21 грудня у Каталонії пройшли дострокові вибори. За попередніми підрахунками, найбільше голосів здобула молода центристська партія «Сьюдаданос», що представлена також у національному парламенті та виступає проти відокремлення Каталонії від Іспанії. Утім, загалом більшість в регіональному парламенті матиме союз пронезалежницьких партій.
Наразі пораховано понад 99% голосів. Явка становила рекордних 81%. За даними El Pais, три партії, що підтримують незалежність Каталонії, отримують разом 70 місць у регіональному парламенті. Для більшості у каталонському парламенті на 135 місць потрібні 68 мандатів.
Читайте також: Каталонія: Вибори без переможців?
Тим часом противники відділення «Сьюдаданос» набрали найбільше голосів як окрема партія – понад 1,1 млн (25,37%). У каталонській виборчій системі це означає 37 мандатів. Каталонські соціалісти, що теж виступали проти незалежності, отримали 17 місць, а «Народна партія» дещо втратила рейтинг у регіоні, а разом з них – три місця у парламенті. Утім, разом антинезалежницькі партії не мають достатньо місць, аби сформувати більшість у 68 мандатів.
Зараз головне питання в тому, чи зможуть прихильники незалежності домовитися між собою про формування уряду. І що в такому випадку буде робити Мадрид.
Між прихильниками незалежності є певні незгоди. По-перше, суперництво між Карлесом Пучдемоном, що очолює Демократичну конвергенцію Каталонії (вона здобула найбільше голосів прихильників відділення) і вів кампанію з Брюсселя, і віце-прем’єром у його уряді Оріолом Юнкерасом, очільником Республіканської лівиці Каталонії, який зараз у в’язниці. По-друге, ідеологічні розбіжності між Пучдемоном та лівою «Кандидатурою народної єдності». Альянс із цих сил мав більшість у парламенті до виборів і домігся проведення референдуму.
Каталонське видання La Vanguardia цитує лідерку місцевої гілки «Сьюдаданос» Іньєс Аррімаду, котра сумнівається у тому, що незалежники зможуть сформувати уряд. Але вони самі вже святкують перемогу.
Британський The Economist відзначає, що результати регіональних виборів у Каталонії принесли неприємні новини для іспанського прем’єр-міністра Маріано Рахоя та для його зусиль, аби країна залишалася єдиною. “Вибори показали, що Каталонія залишається розділеною на два майже рівні табори, але з великими змінами всередині кожного сегменту”, – пише видання. Загальний відсоток тих, хто підтримав сепаратистів цього разу склав 47,6%. Не зважаючи на вищу явку, цей результат дещо менший за показники 2015-го року (тоді вони отримали на два місця в парламенті більше). Крім того, іспанська електоральна система дає трохи більше ваги голосам із сільських областей, де незалежники мають сильні позиції.
The Economist також пояснює, що причина успіху партії «Сьюдаданос», яка виступає проти відділення Каталонії, в першу чергу у тому, що вона “з’їла” ті голоси, які втратила “Народна партія” Рахоя.
Чого чекати далі? “Пучдемон тиснутиме на Республіканську лівицю Каталонії, аби повернути собі президентський пост. Йому загрожує арешт, якщо він повернеться до Каталонії. Не зрозуміло також, чи ті, кому висунуто обвинувачення, зможуть голосувати у новому парламенті. Однак два мільйони каталонців, що підтримують незалежність, вважатимуть уряд на чолі із Аррімаду (головою каталонської гілки “Сьюдаданос” – Ред.) нелегітимним”, – відповідає The Economist.
Останні вибори принесли найбільш поляризований результат в історії регіону. Каталонські незалежники, все ще, на думку The Economist, не можуть висловлюватися від імені більшості каталонців, так само як і не мають мандату на дії, які вони вчинили у жовтні. Але, у свою чергу, вони показали, що репрезентують дуже велику меншину, чия вимога законного референдуму, незалежності, а зараз також амністії нікуди не дінеться. І це є великою проблемою для Маріано Рахоя.
Читайте також: Вибори в Австрії: Наймолодший канцлер і праві популісти
Тим часом The Economist пише про нову правоцентристську коаліцію в Австрії за участі крайньоправої «Австрійської партії свободи». ЗМІ та європейські політики майже не відреагували на неї. The Economist пригадує, що коли така коаліція мала місце у 2000 році, то це спровокувало дипломатичні санкції (зустрічі та візити було скасовано). Цього ж разу Австрії не загрожує нічого подібного.
Хоча перестороги щодо цього є і у Берліні, і в Брюсселі. “Австрійська партія Свободи, яка має "угоду про співпрацю" з партією "Єдина Росія" Владіміра Путіна і близька до автократичних лідерів Угорщини та Польщі, відтепер буде на чолі міністерства закордонних справ та міністерств внутрішніх справ та оборони Австрії, а отже очолюватиме дипломатичну безпекову служби країни . Але це зміна ступеня, а не напрямку: Альпійська республіка вже давно була “голубом” у питаннях Росії і є ближчою до політики Центрально-європейських країн, ніж Ангели Меркель щодо питань міграції та ісламу”, – пише The Economist.
Видання також відзначає, що обидві партії, що сформували коаліцію в австрійському уряді є свого роду натхненням для партій свого крила в інших європейських країнах. Європейські консерватори із цікавістю та захопленням спостерігають за успіхом Австрійської народної партії на чолі із Себастьяном Курцом. Австрійська партія Свободи у свою чергу є моделлю для наслідування для популістів та націоналістів. І французький Національний Фронт, і Альтернатива для Німеччини черпають натхнення зі стратегії лідера партії Ганса-Крістіана Штрахе.
Коаліційна угода між двома партіями є синтезом двох партійних проектів, зокрема, витрати на утримання прийнятих біженців скоротяться майже вдвічі, ісламські школи будуть ретельніше моніторити і закриватимуть за порушення правил чи отримання іноземної допомоги. Крім того, на 2000 більше поліцейських патрулюватимуть вулиці. Австрійську модель корпоративної праці та добробуту буде лібералізовано. Наприклад, максимальний робочий день збільшиться до 12 годин.
Однак чи вдасться Себастьяну Курцу встояти перед більшими поступками для Австрійської партії Свободи? Австрійські колумністи, на яких посилається The Economist, вважають, що попри те, що ідея з “Öxit” (виходом Австрії з ЄС) вже неактуальна, Себастьян Курц скоро опиниться під тиском партнерів по коаліції, аби Австрія стала ближчою до націоналістичних урядів Східної Європи та не відставали від них у сварках із Брюсселем.
Читайте також: Косметична реконструкція: чого чекати від зміни уряду у Польщі?
The Economist також роздумує над тим, що робити з польським урядом, який рішуче прагне провести антиконституційні реформи, в яких Венеціанська Комісія вже побачила разючу схожість із “інструментами, до яких вдавався Радянський Союз”.
У середу, 20 грудня, президент Польщі Анджей Дуда оголосив, що збирається підписати, ухвалені вже двома палатами польського парламенту закони, що стосуються Верховного Суду та Національної Ради Судівництва. Згідно із ними, частину Національної Ради Судівництва, так само як і дві палати Верховного Суду мають розпустити. На місце звільнених суддів Національної Ради Судівництва парламент призначить 15 представників суддів.
Ці закони (щоправда цього разу їм надали невеликих “косметичних” змін) польський парламент вже приймав у липні. Тоді президент Дуда ветував їх, як тоді припускали через тиск громадськості (масові протести) та ЄС. Однак, як пише The Economist, рішення президента Дуди слід радше розуміти як частину “комплексного маневру всередині ПіС”.
Як і минулого разу, Європейська Комісія готова вдатися до застосування статті 7 Лісабонської угоди. Deutsche Welle повідомляє, що 20 грудня Комісія вже розпочала цю процедуру. У той день на офіційному твіттері органу з’явилося повідомлення, що Європейська Комісія рекомендуватиме Європейській Раді застосувати статтю 7 щодо Польщі.
Що таке 7 стаття, якою так лякають Польщу? Вона дозволяє призупинити право голосу країни в Раді Міністрів у разі порушення нею фундаментальних прав громадян. The Economist відзначає, що робота з членами, які підривають верховенство права у своїх країнах, є мабуть найпотрібнішим завданням в “армії” європейських проблем. “Країни від Італії до Угорщини та Румунії вже тривалий час не зважають на принципи, зокрема верховенство права, до якого їх зобов’язує членство у клубі”, – пише видання. Однак The Economist також застерігає, що чиновники в Брюсселі стикаються із серйозною дилемою. Ігноруючи проблеми, вони рекламують власну слабкість та заохочують інших до порушень. Однак вдавшись до настанов та покарань, вони стануть легкою мішенню для “їхніх шпильок”.
Ще нещодавно політики поза ЄС сподівалися на інші фактори, що можуть змінити ситуацію у Польщі: громадянське суспільство, політична опозиція чи призначення прем’єром Матеуша Моравєцького. Нічого не виправдалося.
На разі, на думку, The Economist, немає добрих опцій для взаємодії із польським урядом. Однак, переговори щодо бюджету ЄС, які розпочнуться наступного року ймовірно стануть полем для врегулювання суперечки. Польща як головний бенефіціар європейських субсидій вже готується до важких часів. Адже якщо Польща продовжуватиме відкидати друзів, то вони не будуть відчувати зобов’язання ділитися з нею грошима.