Виявляється, у Вашингтоні дуже люблять пліткувати. Улюблена тема в еру Дональда Трампа — «пакт», який нібито уклали між собою генерали, що працюють в уряді президента. За словами деяких послів, сенаторів та авторитетних осіб у сфері зовнішньої політики, генерали домовилися, що бодай один із них завжди перебуватиме в Америці, аби не допустити війни, яка може вибухнути через нерозважливі твіти президента.
Деталі цих розмов варіюються. Інколи до учасників «пакту» зараховують міністра оборони Джеймса Меттіса, який діє спільно з керівником апарату Білого дому й також відставним чотиризірковим генералом морської піхоти Джоном Келлі. Інші кажуть, що Меттіс змовився зі ще одним чотиризірковим генералом морської піхоти Джозефом Данфордом, очільником Об’єднаного комітету начальників штабів, або з Гербертом Макмастером, радником із національної безпеки (він досі служить у чині генерал-лейтенанта, але на його погонах лише три зірки). Ще хтось стверджує, що до «пакту» входить і державний секретар Рекс Тіллерсон, колишній гравець у нафтовому бізнесі й один із небагатьох цивільних серед так званих дорослих, які відповідають в уряді Трампа за політику національної безпеки.
Читайте також: Чи готовий Вашингтон надати Україні зброю
Меттіс казав своїм помічникам, що ніякого «пакту» немає. Кореспондент The Economist нещодавно супроводжував міністра оборони в поїздці до Південної Кореї. Того самого дня генерал Данфорд був також у Сеулі, а Тіллерсон — у Женеві. Утім, живучість цієї байки говорить багато про що.
Вашингтонські гранди й уряди інших держав покладають надзвичайні надії на людей, яких Трамп любить називати своїми генералами. Різні зовнішньополітичні гуру майже одностайні в тому, що Трамп легко ображається, непередбачуваний і, на жаль, недопитливий неофіт. Від генералів чекають, що вони вестимуть державний корабель безпечним курсом, доки ураган під назвою «Трамп» не закінчиться. У реальності все не так однозначно.
У черзі на підвищення
Вашингтонська еліта думає, що може зітхнути з полегшенням, бо в президента є «його генерали» й тому він сам може обійтися без здорового глузду. Найближчий серед таких до Трампа під час його виборчої кампанії — Майк Флінн — із тріском провалився на посаді першого радника з національної безпеки. Цей противник мусульман спантеличив навіть своїх давніх колег. Флінн вилетів із посади менше ніж за чотири тижні після затвердження, прогорівши на брехні про свої контакти з російськими чиновниками.
Загалом у США побутує думка, що Трамп вибирав своїх найближчих радників інстинктивно й, можливо, з огляду на їхній бойовий імідж на тлі інших кандидатів. Спочатку президент спробував завербувати на місце Флінна колишнього «морського котика», віце-адмірала у відставці Роберта Гарварда. Коли ж той відмовився, Трамп прислухався до поради союзників, зокрема сенатора від штату Арканзас Тома Коттона, дуже консервативного, коли йдеться про Іран або інші зовнішньополітичні питання, і призначив радником генерал-лейтенанта Макмастера — грізного фахівця з антитерористичних операцій.
Перший же кандидат Трампа на посаду міністра оборони генерал Джек Кін, регулярний гість його улюбленого телеканалу Fox News, відмовив президентові нібито через недавню смерть дружини. Однак порекомендував двох чотиризіркових військових інтелектуалів: Меттіса й генерала Девіда Петреуса. Представляючи Меттіса своїм прибічникам у грудні 2016-го, Трамп на всі лади смакував прізвисько Скажений Пес, яким Меттіса нагородили журналісти за участь у першій війні в Перській затоці, в афганській та іракській війнах. Сам Меттіс його недолюблює. Серед своїх солдатів він більше відомий як «воїн-чернець», у якого бойове завзяття поєднується з любов’ю до творів Марка Аврелія та інших давньоримських мислителів, чиї книжки він читав у своєму наметі.
Трамп радісно назвав Меттіса «майже нашим сучасним генералом Джорджем Паттоном» (шанобливо згадавши цього різкого й авторитарного командувача часів Другої світової) і пообіцяв, що «Скажений Пес не бавитиметься в ігри». Консервативні ЗМІ мліли над висловами Меттіса, якими той прославився серед солдатів в Іраку, як-от «будь ввічливим, будь професійним, але завжди май план убивства будь-кого, хто тобі трапиться». Популярності серед правих Меттісу додало й те, що команда Обами попросила його піти у відставку з посади головнокомандувача Центрального командування, побоюючись, що його заклики до агресивного стримування Ірану можуть перешкодити ядерним перемовинам.
Погодившись прийняти посаду, запропоновану Трампом, Меттіс говорив про важливість союзників і про захист батьківщини й Конституції. Він пішов на пенсію з морської піхоти лише за три роки до того й зауважив, що для його призначення потрібен особливий дозвіл Конгресу, тому що міністром оборони може бути тільки людина, яка до того не перебувала на військовій службі щонайменше сім років (востаннє такий дозвіл давали Джорджу Маршаллу в 1950-му). «Він дістане дозвіл, правда ж? — аж сяяв Трамп на сцені поруч. — Це ж народний вибір».
Президент — невичерпне джерело матеріалу для любителів психоаналізу. Його захоплення генералами зазвичай пов’язують із навчанням у приватній військовій академії в юності, яка, за його словами, дала йому «більше військової підготовки, ніж багатьом із тих, хто пішов служити», а також зі звільненням від служби у В’єтнамі через проблеми з ногою.
Відставити балачки!
Трамп дає своїм воякам на диво багато свободи відкрито не погоджуватися з ним. Після передвиборчих обіцянок повернути практику тортур водою і «багато чого гіршого» Трамп сказав, що його «дуже вразили» пояснення Меттіса, чому «пачка цигарок і кілька баночок пива» діють на підозрюваних набагато ефективніше. Останньому нічого не було й у червні, коли він закликав своїх слухачів у Сінгапурі «потерпіти нас». Тоді від американців вимагали підтримувати світовий порядок, заснований на правилах. Меттіс також заявив на слуханнях у Конгресі, що участь в угоді про заморожування ядерної програми Іраку (з якої Трамп хотів вийти) відповідає національним інтересам США.
Читайте також: Непохитна підтримка. Пентагон пообіцяв захистити Японію і Південну Корею від провокацій КНДР
Інші ризиковані заяви робляться обережніше. Джерела, близькі до колишнього головного стратега Трампа Стіва Беннона, стверджують, що в червні президент був розлючений, коли міністр оборони пом’якшив його плани висунути претензії новому очільнику Південної Кореї Мун Чже Іну стосовно дефіциту його країни в торгівлі з Америкою. Економічні націоналісти Білого дому вимагали від Трампа прив’язати торговий дисбаланс до гарантій безпеки, які надає присутність десятків тисяч американських військових у Південній Кореї. Меттіс переконав Трампа не змішувати ці два питання, бо зараз не найкращий час піддавати сумніву союз із Південною Кореєю.
Макмастер також мав сутички з Бенноном щодо чисельності американського контингенту в Афганістані. Беннон, який у серпні залишив Білий дім, закинув генералові його очевидний «емоційний зв’язок» з Афганістаном і заявив, що виборцям Трампа набридло платити кров’ю та грошима за нескінченну участь у чужих війнах. На одному засіданні розгорілися такі пристрасті, що Меттісу навіть довелося поплескати Макмастера по нозі, щоб той заспокоївся (за словами очевидця). Міністра ж оборони, своєю чергою, морально вбили питання помічників Трампа про те, чи має Америка критичні для національної безпеки інтереси в Афганістані.
Такі повідомлення про запальні дебати, особливо в перші місяці роботи нової Адміністрації, викликали припущення, нібито генерали утворили щось на кшталт «глибинної держави» й захищають демократичний устрій від президента-самодура в Америці, що в такому разі є багатшою версією Філіппін чи Туреччини.
Коли Меттіс говорив про військову потугу як засіб, що дає змогу дипломатам діяти з позиції сили, або відмовлявся коментувати свіжі новини, доки не матиме додаткових фактів, доморощені експерти заявляли, що він, напевно, якраз вичитує Трампа. Ціла плеяда кустарних ЗМІ вишукували знімки Келлі, де той нібито з нещасним виглядом роздивлявся власні черевики або хапався за голову, слухаючи президента. Особливо коли очолив апарат Білого дому після шести місяців на посаді міністра внутрішньої безпеки.
Такі новини доводять до відчаю Меттіса, який вважає себе вірним слугою конституційного порядку, а отже, і президента, вільно обраного американським народом. Його обов’язок, як він описував його своїм колегам, — говорити, коли потрібно, і доносити позицію збройних сил до головнокомандувача, але приватно, щоб не порушувати необхідної довіри.
Келлі за останні тижні пішов набагато далі: висміяв «приголомшливі», за його словами, повідомлення преси про те, що він вважає своїм обов’язком контролювати президента. Робота керівника апарату — контролювати лише потік інформації до президента, заявив він у жовтні. Більший скандал розгорівся після того, як Келлі виступив на захист Трампа, якому закидали недоречні слова під час телефонної розмови з удовою солдата, що загинув у бою.
Зворушливо описавши, як він дізнався про смерть власного сина на війні, Келлі накинувся на конгресменку-демократку, яка критично висловилася про дзвінок Трампа до вбитої горем жінки, і безпідставно звинуватив її у використанні іншої трагедії для здобуття політичного капіталу. Далі Келлі здивував усіх присутніх на брифінгу в Білому домі журналістів у тому, що багато з них навіть «віддалено не знає нікого» в збройних силах, і запропонував відповісти на запитання репортерів про втрати у війні.
Відверто небезсторонній захист президента Джоном Келлі здивував багатьох цивільних. Але озвучені ним консервативні політичні погляди (кілька днів потому він висловився на захист генерала часів Громадянської війни Роберта Лі, якого назвав людиною честі) обурили також і його бойових побратимів. Колишній колега назвав прес-конференцію Келлі «дуже прикрим моментом», який показує, як небезпечно переводити військову службу в політичну площину: «Це просто розбило мені серце».
З чого роблять офіцерів
Думки американців щоразу менше збігаються в тому, як їм ставитися до відкритості світу. Це, зокрема, віддаляє Трампа, який не розуміє, кому може захотітися їхати в гарячі точки, від його улюблених генералів, що всі сформувалися на далеких фронтах і вижили, бо вивчали поведінку чужих культур. Але й між генералами є відмінності. Подейкують, що Келлі після кількарічного керівництва Південним командуванням ЗС США й роботи в обплутаних спрутом злочинності країнах Центральної Америки не проти того, щоб відгородитися від світу беззаконня.
Що ж до Меттіса, то він показав на мить свої погляди під час розмови з молодими військовими на параді в центрі Сеула 27 жовтня, прилетівши гелікоптером з укріпленої демілітаризованої зони, яка ділить Корейський півострів навпіл. Коли його запитали про переїзд родин американських військовослужбовців до Південної Кореї, міністр оборони визнав, що вони справді живуть «у межах досяжності» північнокорейської артилерії. «Але проживання американців поруч із корейцями, які бачили народження своєї демократії з кривавої війни, дає нам величезну силу в цьому союзі», — сказав Меттіс.
Він вважає альянси діловими союзами. Під час візиту до Сеула 7 листопада він подякував Південній Кореї за те, що вона купує американську зброю, заявивши: «Ми виробляємо найкраще у світі спорядження, а ви купуєте дуже багато, за що ми вам надзвичайно вдячні».
Вищі військові та цивільні чини справді бачать плюси в присутності генералів в Адміністрації Трампа. У поляризованому та короткозорому політичному середовищі сучасні воєначальники виділяються зневагою до ідеології, здатністю бачити віддалену перспективу й лояльністю до вільної конкуренції думок. Це й не дивно, бо саме ідеологічні штампи призвели до невдалої окупації Іраку після повалення режиму Саддама Гусейна у 2003-му.
Читайте також: У США анонсували випробування новітньої протиракетної системи
Це покоління генералів чимало повоювало. Давній співробітник Меттіса розповідає, що після відставки з Корпусу морської піхоти той кілька місяців їздив країною, без зайвого галасу відвідуючи родини військових, загиблих у боях під час його командування. Він не противник війни, але розуміє, що вона має свої межі. Одна з його улюблених цитат належить газетному оглядачеві 1920-х років Віллу Роджерсу, який сказав, що багато іноземців воліють мати недосконалий уряд, який обрали вони самі, а не ідеальний, але нав’язаний американськими солдатами. Меттіс називає своїх земляків «народом ідеалістів, обмежених прагматизмом».
На передовій
Багато сьогоднішніх генералів не терплять поборників тієї чи іншої ідеї, які намагаються роздмухати культурні війни через питання трансгендерів в армії або сексуальних домагань серед військових. Натомість вони запитують, яка політика сприяє дисципліні та «смертоносності». Такі генерали однаково зацікавлені в здатності Америки і надихати, і залякувати, каже Мішель Флурной, колишня заступниця міністра оборони, яка відмовилася обійняти аналогічну посаду в Меттіса, бо не сприймає поглядів Трампа. «Це люди, які знають ціну війни. Вони першими скажуть, що можна вдатися до методів примусу, але краще, коли такі застосовуються для підтримки дипломатії», — каже вона.
«Армійський командний ланцюжок вчить офіцерів лояльності до інституцій, більших за примхи окремого індивіда», — розповідає Роберт Тайрер, колишній очільник Об’єднаного комітету начальників штабів при міністрові оборони Вільямі Коені, який на цій посаді тісно співпрацював із Меттісом у 1990-х. Він привчає офіцерів думати «ширше про національні цілі», тобто від початку американського експерименту 240 років тому, а не в межах чотирирічних виборчих циклів.
Збройні сили вчать успішних офіцерів вашингтонських манер, зазначає Тайрер, і це дало генералам Трампа більше досвіду врядування, ніж багатьом іншим стороннім із його команди. Полковником Меттіс служив виконавчим секретарем при двох міністрах оборони, а це, за словами Тайрера, важлива посада «в самому центрі центральної нервової системи міністерства». У ті часи Меттіс виділявся незвичною схильністю до роздумів і «читанням Фукідіда на вихідних». Келлі був представником Корпусу морської піхоти в Конгресі, а у 2011–2012 роках — старшим військовим помічником міністрів оборони Роберта Ґейтса і Леона Панетти.
Гойдання політичного маятника також відбили в декого з вищого командного складу бажання ставати на бік будь-якої партії чи фракції. Про себе багато хто не схвалював мікроконтролю Обами і його помічників, які, здавалося, вважали американські інтервенції загрозою дестабілізації. Вони бачать потенційно корисну енергію в Трамповій нетерплячості й готовності вимагати більшого від союзників. У найоптимістичніші моменти вони можуть говорити про президента немов про Рональда Рейґана, що готовий струсити із себе заскорузлі поняття й вимагати від союзників більше руху. В інші моменти генералів з адміралами дратує Трампова явно нерейґанівська зневага до американської винятковості й очевидна віра в те, що від попередників йому немає (чи майже немає) чого повчитися.
Панетта — колишній очільник ЦРУ, міністр оборони, керівник апарату Білого дому та конгресмен — побоюється, що генералам дуже бракує досвіду мистецтва домовлятися в політиці. Спостерігаючи за своїм колишнім помічником Келлі, який потрапив під вогонь критики, коли виступив у ЗМІ на захист Трампа, Панетта сказав: «Добрий керівник апарату має одну головну роль: казати президентові «ні».
Попри всі ризики команди з національної безпеки США, яка так сильно зорієнтована на військовий досвід, Панетта вважає, що Трампові генерали — «найкраща наша надія стримати цього президента й не давати йому зійти з традиційнішого зовнішньополітичного курсу». Такі розмови тривожать Беннона, який знову повернувся до керівництва своїм ультраправим новинним сайтом Breitbart. Він залишається прихильником Келлі та його розуміння національних інтересів і важливості міцних кордонів. Настільки, що навіть каже президентові (з яким регулярно спілкується), що голова його Адміністрації став би гарним державним секретарем після Тіллерсона.
Він схвалює придуманий Меттісом план «знищення, а не поступового зменшення кількості» екстремістів «Ісламської держави». Але додає: «Проте я не зовсім впевнений, що він повністю розуміє трампівський світогляд — Америка не гарантуватиме безпеку всього повоєнного міжнародного порядку, заснованого на правилах».
Беннон закликає Трампа шукати генералів, які поділяють його бачення «Америки насамперед». Він вже заохочував Трампа вивчати приклад Авраама Лінкольна та його генералів: «Лінкольн вірив, що генерали досвідчені й мають плани перемоги в громадянській війні. Але, щоб виграти, він мусив знайти Ґранта й Шермана, які були готові втілювати його стратегію, а саме спалити Південь дотла».
Марширувати під іншу музику
Саме такі непоказні аспекти політики й непокоять колишніх воєначальників на зразок голови Об’єднаного комітету начальників штабів з 2007-го по 2011-й, адмірала Майка Маллена. Генерали працювали в урядах і раніше. Як приклад — Брент Скоукрофт і Колін Павелл у Раді національної безпеки. І Павелл, і Александр Гейґ були державними секретарями, а останній ще й керівником апарату Білого дому.
Цього разу все по-іншому, стверджує Маллен: через те, що так багато генералів обіймають високі державні посади, і через те, що «країні набагато спокійніше, коли вони там є». З його досвіду, армійська кар’єра може готувати генералів для політики, але з маленької літери «п» — для слухань на Капітолії або перемовин із закордонними партнерами. А світ Політики з великої «П» — це чуже й небезпечніше. У виступі в жовтні Маллен сумнівався в правильності ситуації, коли «стабільність громадян залежить від відставних генералів».
На ключових посадах силовиків краще мати добрих генералів, ніж нікчем. Але жоден секретар кабінету чи помічник не може врятувати уряд від катастрофи. Американський командний ланцюжок дає простір для здорових дебатів. Але й найкращі генерали не можуть сперечатися вічно, що зазначає Маллен: «Тоді президент ухвалює рішення, а ти — ліворуч-кругом і марш виконувати».
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com