Ідеться про найбільшу суднобудівну верф Франції, що в місті Сен-Назер на узбережжі Атлантичного океану. Наприкінці минулого місяця замість того, щоб продати верф італійцям, уряд Макрона пообіцяв її націоналізувати. Президентові Франції, завзятому поборнику Європейського Союзу й глобалізації, закидають націоналізм, протекціонізм і спроби зупинити падіння популярності. Зараз не все так погано. Проте Макронові слід остерігатися промислової політики, яка може зашкодити його головній меті — зробити Францію і ЄС більш конкурентоспроможними.
У сен-назерського суднобудування важке минуле. За каденції Макронового попередника Франсуа Олланда було підписано угоду про те, що дві третини акцій верфі, якими володів південнокорейський конгломерат, купують італійці — суднобудівна й інвестиційна компанія Fincantieri. Загалом їм дісталося 54,6% акцій, решта належала би французькій державі й тамтешньому інвестору. Макрон міг затвердити цей продаж, як планувалося. Натомість він розглянув проект і розірвав угоду. Президент висунув вимогу розділити капітал 50/50, а коли італійці відмовилися, заявив, що скористається правом держави викупити їхню частку.
Уряд запевняє, що націоналізація буде тимчасовою, що йому треба було зміцнити переговорні позиції, аби держава не втратила першочергового права викупу. Франція не проти угоди з Fincantieri, але наполягає на стратегічному значенні верфі в Сен-Назері, оскільки вона забезпечує французький флот, а її штат налічує кілька тисяч працівників. До того ж уряд побоюється, що торговельні таємниці верфі можуть прослизнути до бізнес-партнера Fincantieri — китайського підприємства, що будує круїзні лайнери.
Аргумент про китайців видається сумнівним: коли Олланд був при владі, Міністерство оборони ним не переймалося. Переконливіше звучить те, що уряд повинен мати більше впливу, якщо Fincantieri вирішить перевести частину виробництва із Сен-Назера на випадок, наприклад, кризи. Хоча й це не дуже узгоджується з вірою Макрона в інтеграцію ЄС, зокрема його військових сил і підприємств, що їх обслуговують. Крок президента вже позначився на відносинах Франції з Італією. Останній неприємно, що її виставляють не гідним довіри партнером.
Минулого тижня дві сторони призначили дедлайн досягнення домовленості на 27 вересня. Небезпека в тому, що переговори проваляться й через брак альтернативного покупця «тимчасова» націоналізація стане постійною. Це значний ризик, тому що ідея націоналізації сен-назерської верфі здобула популярність. За результатами нещодавнього опитування, її підтримують 70% французів, попри те що сам Макрон втрачає позиції стрімкіше за будь-якого іншого новообраного очільника держави, крім Жака Ширака: у травні його підтримували 62% громадян, а нині — 54%.
Макрон не з тих, хто ганятиметься за популярністю. Однак тривале державне володіння верф’ю завдасть удару і Сен-Назеру, і французькій промисловості загалом. Французька держава має найбільшу частку в бізнесі серед країн Європи (окрім багатої нафтою Норвегії). У її власності акції компаній, де працює близько 800 тис. осіб, на суму €100 млрд. У січневому звіті Рахункова палата застерегла, що державні компанії нарощують вартість повільніше, ніж приватні. Через тривалу націоналізацію верфі в Сен-Назері також виникне протидія Макроновому плану продати державні активи вартістю €10 млрд і спрямувати ці кошти на підтримку середнього бізнесу, який має стати інноваційнішим.
Читайте також: Післясмак G20: порожні слова чи поступ глобалізму
Якщо Сен-Назер — це міні-випробування, то макровипробування теж не за горами. На вересень Макрон сам призначив ще один дедлайн: розповісти про реформи французького ринку праці. Вони зроблять його гнучкішим через обмеження права судів призначати компенсації за звільнення працівників та обов’язок для профспілок вести переговори в межах компанії, що дає більші шанси на поміркований результат, ніж такі самі розмови на загальнонаціональному рівні. Минулого тижня парламент дозволив уряду змінювати відповідний закон указами. Ця реформа обіцяє стати найважливішою політичною подією Франції останніх десятиліть. Її підтримують більш центристські профспілки, що стають впливовішими. Проте прихильники жорсткого курсу й ліві політики завзято протестуватимуть. В історії із Сен-Назером вони можуть відчути слабинку уряду, яку можна експлуатувати. Макрон не повинен їм цього дозволити.