоко інтегрованого єдиного ринку, членство у великому торговому блоці й навіть частка зовнішньої та безпекової політики. З огляду на такі міркування відокремлення в очах шотландських, каталонських чи фламандських виборців справді може здаватися не таким уже й обтяжливим. «ЄС не тільки уможливлює незалежність, — писали у фламандському маніфесті, — він її спонукає».
Читайте також: Самовизначення в контексті
Каталонія — однозначно життєздатний член ЄС. Вона заможна, здебільшого добре керується, має міцні торговельні зв’язки з рештою Європи: туди прямує дві третини каталонського експорту. Як і решта Іспанії, регіон має сильні проєвропейські настрої. Але в ЄС немає процедури для випадків, коли регіон хоче відокремитися всупереч позиції країни-члена, де він міститься (заявку Шотландії на вступ до ЄС, напевно, врешті прийняли б, оскільки Велика Британія погодилася на її право домагатися незалежності).
Тому каталонцям, які виступають за відокремлення, складно заручитися підтримкою європейців. Вони сподівалися на неї після кадрів від 1 жовтня з поліцією, яка б’є каталонських виборців. Наступного дня пафосно-нудний прес-брифінг Європейської комісії транслювався наживо на каталонському телебаченні. Але крім заклику до стриманості ЄК не змогла запропонувати каталонцям чогось особливого: там погодилися, що референдум був неконституційним, а вирішення справи залишили прем’єр-міністру Іспанії Маріано Рахою. Основні політичні групи в Європейському парламенті, із якими старанно працювали іспанські міністри, так само не поспішали підкидати дров до багаття. А підтримка, яку каталонці спромоглися отримати, надійшла від друзів, котрих вони радше уникали б: популістів на кшталт Найджела Фараджа й Геерта Вільдерса, грецьких анархістів, що ввірвалися в іспанське посольство, та одіозного Джуліана Ассанжа.
У правовому вимірі регіони в ЄС беззубі, але можуть грати м’язами по-іншому. Вони створюють «посольства» та наймають лобістів. Каталонці ефективно налагодили спілкування з міжнародною пресою. Коли франкомовні бельгійські валлони погрожували торік «потопити» угоду ЄС про ЗВТ із Канадою, їхні фламандські співвітчизники публічно критикували їх. А ще громадяни мають права, записані в договорах ЄС, які не можна було б ігнорувати, якби рівень насильства в Іспанії зріс.
Утім, хоч би що собі уявляли засновники ЄС, останній залишається клубом країн-членів. Іспанія — одна з них. Каталонія ні. Рахой отримував дзвінки зі словами підтримки від лідерів на кшталт Анґели Меркель й Емманюеля Макрона. Минулого тижня голова Європейської ради Дональд Туск публічно закликав очільника уряду Каталонії Карлеса Пучдемона відійти від межі. Європейські лідери, особливо ті, які мають сепаратистські рухи в межах власних кордонів, підтримують одне одного. «Ніхто не ризикуватиме єдністю ЄС, ставлячи під сумнів право Іспанії на вирішення цієї ситуації», — каже міністр закордонних справ однієї з країн. Каталонські політики бояться, що Мадрид розтлумачить підхід ЄС як схвалення його жорсткої політики. Цей страх небезпідставний.
Читайте також: Каталонська криза. Програли всі
Ще більший головний біль для каталонців — це доктрина Проді, названа на честь колишнього президента Єврокомісії. У ній ідеться про те, що будь-який регіон, котрий відколеться від країни — члена ЄС, автоматично виходить із клубу й повинен подавати заявку на вступ знову за звичною процедурою. А це тривалий процес, який європейські лідери не мають бажання скорочувати. Навіть якби Каталонія могла відокремитися за згодою Іспанії, то, здобувши незалежність, вона виявилася б відрізаною від решти ЄС — потенційно стала б бар’єром для руху людей і товарів, а може, її навіть виключили б із єврозони. Це далеко не той романтичний образ, який Пучдемон пропонував своїм виборцям.
Якщо раз, то не рахується
Для ЄС непрості обидві сторони навколокаталонської дискусії. Каталонський рух за незалежність — це коаліція, до якої входять радикали, що вважають ЄС неоліберальною змовою і хочуть від неї звільнитися. Іспанський уряд не готовий обговорювати пропозицію про незалежність, яку від початку вважає незаконною.
Однак перспектива відділення від ЄС, безперечно, додає барви до суперечки. Політолог Луїс Орріолс із Мадридського університету імені Карлоса ІІІ стверджує, що рухам за незалежність потрібні перемоги на трьох фронтах: емоцій, інструментів її здобуття, міжнародної політики. Позбавляючи націоналістів останнього, ЄС підриває і другий фронт, таким чином висмикуючи килимок з-під їхніх ніг.
Читайте також: Пучдемон назвав умову, за якої Каталонія проголосить незалежність
Тож каталонці скочуються в ілюзії. Доктрина Проді була мимохідь докинутою ремаркою без правової ваги, кажуть вони. І якщо Каталонія таки виборе свободу, європейські лідери поставлять принцип над прагматизмом і гарантують непорушність її місця в ЄС. Орієнтовані на незалежність бізнес-групи навіть пропонують, щоб занепокоєні німецькі інвестори в Каталонії вимагали в Меркель захисту від виключення регіону з ЄС (ті, хто спостерігає за Brexit, засумніваються в реалістичності таких припущень).
Утім, наявність ЄС стало найкращою гарантією територіальної цілісності його країн-членів, хоча мрійникам важко буде прийняти цей факт. Сепаратисти колись бачили ЄС гарантією безпеки в разі, якщо вони вирішать стрибнути за свободою. Натомість союз обернувся для них кліткою.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com